Тетяна Василівна відчувала, що їй недовго лишилося. Вона і так прожила багато на цьому світі, навіть і йти було нестрашно. Вісімдесят років. Звичайно, хотілося б більше, але, схоже, не судилося. Спеціаліст так і сказав, що до наступного дня народження вона не дотягне.
Тетяна Василівна згадувала своє життя. Було в ньому і добре, і погане. Багато всього сталося, більшість подій вже стерлися з пам’яті, і лише якісь емоції все ще вловлюються, а ось що саме відбувалося, забулося.
І лише одна подія дуже чітко сиділа у пам’яті. І вона не давала Тетяні Василівні піти спокійно.
Було це майже тридцять років тому. Синові Олегу тоді лише двадцять виповнилося, пізно його Тетяна Василівна народила. Все ніяк у них із чоловіком дитина не виходила, хоч і одружені вже були сім років.
І коли народився Олег, Тетяна Василівна дуже його оберігала. Все ж таки довгоочікуваний син, коханий, найкращий.
Олег ріс досить егоїстичним хлопчиком. Це зараз Тетяна Василівна розуміє, а тоді вона була, мов у рожевих окулярах. Усі його примхи приймала як належне. Улюблений син, все йому дозволено.
У старших класах Олег зовсім відійшов від рук. Уроки прогулював, вчителі на нього скаржилися. Але Тетяна Василівна все ще вірила, що її хлопчик дуже добрий, просто це такий вік, компанія не та, та й взагалі, не винен він ні в чому.
Якось закінчивши школу, Олег вступив до училища. На той момент не стало його батька Романа Дмитровича, і мамі довелося самій намагатися перевиховати вже дорослого сина.
І ось одного дня син заявив, що в нього проблеми.
– Пам’ятаєш Олену, все за мною бігала? – запитав він.
Тетяна Василівна пам’ятала Олену. Тиха дівчинка, скромна, навіть незрозуміло, як вона могла зв’язатися з Олегом. Хоча, недарма кажуть, що добрі дівчатка люблять хуліганів.
– Загалом вагітна вона. Від мене.
Тетяна Василівна ахнула. Як же так сталося?
Олег на той момент закінчив навчання, працював у якомусь автосервісі, але все ще жив із мамою, та й гроші з неї тягнув. Про жодну відповідальність у його випадку й говорити не варто.
– І що ж тепер? – запитала Тетяна Василівна.
Олег знизав плечима.
– Не знаю. Я їй сказав, щоб вона процедуру робила, а вона відмовляється. А мені це все ні до чого! І аліменти я не збираюся платити. Не потрібна мені ця дитина!
Треба було тоді Олегу добре всипати, але Тетяна Василівна чомусь стала на його бік.
Ну, яка їм дитина, самі лише нещодавно з дитячого віку вийшли. Та й хто їх забезпечуватиме? Наскільки пам’ятала Тетяна Василівна, з рідних у цієї Олени була лише бабуся, яка її виховувала. Виходить, усі проблеми будуть на ній, на Тетяні Василівні? Бабуся старенька вже, Олена та Олег, вважай, ще діти. А їй це потрібно?
Вона тоді сказала Олегу, щоби запросив цю дівчину до них. І коли Олена прийшла, було видно, що їй дуже ніяково. Вона то червоніла, то блідла. Якоїсь миті Тетяні Василівні навіть шкода її стало, хотілося якось підтримати. Але не розраховувала вона так рано бабусею ставати, ще хотілося трохи собі пожити, коли син виріс. А як тут поживеш, якщо внук чи внучка вічно у неї стирчатиме?
А в цьому вона чомусь не сумнівалася. Не вірила, що Олена сама зможе виховати дитину. Ну, а позицію Олега вона чула, ні до чого йому це. Та й розуміла вже Тетяна Василівна, що не готовий стати батьком.
Про що вона, власне, Олені і сказала.
– Ти дівчинка гарна, я бачу. У тебе ще все життя попереду. А яке це буде життя, якщо на тобі дитина маленька буде? Олег її не хоче, з рідних у тебе тільки бабуся, я правильно розумію?
Олена кивнула. Вона слухала уважно, не заважала, і Тетяна Василівна надихнулася. Дивишся, і послухає її.
– Не треба тобі це зараз. Важко буде. Треба процедуру робити. З Олега батька доброго не вийде, та й з тебе яка мати? Ти ж розумієш, Олено?
Олена зітхнула. Потім сміливо і якось навіть відчайдушно глянула у вічі Тетяні Василівні.
