– Віро Миколаївно, може вам прилягти у кімнаті відпочинку? – співчутливо спитала колега Галина, помітивши, як Віра морщиться від яскравого світла.
– Ні, поїду додому. Не можу більше, голова просто розколюється, Віра втомлено потерла скроню. – Відпросилася у начальства, дороблю звіти завтра.
Січневий вітер кинув жменю колючого снігу, коли вона вийшла на паркування. Додому лише двадцять хвилин їзди, а там – тиша, спокій та порожня квартира. Андрій у своєму автосалоні напевно зайнятий, як завжди в цей час.
Однак біля під’їзду було незвично багато машин. Віра ледь знайшла місце для паркування, затиснуте між червоною “Тойотою” і старим “Фордом”. Мельком глянула на сусідню машину – треба ж, така сама, як у Марійки. Навіть подряпина на бампері схожа… Стоп. Це ж і є машина Марійки!
У голові промайнула думка зателефонувати сестрі. Але що вона скаже? “Ти чому біля мого дому?” Дивно якось. Може, заїхала до подруги – тут багато їхніх знайомих живе. А може…
Піднімалася на сьомий поверх пішки – ліфт знову не працював.
З кожною сходинкою в голові проносилися уривки спогадів. Ось Марійка допомагає їм із ремонтом, підбирає шпалери. Ось вони утрьох їдуть на дачу до батьків. Ось сестра залишається в них із ночівлею, коли Віра застудилася – “Щоб за тобою доглянути, сестричко”.
“Та що за дурниці лізуть у голову”, – обсмикнула себе Віра, дістаючи ключі.
Двері в квартиру відчинилися безшумно. У коридорі – дві пари взуття. Туфлі Марійки, які Віра сама подарувала їй минулого дня народження. І черевики Андрія, який мав бути на роботі.
Зі спальні почулися приглушені голоси.
Віра застигла біля дверей, прислухаючись. Серце стрепенулося.
– …не можна більше так, – долинув голос сестри. – Я не можу…
– Тихше ти, – прошепотів Андрій. – Все буде добре, ми щось придумаємо… Стривай… Тихіше! Здається, дружина повернулася раніше додому, – почувся голос чоловіка зі спальні
Віра рвучко відкрила двері.
Вони сиділи на краю ліжка – її ліжка! І навіть не одразу помітили її появу. Марійка ховала обличчя у долонях, Андрій обіймав її за плечі.
Марійка скочила перша. Андрій смикнувся слідом.
Їхні обличчя… Господи, їхні обличчя говорили більше за будь-які слова.
– Віро… – почав Андрій. – Ти ж мала…
– Бути на роботі? – Віра притулилася до одвірка, відчуваючи, як підкошуються ноги. – Мала. Як і ти, до речі.
Марійка стояла, притулившись до стіни, бліда, як полотно.
– Сестрмчко, це не те, що ти…
– Не те? – Віра поволі перевела погляд на сестру. – А що це, Марійко? Репетируєте виставу? Чи тобі недобре стало, і ти вирішила прилягти саме у моїй спальні?
– Давай поговоримо спокійно, – Андрій зробив крок уперед.
– Спокійно? – Віра відчула, як підкочує істеричний сміх. – Вісім років шлюбу, і я застаю тебе з моєю рідною сестрою у нашій спальні. Про що тут говорити спокійно?
– Віро, послухай…
– Ні, ви послухайте, – вона обвела поглядом їх обох. – Скільки?
– Що “скільки”? – Марійчин голос тремтів.
– Скільки часу ви… – Віра замовкла, не в змозі вимовити це вголос.
Тиша. Оглушлива тиша, в якій чути лише важке дихання.
– Шість років, – нарешті тихо сказав Андрій.
Віра відчула, як земля йде з-під ніг. Шість років. Половина їхнього шлюбу.
– Пам’ятаєш, коли мама занедужала? – Марійка говорила швидко, наче боялася, що її зупинять. – Ти тоді поїхала на місяць…
– Ти хочеш сказати, що все почалося, коли я доглядала слабу маму? Нашу маму, Марійко? Ти взагалі розумієш, що верзеш?
Картинки з минулого замиготіли перед очима з шаленою швидкістю. Ось вона дзвонить додому з лікарні, а Андрій каже, що зайнятий. Ось Марійка привозить їй теплі речі і залишається в неї на годину-другу – “Андрій просив передати привіт, він сьогодні на важливій зустрічі”. Ось вона повертається додому, а сестра з чоловіком зустрічають її разом – “Ми готували тобі сюрприз”.
