З дитинства багато хто зазначав, що Віра несхожа на своїх батьків – обидва рослі і з русявим волоссям. А Віра була мініатюрна, низька брюнетка. Крім зовнішності, дівчинка відрізнялася ще й характером.
Мама з татом спокійні, трохи повільні та розмірені, а Віра, навпаки, спритна, не сидить на місці, вічно треба кудись бігти і щось робити. Був у Віри ще й старший брат. Ну просто копія мами, такі самі очі, ніс, губи, прям фантастика! Одне обличчя!
Коротше, Віра виділялася у своїй сім’ї. Їй казали, що вона пішла у свою бабусю. Втім, нічого дивного. Часто так буває, що якісь ознаки виявляються через кілька поколінь.
Ось і Віра не надавала цьому значення. Поки одного разу не звернула увагу на друга їхньої родини Михайла Федоровича, або, як я з дитинства звикла його називати, на дядька Михайла.
Родина Віри була з провінційного, середнього за розмірами містечка, жили на околиці в приватному секторі, а сама Віра перебралася у столицю і винаймала з молодим чоловіком квартиру.
Іноді Віра приїжджала до рідного дому погостювати. І в один із таких візитів на жінку наринули спогади, ностальгія. Вона оберталася назад і зрозуміла, як багато пройшла, думала і про те, що будь-який момент нашого життя такий унікальний і може бути прожитий лише раз.
Атмосфера була така тепла і знайома: гойдалка, що звисала з дерева в їхньому саду, яку тато зробив з мотузок і досок; дверний одвірок з насічками – типове, напевно, для всіх сімей явище, коли дітям вимірюють зріст. Високі шафи, заповнені книжками. Віра провела рукою по палітурках і подумала: – «Так, були часи, а зараз у мене все в телефоні».
Віра увійшла до кухні.
– Ммм, так добре пахне.
Мамине куховарства все таке ж смачне, як у дитинстві. На столі миска з овочами та фруктами з городу, соковиті помідори, огірки, виноград, ну просто смакота!
У Віри панував такий спокій, і вона вперше відчула в собі таку зрілість. Жінці не хотілося нікуди поспішати. Вона щиро насолоджувалась тишею, хоч і любила темп великого міста з його розвиненою інфраструктурою, високими будинками та торговими центрами. Але зізнатися і тут був свій шарм.
Віра провела так кілька днів, однієї з ночей жінці не спалося, вона крутилася з сторони на сторону, не могла заснути, а коли заснула, їй наснився сон: якийсь невеликий клаптик з дитинства. У ньому Віра поверталася зі школи і побачила сусідок, підійшла привітатися до них, а вони запитали, як у дівчини справи з навчанням, а потім почали говорити про дядька Михайла та маму Віри, мовляв: – Віра, а чи не помічала ти чогось дивного в собі? Або щось на кшталт: – Ну таки дивно, як ти, Віра, несхожа на своїх батьків. І перешіптувалися про щось між собою.
Далі сон Віра пам’ятає погано, тільки те, що прийшла додому, а там сидить дядько Михайло. Дівчина дивиться на нього і помічає схожість в обличчі та й у характері. Дядько Михайло був чоловік активним. Теж завжди носився кудись. Зростом сам низенький, чорнявий.
Наступного дня Віра була втомлена, оскільки спала менше, ніж звичайно, так ще й сон не давав спокою. Під час сніданку за столом вона ніяк не могла сконцентруватися на розмові з мамою, вічно відволікалася, дивлячись на її обличчя і думаючи:
– Невже ти й справді зраджувала батькові? А чи здогадується він? Боже, напевно, я себе накручую, не могла мама так вчинити.
– Віро, ти мене слухаєш? – Запитала мама.
– А що? Пробач, мамо, мені сьогодні погано спалося, от я й випадаю іноді. Що ти сказала до того?
– Та нічого, Віро, я про Дмитра. Він сказав, що теж, можливо, приїде за кілька днів. Добре, з братом побачишся.
– Аа, так, добре. Давно його не бачила. Мамо, слухай, а де у нас тут альбоми лежать, хочу фотографії подивитися.
– Доїдай, Віро, зараз покажу тобі.
Віра з мамою пішли до зали, і мама сказала, що вони десь на верхніх полицях шукати треба. А сама пішла до саду. Віра встала на табуретку і почала шукати, їй хотілося пошукати фотографії пробабусі, на яку, як їй казали, вона схожа.
– О, знайшла.
Перегляд фотоальбомів ще одна приємна річ. У Віри наверталися сльози.
– Ах, ми з братом такі маленькі на цьому фото. О, а це тітка Марина із сином, Боже, які всі тут молоді…
Нарешті жінка знайшла фотографію пробабусі, придивилася: – Хмм, щось спільне, звичайно, можна знайти, але не так ми й схожі. Та ні! Ми зовсім несхожі!.
ЇЇ переживання лише посилилися. Віра ходила сама не своя. Подзвонила братові:
– Привіт, Дмитро, як справи? Мама недавно сказала, що ти хотів приїхати. То як? У тебе виходить?