– Я вас почула. Я зрозуміла, що Олегу і вам ця дитина ні до чого. Але я ніколи не зроблю того, чого ви просите. Але, будьте певні, я вас не потурбую. Аліменти не проситиму, батька в свідоцтво про народження не впишу. Сама виховаю.
Тетяна Василівна важко зітхнула.
– Ну що ж ти така вперта? Я ж добра тобі бажаю!
– Собі ви добра бажаєте. І вашому безвідповідальному синові.
Олена встала з-за столу і попрямувала до дверей. А Тетяна Василівна навіть не знайшла, що відповісти.
Втім, дівчина не обманула, вони з Олегом про неї нічого не чули. Кілька разів Тетяна Василівна питала у сина, чи є якісь новини, але він завжди лише відмахувався. Мовляв, він свою думку сказав, що йому це нецікаво.
Як надалі склалася доля Олени, Тетяна Василівна і не знала. Якось вона все ж таки не витримала, вирішила з’ясувати. На душі все ж таки якось неспокійно було.
Вона дізналася в Олега, де живе ця дівчина, але коли вона туди прийшла, з’ясувалося, що мешканці змінилися, і куди переїхала Олена зі своєю бабусею, нові хазяї квартири не знали.
Власне, так і закінчилося все. Через сім років Олег одружився, але з його дружиною у Тетяни Василівни стосунки не склалися. Вона була сварливою, хотіла навіть попросити Тетяну Василівну з’їхати з цієї квартири, мовляв, їм потрібніша. Але вже жінка проявила стійкість характеру.
У них народився син, якому до бабусі теж не було жодної справи. Власне, зараз за крок від закінчення життя Тетяна Василівна була зовсім одна. Олег зрідка дзвонив, але майже не приїжджав. А невістці та онукові було однаково.
І ні, Тетяні Василівні не потрібен був хтось, хто б її доглядав. На щастя, вона поки що й сама непогано з цим справлялася. Але хотілося якось загладити свою провину, відправитися у інший світ спокійно. Хоча б дізнатися, що сталося з Оленою та її дитиною.
По сусідству з Тетяною Василівною жив молодик Андрій, який добре розбирався в комп’ютерах, так, принаймні, здавалося жінці. Ось вона і звернулася до нього по допомогу. Було в неї прізвище тієї Олени, місце, де вона раніше жила.
Андрій одразу сказав, що буде непросто. На щастя, прізвище у неї було досить рідкісне. І вже не знала Тетяна Василівна, як він це зробив, але за два дні хлопець знайшов її. Точніше, її дочку.
Він показав Тетяні Василівні фото у соцмережах, і та підтвердила, що то Олена. Хоч часу й багато минуло, але вона навіть не дуже змінилася.
– Олени тієї, мабуть, не стало, – сказав він. – Сторінка у неї залишилася, але там останні пости говорять про те, що трапилося щось страшне трохи більше року тому. І люди висловлюють своє співчуття її доньці.
– А скільки доньці років? – запитала Тетяна Василівна із хвилюванням.
– Близько тридцяти, ніби…
Підходить. Значить, це її онука.
Тетяна Василівна попросила Андрія написати цій дівчині. Сказати, що її розшукує бабуся, і, якщо вона хоче, вони можуть зустрітися.
Взагалі Тетяна Василівна навіть не розраховувала, що донька Олени їй відповість. А якщо й відповість, то лише щоб відмовитися. І коли Андрій сказав, що та жінка Віра готова до неї приїхати, Тетяні Василівні навіть зле стало. Занадто багато емоцій.
Вони домовилися про конкретний день. І з самого ранку, незважаючи на погане самопочуття, Тетяна Василівна готувала їжу, прибирала. Їй дуже хотілося добре зустріти свою онучку, хоч і не розраховувала вона, що та пробачить її. Мабуть, свого часу мама їй все розповіла.
Олегу Тетяна Василівна нічого не говорила. Раз за цей час він жодного разу не поцікавився долею власної дитини, то й зараз їй це буде нецікаво. Та і його дружина не прийме Віру, не варто навіть старатися.
Незважаючи на те, що Тетяна Василівна готувалася до цієї зустрічі, вона все ж таки здригнулася, коли пролунав дзвінок у двері.
Віра була схожа на Олену, але Тетяна Василівна була рада, що вона від батька мало чого взяла.
Жінка увійшла в квартиру, явно бентежачись. І Тетяна Василівна не знала, що сказати.
