– Ей, ти говори, та не заговорюйся! Ти хто? Це на мені все тримається. А ти…
– А я працюю, а потім перу, прибираю, готую, та ще й дитиною займаюся! Ти чим таким зайнятий, що немає часу навіть пропилососити квартиру?
– Я? Пилососити? Зовсім вже чи щл? Не чоловіча це справа… Я працюю.
– Ну треба ж! Запрацьований зовсім. Знаєш, а я на розлучення подала. Набридло!
– Ти? На розлучення? Розлученою значить бути хочеш, так? При живому чоловіку? Ну-ну… Пошкодуєш ще, та пізно буде…
Вадим дивувався: ну ось що Наді треба? Всі ж так живуть – і нічого. Подумаєш, прати щодня доводиться їй, прибирати та їжу готувати. А як інакше? Він має виглядати ідеально: сорочки – чисті, ні складочки, штани – напрасовані. І поїсти дуже смачно: глава сім’ї все таки! А дитина… Тож коли батько вдома мовчати треба, а не заважати відпочивати. Навіщо ще дружина потрібна? І потім, що вже, важко, чи що займатися будинком? Не мішки носити…
Так Надія просто від хорошого життя не знає до чого вчепитися. Вадим що, поганий? Ні! І не гуляє. Майже… Так вона взагалі ні про що навіть не здогадується. Де вона ще такого знайде, не розумна? Влаштувала тут концерт, а через день прибіжить і проситиме вибачення. Ось він тоді їй і висловить все, тут Надія і почує всю правду. Плакати стане, – а пізно буде!
Тим часом, поки чоловік відчував грандіозність свого плану, як поквитатися з Надею, дружина теж не мовчала. Вона пояснювала, чому зважилася на такий несподіваний для нього вчинок:
– Я не перший рік говорю тобі, що втомилася, не можу так більше. Все на мені: квартира, дитина, від роботи не звільняє ні прибирання, ні готування. А ти… Та ти проїдаєш більше, ніж заробляєш! Та ще ці твої загули щотижня…
Знаєш, Вадиме, коли ти востаннє не з’являвся вдома, нам з Ігорчиком так спокійно було! Ніхто не розкидає речі будь-де, не свариться, не просить свіжої їжі щодня. Я для сина та для себе приготую на пару днів – і жодних турбот.
– Я жінка, а не хатня робітниця. Мені набридло тягати важкі сумки, готувати тобі щодня м’ясо. Я забула, коли востаннє обновки купувала собі. Зате щодня чую, як тобі важко дивитися на мене. Так я і собі не подобаюся…
– Це означає, що я правий, так чого сваритися? Місце своє забула, жінко? Дивіться на неї, розійшлась як! Пошкодуєш потім!
-А скажи мені, ти коли з сином гуляти ходив, га? Не пам’ятаєш? А я скажу: ніколи. Ти ніколи не читав йому, не грав із ним, не займався. Не чоловіче це діло …. Він і чує від батька тільки одне «я втомився, не заважай відпочивати!» Ти поняття не маєш, у який садок Ігор ходить, у якій школі вчитиметься! Тобі невтямки, що син на підготовчих курсах займається! Ми в одній квартирі живемо – а ти нас не помічаєш. Одне залагодив: «Місце своє знай». Чому такий батько навчити дитину може? Валятися на дивані та пультом клацати? То який сенс так жити? З мене досить.
– Ось залагодила, – роздратовано кинув Вадим, – Одне і те ж… Надія, годі, дістала ти мене. Як із роботи не прийду – заводиш свою шарманку, сварки влаштовуєш. Ну і що з того, що я з каструлі м’ясо руками беру? Мені так подобається! Я – годувальник, це інстинкти. А ти готувати повинна, та радіти, що їм твою їжу, а не викидаю у смітник. Робити тобі, мабуть, нічого, от і влаштовуєш сварки на порожньому місці. Часу бачити багато вільного.
Надя навіть замовкла від обурення: виявляється, все було чудово, доки вона не вирішила діяти сама. А Вадима вже несло. Він знову і знову повторював, як Надія пошкодує, що втратила такий скарб, як він:
– Та кому ти потрібна? Не розумна! Тітка! Та ти прийдеш сама наступного дня, тільки й мені не потрібна будеш… Вибачатимешся – а я не повернуся! Так і сидітимеш, і плакатимеш. А винна сама!
– Досить, Вадиме. Речі твої зібрані, двері знаєш де. Квартира все одно моя. А я не можу з тобою під одним дахом жити. Тож – прощай.
– Ах так? Ну добре! – Вадим рішуче пройшов на кухню, – Голодним не піду, ти не думай. Поїм спочатку. Та й потім, – додав він, прожувавши м’ясо, – Навряд чи повернусь. Тож маєш останній шанс, згадати, хто ти тут… І одуматися.
Проте Надя лише кивнула у напрямку дверей:
-Йди.
Вадим навмисне довго порався із взуттям, перевіряв, чи всі речі запакувала дружина. Він робив усе, щоб нерозумна дружина схаменулась і зрозуміла свою помилку. Давав їй час. Однак великодушний жест не був гідно оцінений.
“Ну й вперта, – роздратовано подумав чоловік, – Ех, треба було все м’ясо доїдати, а картоплю даремно залишив. А й нехай! Все одно: прийде скоро.”
Вадим не роздумував куди податися: до мами. Куди ж ще. Віра Степанівна розійшлася, розкудахталася, як неспокійна квочка: чому, та як, та за що.