– А потім? – Віра подивилася на чоловіка. – Усі ці роки… Коли ти казав, що затримуєшся на роботі?
– Віро…
– Коли ти, Марійко, розповідала мені про свого таємничого залицяльника? Про поїздки до подруги до іншого міста?
– Пробач… – Марійка сповзла по стіні на підлогу, затуляючи обличчя руками.
– Шість років, – Віра ніби пробувала ці слова на смак. – Усі наші сімейні свята. Усі дні народження. Усі поїздки на дачу…
– Ми не хотіли робити тобі неприємно, – Андрій спробував узяти її за руку.
– Не хотіли робити? – Віра відсахнулася. – А що ви хотіли? Розважатись за моєю спиною до старості?
– Ні, все складніше…
– Куди складніше? Мій чоловік і моя рідна сестра… – вона осіклася. – А пам’ятаєш, Андрію, як ми намагалися завести дитину? Три роки поспіль. І нічого не виходило.
Марійка видала якийсь дивний звук, схожий на схлип.
– Це ти? – Віра повернулася до сестри. – Ти не дала йому стати батьком моєї дитини?
– Ні! – Андрій підвівся між ними. – То був мій вибір. Я… просто не хотів ускладнювати ситуацію.
– Ускладнювати? – Віра засміялася, і від цього сміху Марійка здригнулася. – Так куди вже складніше…
Віра повільно сіла у крісло біля вікна. Те саме крісло, яке вони обирали разом з Марійкою. “Вона ідеально впишеться у вашу спальню, сестричка”.
Вона пильно дивилася на сестру.
– Я ж завжди раділа, як добре ви ладнаєте. Пишалася цим. Розповідала подругам, як мені пощастило з чоловіком та сестрою.
– Віро, ми справді не хотіли… – почала Марійка.
– Не хотіли? – Віра підвела очі до стелі. – А ти пам’ятаєш мій день народження минулого року? Коли ви обидва запізнилися на дві години? Сказали, що машина зламалася.
Андрій та Марійка перезирнула.
– Ви ж були разом? – Віра похитала головою. – І на ювілей тата, коли ти, Марійко, приїхала на день пізніше? І на Новий рік, коли ти, Андрію, поїхав “у термінових справах” на дві години?
– Перестань… будь ласка, – прошепотіла Марійка і затулила вуха руками.
– А я ж правда вірила. Захищала вас обох. Коли сусідка Тамара Петрівна натякнула, що бачила вас разом біля торговельного центру, я мало не наговорила всякого. Сказала, що ви в мене найрідніші люди, що ніколи не зрадите.
Віра замовкла, дивлячись у вікно. На дитячому майданчику гралися діти. Звичайний день, звичайне життя. Тільки її життя валилося на частини.
– А квартира твоєї подруги Світлани? – раптом згадала вона. – Тієї, що поїхала працювати за кордон? Ти ж брала ключі, щоб “квіти поливати”…
Марійка зблідла ще сильніше.
– Я прошу тебе…
– Там зустрічалися, так? – Віра підвелася. – У квартирі, куди сама тобі ключі віддала? “Світлана просила доглянути, а в мене часу немає…”
– Ми кохаємо один одного, – раптом тихо сказав Андрій.
Віра застигла. Ці слова вразили найбільше.
– Кохаєте? – вона повернулася до чоловіка. – І тому ховалися? Брехали? Прикидалися?
– Ми боялися тебе засмутити, – Марійка встала з підлоги. – Ти ж завжди була для мене… Ти ж старша сестра…
– Замовкни! – Віра відчула, як усередині щось обривається. – Не смій говорити про те, що я для тебе значила! Ти! З моїм чоловіком! Шість років! Шість років ви обоє…
Вона осіклася, вражена раптовою думкою.
– А ті дні, коли ти лишалась у нас ночувати? Коли я була слаба і ти дбала про мене?
Мовчання було промовистіше за будь-яку відповідь.
– Господи… – Віра притиснула руку до рота. – Ви навіть тоді… У моєму власному домі…
– Ми хотіли припинити все, – швидко заговорив Андрій. – Багато разів пробували. Але…
– Але що? Випадково продовжували зустрічатися? Випадково планували побачення? Випадково вигадували відмовки?