– Привіт, Віро, – зрештою промовила вона.
– Здрастуйте.
– Мене Тетяна Василівна звуть, але можеш звати мене бабуся.
– Краще на ім’я по батькові, – усміхнулася Віра.
Власне, а на що Тетяна Василівна чекала? Те, що з нею розмовляють, вже добре.
Вони пройшли на кухню, сіли пити чай. Від обіду Віра відмовилася.
– Отже, ви мати мого батька? – запитала Віра.
– Так, саме так…
– А він знає, що я тут?
Тетяна Василівна похитала головою.
– У нього сім’я… Та й не шукав він тебе.
– А чому ви вирішили знайти? Мама казала, що ні ви, ні мій батько не хотіли мене знати.
Тетяна Василівна відчула, як на очі навертаються сльози. Як вона тоді помилилася …
– Так і було. Я не обманюю. Велику помилку я зробила, не допомогла твоїй мамі.
– Нічого, вона впоралася. У нас все було гаразд.
– Мені шкода… Я знаю, що її не стало…
– Так, півтора роки тому. Підступна недуга…
– А ти сама як?
Віра розповіла, що одружена, і в неї теж все добре.
– А чому ви зараз вирішили мене знайти? – Запитала вона.
– Та нездужаю я, Вірочко …
– Допомога потрібна? – спохмурніла дівчина, і Тетяна Василівна захвилювалася, що вона може піти.
– Ні-ні! Мені нічого не треба! Просто недовго мені залишилося, хотілося піти спокійно, хоч якось полегшити тягар на душі. Не давала мені спокою та історія, і те, як я вчинила. Хотілося дізнатися, що у вас все гаразд… Та ось не застала твою маму.
– Мені шкода, – промовила Віра, – може, у вас все ще налагодиться?
Тетяна Василівна сумно усміхнулася.
– Ні. Але мені хочеться хоч якось загладити провину перед вами. Я хочу тобі залишити цю квартиру.
Віра знову насупилась.
– У вас же син є, мабуть, онуки…
– Є, та ось я їм не потрібна. А я намагалася дати синові все, що треба. І заради нього так погано вчинила з твоєю мамою. І вважаю, що ця квартира має перейти до тебе, Олег на неї жодних прав не має.
– Мені не треба, – усміхнулася Віра. – Я рада, що ви знайшли мене. І, сподіваюся, ви тепер будете спокійні.
Тетяна Василівна ще раз переконалася, що онука не в сина її пішла. І зраділа цьому.
– Я вже все вирішила і просто хочу тебе попередити. Тебе це ні до чого не зобов’язує. Я рада, що ти погодилася зі мною зустрітися, дуже приємно було тебе побачити. І я рада, що в тебе все гаразд.
Віра недовго посиділа, а потім поїхала додому. А у вихідні вона несподівано зателефонувала Тетяні Василівні.
– Може, ви хочете познайомитись із вашим правнуком? – Запитала вона.
Сказати, що Тетяна Василівна зраділа, нічого не сказати. І вже у вихідні Віра приїхала до неї у гості зі своїм сином.
Дивно, але рідному синові та онукові, який знав свою бабусю з народження, було начхати на неї. А ось Віра почала їздити до Тетяни Василівни, трохи допомагала їй. Розповідала, як вони жили з мамою, як вона переживала після її втрати.
Спеціалітси помилилися, Тетяна Василівна все ж таки зустріла ще один свій день народження. А не стало її за тиждень після нього. Напевно, їй хотілося триматися за це життя, в якому з’явилася онука. І, начебто, Віра мала її ненавидіти, але, здавалося, у душі в цієї жінки просто немає місця для ненависті.
Звичайно, Олег здивувався і образився, коли дізнався, кому мати заповіла квартиру. Ще й дружина на нього розлютилася, дізнавшись про позашлюбну дочку.
З Вірою він навіть спілкуватися не став, натомість говорив усім, як вчасно вона з’явилася у житті своєї бабусі. Мовляв, захотіла спадщину отримати.
А Віра справді була рада, що Тетяна Василівна її знайшла. Вона майже не мала родичів, і вона була рада хоча б недовго поспілкуватися з рідною людиною. І якщо в неї і була образа, то Віра вирішила її відпустити. Не варто жити в душі зі злістю, адже все, що не відбувається, на краще. І вона сподівалася, що Тетяна Василівна покинула цей світ, відпустивши своє почуття провини через помилку минулих років.