– Віро, привіт. Швидше за все так. Я поки що забронював квитки, якщо що, чекайте наприкінці тижня.
– Добре, я хотіла з тобою дещо обговорити.
– Можеш зараз сказати, я начебто не зайнятий.
– Не по телефону.
– Окей.
Залишалося чекати на приїзд брата.
Так минуло кілька днів – важких днів очікування, сумнівів і неприйняття думок про те, що мама справді могла так вчинити з їхнім батьком.
– Може, я помилилася. Боже, хоч би все це виявилося неправдою. Ось приїде Дмитро, а що далі. Може, мама розповіла батькові, а він прийняв це, тоді я вчиню неправильно, якщо наважуся знову підняти цю тему.
Настали вихідні, приїхав Дмитро. Віра була в сум’ятті, адже вдома була така радісна обстановка, всі члени сім’ї в зборі, а вона збиралася перервати це возз’єднання своїми підозрами.
– Дмитро, іди сюди, – Віра відчинила двері до своєї кімнати і покликала туди брата, – мені треба з тобою поговорити.
Далі вона розповіла Дмитру всі ті думки, що не давали їй спати ночами і дивитись мамі в обличчя.
Дмитро мовчав, не знав, що відповісти.
– Ну, Діма, скажи ж що-небудь. Будь ласка, скажи, що я помиляюся, що у мене уява розігралася. Мені справді потрібна твоя допомога.
Дмитро важко зітхнув, нахилив голову і потер своє напружене чоло, на якому з’явилися зморшки, долонями. Потім він сказав:
– Віро, зараз ми обидва дорослі і ти маєш право знати правду, але я не знаю говорити тобі чи ні.
За однією цією фразою Віра вже передчувала, що нічого доброго від брата не почує.
– Скажи, Дмитре, мені треба знати.
– Краще тобі самій подивитись.
Він пішов з кімнати Віри, десь на півгодини і просив її чекати.
Найдовші тридцять хвилин у житті Віри. У голові роїлися різні думки, від яких голова ставала важкою: – Отже все так, як я і передбачала. Тато ж така добра і порядна людина, навіщо мама так вчинила з ним?! А дядько Михайло! Не соромився приходити до нас додому! Вони сиділи за нашим обіднім столом разом із татом! Яке нахабство!.
Повернувся брат із якимись паперами в руці і передав їх Вірі.
Спочатку Віра нічого не зрозуміла, але потім прочитала: «Свідоцтво про усиновлення».
Земля пішла з-під ніг, все тіло стало важке, текст ства розпливчастим, і Віра вже не могла прочитати, що було написано далі.
Їй потрібен був час все осмислити, а потім вона запитала у Дмитра:
– Значить дядько Михайло тут ні до чого?
Брат кивнув головою.
– І ти все знав?
– Так, я ж старший за тебе і знав все з самого початку.
– Чому нічого не казав мені? Батьки зрозуміло, але ж ти! Ми ж були такі дружні в дитинстві! Чому мовчав увесь цей час?
– Я не мав права, навіть зараз не впевнений, чи правильно я вчинив, показавши тобі ці документи.
– Ви всі ці роки обманювали мені? Не можу повірити!
– Заспокойся, Віро, я розумію, що ти зараз відчуваєш, але хіба ти не була щасливою? Згадай, як нам усім було добре разом. Нічого не змінилося, подумай, ми все та ж міцна сім’я, мама з татом і я, ми всі любимо тебе, а ти нас.
– Дмитро, я не знаю, що думати. Може, краще я так і жила б у невіданні. Я все розумію, я пам’ятаю, ви моя сім’я, але на душі так важко. Я почуваюся обдуреною і зовсім чужою для вас людиною, абсолютно зайвою і сторонньою.
– Не кажи так, Віро. Ми дуже тебе любимо, ти близька для нас людина.
– Дмитро, ти знаєш, навіщо мама з татом вирішили вдочерити мене?
– Точно ні. Наче у мами були якісь проблеми, але вони хотіли дитину. Віро, ще раз повторюся, вони справді дуже тебе люблять. І я теж. Віриш мені?
– Так.
Якийсь час Вірі потрібно було побути на самоті, вона попросила Дмитра залишити її.
Віра все думала, як обговорити це з батьком і матір’ю чи не засмучувати їх і вдавати, що не знає нічого. Представляла своїх справжніх батьків, де вони чому залишили її. У якийсь момент у неї виникла ідея відшукати їх, але бажання відразу випарувалася, варто було Вірі подумати: – Навіщо шукати людей, які залишили мене?.
Порадившись із Дмитром, Віра вирішила нічого не говорити батькам. Пробувши в них ще чотири дні, вони з Дмитром поїхали, Віра до себе, а він до себе.
Віра розповіла все своєму хлопцеві, він підтримав її і багато в чому допоміг упоратися з цими переживаннями. Зараз Віра прийшла до тями, але знає, що наступна поїздка до рідного міста не буде такою ж райдужною і теплою.
– Може, мені й справді не слід було дізнаватися? Як там говориться, менше знаєш, міцніше спиш.
А як ви гадаєте? Що ви зробили б, опинившись на місці Віри?