– Ні, не випадково, – Марійка підняла заплакане обличчя. – Ми намагалися боротися із цим. Правда, намагалися.
– І як? – Віра єхидно посміхнулася. – Зважаючи на те, що я бачу, не дуже успішно.
– Я намагалася більше працювати, – продовжувала Марійка. – Їздила у відрядження. Намагалася зустрічатися з іншими…
– Але ж нічого не допомагало, – закінчив Андрій. – Ми завжди поверталися один до одного.
– Поверталися один до одного? – Віра повільно повторила слова чоловіка. – А я все думала, чому ти, Марійка, не виходиш заміж. Пам’ятаєш, як я тебе з Ігорем познайомила? З своїм колегою? Ти ж зустрічалася з ним майже пів року.
Марійка опустила очі.
– Він добрий був хлопець, – продовжувала Віра. – Закохався в тебе по вуха. А ти… Ти раптом взяла та припинила стосунки. Чому, Марійко? Тому що мій чоловік ревнував?
– Я не міг… – почав Андрій.
– Не міг що? Дивитись, як вона з іншим? – Віра похитала головою. – А на мене дивитися міг? Щодня? Коли я будувала плани на майбутнє, мріяла про дітей.
Вона раптом згадала ще дещо.
– А наша відпустка минулого серпня? Ти відмовився їхати на море. Сказав терміновий проект, ніяк не вирватися. А я поїхала сама. Точніше, не зовсім сама – з батьками. І ти, Марійко, теж не змогла поїхати. “Роботи багато, сестричко…”
– Віра…
– Ви були разом, так? Усі ті два тижні?
Тиша була їй відповіддю.
Віра встала і підійшла до туалетного столика.
– Я подарувала вам подарунки. Тобі, Андрію – ось цю рамку для фотографій. А тобі, Марійко – це намисто. Пам’ятаєш? Ти тоді так раділа. Казала – яка у мене чудова сестра…
Вона відчинила шухляду столика, дістала намисто.
– Мабуть, дуже раділи потім удвох? Над недолугою, довірливою Вірою, яка нічого не помічає?
– Ні! – Вигукнула Марійка. – Ми ніколи… Ми переживали від почуття провини…
– Переживали? – Віра стиснула намисто. – Бідолашні! Пошкодувати вас? А на день народження мами? Коли ви обоє зголосилися організувати свято? “Ти так втомлюєшся на роботі, сестричко, ми все зробимо самі…”
Вона перевела погляд на чоловіка.
– Ви тоді за два дні все підготували. Я ще дивувалася, як швидко впоралися. А ви просто… просто використали цей час для…
– Припини! – Андрій взяв її за плечі. – Так, ми винні. Так, ми зрадили тебе. Але ми не сміялися. Ніколи. Ти не уявляєш, як ми…
– Не чіпай мене! – зашипіла раптом Віра. – Не смій мені говорити, як вам було важко! Як ви переживали! Шість років ви жили подвійним життям. Шість років дивилися мені у вічі і брехали. Щодня. Щохвилини.
Вона обернулася до сестри:
– А ти! Я плакала в тебе на плечі, коли не виходило завагітніти? Ти гладила мене по голові і казала, що все буде гаразд. Що ми обов’язково станемо батьками…
– Я хотіла розповісти, – прошепотіла Марійка. – Багато разів хотіла…
– Але не розповіла, – Віра гірко посміхнулася. – Звісно, не розповіла. Навіщо? Так було зручно. Я працюю допізна, їжджу у відрядження… А ви розважаєтеся за моєю спиною.
– Все не так! – вигукнув Андрій. – Ми кохаємо один одного! Розумієш? Це не просто…
– Розвага? – Віра договорила за нього. – Так, я вже зрозуміла. Ви любите один одного. А мене? Мене хтось із вас любив? Хоч колись?
Від цього питання в кімнаті стало ще тихіше. Андрій з Марійкою мовчали, не дивлячись один на одного.
– Знаєте що? – Віра підійшла до шафи і відчинила дверцята. – Я, здається, розумію. Всі ці роки… Ось цю блузу ти мені порадила купити, Марійка. “Вона так пасує тобі, сестричко”. А цю сумку ти подарував на річницю, Андрію. Кожна річ, кожен подарунок – все було частиною вашого обману?
– Ні, Віро, ми справді хотіли…
– Чого ви хотіли? – Вона різко повернулася до них. – Щоб я ні про що не здогадалась? Щоб продовжувала жити у незнанні? Доки? Ще шість років? Дванадцять? Все життя?