-Та ні за що, – невдоволено кинув чоловік, – Дуже багато давав, от і подяка. Мало їй, бачите. Їй то одне подавай, то інше… Мільйонер їй треба, ось що! Я, мабуть, не підходжу за статусом. Може, у мене за спиною і крутила з ким – от і придумала, як виставити. Це треба: уваги їй мало було! Не пилососив я, бачите!
Ахнувши, мати почала дзвонити невістці. Проте, мабуть, Надя стояла на своєму: розмова явно перейшла в неприємне для Вадима русло. Назад його дружина не кликала, як сказала мати. Дуже неприємно йому стало.
-Нічого, Ще часу мало пройшло. Де такого, як я, знайде? Та й хто візьме її таку? Ще й із причепом, – і задоволений Вадим вирушив до магазину за чимось смачним для себе на перекус.
Порядок денний суду Вадим сприйняв, як особисту образу. Надія виглядала гарно, навіть посміхалася! Дружина впевнено розповідала, що причиною розлучення стало те, що все було на ній, на Наді. І квартира, і дитина. А сім’я… То її давно вже немає. Так, живуть разом – та й годі. Ні підтримки, ні допомоги. Одне: дай поїсти і своє місце знай.
Коли слово дали Вадиму, той випрямився. Говорив із обуренням, напираючи на те, що не розуміє чого треба було дружині. Тішило, що суддя – чоловік, він точно підтримає. Але питання з приводу пристрасті до гулянок сильно обурило відповідача:
-Та це ні про що! Я маю право відпочити? От і відпочиваю, як вважаю за потрібне. Я чоловік, мені можна. А зараз чому руки тремтять? Так стрес у мене, це як його… Дружина покинула, ось! Як можу, так і справляюся. Але я знаю норму.
-Суду все ясно, – кивнув зовсім не схвально чоловік у мантії. Подружжю надали час для примирення. Вадим кинув погляд на Надію: чи не готова вона просити його повернутися? Чи не дозріла?
– Що дивишся? – Роздратовано кинула дружина, – Дивлюся висновки ти не зробив, – зморщилася вона невдоволено.
Точно, не готова вмовляти. Так можна і почекати, час є. А ось мине виділений судом час… Ех, і прибіжить Надія! Плакати в голос стане – а він навідріз відмовиться повертатися. Ну, хіба що на своїх умовах…
…Але час минав, а Надя все не збиралася вибачатися. Ні дзвінків, ні візитів. Навіть на вулиці Вадим дружину не бачив. Зрозуміло все: вдає, що він їй не указ! Значить, сама в чомусь провинилася. Зраджувала, як пити…
І Вадим почав розслідування: прошерстив сторінки в соцмережах, розпитував знайомих – нічого. А на нове засідання пішов із виглядом тріумфатора: ось зараз Надя як почне просити… Тепер зрозуміла, кого втрачає. Ось зараз як почне плакати! Навіть перед виходом із дому Вадим матір попередив, що заяву Надія точно забере, тож він повернеться до тієї квартири, Надії. І щоб мати на нього не чекала.
На всі запитання Надя відповідала односкладно та сухо. Так, має намір розлучатися. Ні. Примирення неможливе. Добре подумала.
“Ага, – здогадався Вадим, – Чекає, що я вибачатимуся … Не дочекаєшся.”
Щоправда, один неприємний момент був, перш ніж їх розлучили. Суддя поцікавився з приводу місця проживання дитини після розлучення батьків. Надя підняла брови:
-Зі мною, зрозуміло. Батька син не цікавить. Він навіть коли день народження Ігоря не знає.
“Ось пощастило, що суддя – чоловік, – зрадів Вадим. – Він зараз її і виведе на чисту воду … Зараз він їй скаже …”
А суддя поставив чомусь питання Вадиму:
-Коли день народження вашого сина?
Вадим все намагався згадати… Ех, треба було записати, та хто ж знав? І навмання прохрипів:
-Двадцятого січня.
-П’ятого березня, – пирхнула Надя, – Ти навіть цього не знаєш. І років йому виповнилося вже шість. Хоча тобі й це невідомо.
-Зрозуміло все, – хмикнув суддя. А Вадим ще вважав його за чоловіка, думав вони на одному боці… Зрадник! А чи не з ним Надія?
-А привітали хоч сина в січні? – знову запитав суддя. Ну, точно недруг! Ще й насміхається!
Вадим гордо підняв голову.
З приводу місця проживання Ігоря після розлучення батько не заперечував. Засмутило його одне: аліменти. Але те, що Надія тепер чудовий статус заміжньої жінки змінила на розлучену радувало. Ось тепер уже точно прибіжить…
Вадим виходив із будівлі суду, коли побачив Надю. Вже точно колишня дружина розмовляла телефоном:
-Привіт, Оля! Я нарешті вільна. І ти мала рацію: я щаслива! Заїду сьогодні з ігристим, відзначимо!
Вадим відмовлявся вірити очам: вона усміхалася! І, цілком обурений і спантеличений, Вадим підбіг до Надії.
-Отже, щаслива? – запитав він. – Та я заберу у тебе все! І житло, і дитину… Нічого в тебе не залишиться і ти… Ти…
-Ну, квартира від моєї тітки дісталася, а син … З чого б згадав про нього? Куди відбереш – то? А він потрібний тобі?
– Це ти його батька позбавила, – пихкав від образи Вадим, – Це ти сім’ю розвалила … Ти!
Надя тільки головою похитала та спокійно пішла. Причому посміюючись. І поки вона не зникла з очей Вадим вигукував їй услід:
-Пошкодуєш ще! Нічого-нічого… Настане мій час!