Марійка схлипнула.
– Цікаво, а батьки знають?
– Ніхто не знає,– тихо відповів Андрій.
– Навіть твоя мама? – Віра подивилася на чоловіка. – Адже вона завжди ставилася до мене як до дочки. Казала – яка у Андрійка чудова дружина…
– Пробач… – прошепотіла Марійка.
– Вибач? – Віра розреготалася. – За що саме, сестричка? За те, що вкрала мого чоловіка? Чи за те, що шість років дивилася мені в очі і брехала?
Вона підійшла до вікна. Надворі починало темніти.
– Пам’ятаєш, як ми в дитинстві мріяли? Що вийдемо заміж за братів–близнюків і житимемо у сусідніх будинках? Що наші діти зростатимуть разом?
– Пам’ятаю, – ледь чутно відповіла Марійка.
– Смішно вийшло, так? – Віра обернулася. – Ти обрала не брата–близнюка. Ти обрала мого чоловіка.
– Ми не обирали! – раптом вигукнув Андрій. – Думаєш, що нам було легко? Думаєш, ми цього хотіли?
– А як було? – Віра примружилася. – Розкажи мені, чоловічику мій любий. Як усе починалось? Коли ти зрозумів, що хочеш сестру?
– Я… ми… – Андрій затнувся.
– Давай, розкажи, – у голосі Віри задзвеніла сталь. – Я маю право знати. Як ви дійшли до цього? Як моя молодша сестра і мій чоловік… А хоча ні, – Віра раптом підняла руку, зупиняючи Андрія, який почав говорити. – Не хочу нічого знати. Ні слова більше.
Вона мовчки пройшла у коридор, взяла сумку й ключі від машини.
У цей момент на телефон надійшло повідомлення від мами. “Доню, як ти? Давно не дзвонила”.
– Віро, куди ти? – Андрій рвонув слідом.
– Не твоя справа.
Вона вийшла, не озираючись. Того ж вечора батьки дізналися все. Мама плакала, батько мовчав, тільки жовна ходили по вилицях. Коли Марійка спробувала приїхати за тиждень, батько не відчинив двері. Так і стояла, дивлячись крізь дверне вічко на схилену голову молодшої дочки.
– Немає в мене молодшої дочки, – тихо сказав він потім за вечерею. – Була, і 7 днів тому пішла з нашого життя.
Віра подала на розлучення за місяць. Андрій намагався поговорити – чатував біля під’їзду батьківського будинку, писав листи, передавав через спільних знайомих прохання про зустріч. Віра мовчала.
Марійка звільнилася з магазину та поїхала до іншого міста. Перед від’їздом залишила для сестри листа – дванадцять сторінок, списаних почерком. Віра спалила їх, не читаючи.
Правда випливла назовні, як це завжди буває. Спочатку зашепотілися сусіди, потім заговорили спільні друзі. Хтось пригадав, що бачив їх разом. Хтось пригадав дивні погляди на спільних святах. Андрій залишився сам – друзі відвернулися, колеги цуралися. В автосалоні він протримався ще кілька місяців, потім звільнився сам.
А Віра… Віра розпочала нове життя. Влаштувалася у торговий центр у рідному місті, зняла невелику квартиру неподалік батьків. Вечорами вони часто сиділи разом на кухні – пили чай, говорили про прості речі. Про роботу, про погоду, новини. Тільки ніколи – про минуле.
Якось мама обережно запитала:
– Може, хоч би вислухати їх?
Віра похитала головою:
– Знаєш, мамо, є речі, які не можна ні пояснити, ні зрозуміти, ні пробачити. Можна лише відпустити. Я відпустила.
Минуло пів року. Віра більше не здригалася, побачивши червону “Тойоту” на вулиці. Не перевіряла телефон у пошуках пропущених дзвінків. Не прокидалася ночами від спогадів.
Вона навчилася жити наново. Без огляду на минуле. Без спроб зрозуміти – чому, як, навіщо. Просто жити.
А десь в іншому місті Марійка прокидалася серед ночі і довго дивилася в темряву, згадуючи сестрину посмішку.
І Андрій, запиваючи самотність у порожній квартирі, перебирав старі фотографії, де всі вони разом – щасливі, рідні, близькі.
Так закінчуються історії про зраду. Без прощення та примирення. Тільки з розумінням простої істини – деякі мости спалюються назавжди…