Час в цей день тривав дуже довго. Віра не могла навіть уявити, навіщо чоловік придумав це все – зустрітись на Набережній, де вони колись познайомились. Дивно, що він міг задумати?! Особливим романтизмом Леонід ніколи не вирізнявся. Найбільше, на що він був здатний – подарувати дружині букет на свято та парфуми на день народження. А тут заінтригував! Жінка сходила до перукаря, про всяк випадок, привела себе в порядок, вбралася, як на перше побачення – гарно, прискіпливо.
Леонід вже стояв біля фонтану, поглядаючи на годинник. Букета в руках не було, отже, не такий вже сюрприз приготував, як встигла продумати в думках це побачення Віра.
– Привіт! – Вийшла вона з-за спини і Леонід мимоволі здригнувся.
– Привіт, – відповів і додав нервово, – Ми запізнюємося, Віро, йдемо швидше.
Він навіть не помітив, як змінилася дружина, не зробив комплімент із приводу зачіски та вбрання. Напевно, все це буде пізніше.
– Але куди? – Жінка здивовано вигнула брови. – Що відбувається? Сюрприз?
– Ну, типу того, – знизав плечима Леонід і повів дружину за собою.
Вони перетнули Набережну площу, пройшли мостом і звернули до нової висотки. Що тільки-но встигла Віра передумати в ці хвилини, коли Леонід зупинився біля під’їзду, набираючи в домофоні код. Віра вирішила нічого не питати, сюрприз так сюрприз, але на душі було якось неспокійно.
Піднявшись у просторому ліфті на тринадцятий поверх, Леонід пропустив Віру вперед, потім дістав з кишені ключі і підійшов до найдальших дверей.
– Чия це квартира? – Не витримала Віра, увійшовши до гарного коридору.
– Подобається? – Запитанням на запитання відповів чоловік і вказав рукою на кімнату, – Подивися!
Віра пройшлася по кімнаті – красиві шпалери, які вона хотіла, люстра, яку вона хотіла купити до них з Леонідом у спальню нещодавно, але він відмовив. Балкон, вид з якого відкрився просто дивовижний. Квартирка була маленькою, але дуже затишною і Віра навіть встигла уявити, як би вона влаштувалася на балконі, якби це була її квартира, і милувалася б шикарними краєвидами з чашкою улюбленого чаю в руках.
– Такою красою можна милуватися вічно, – захоплено повернулася Віра до чоловіка, – А яка краса тут буде ввечері, коли підсвічування включать вздовж річки, ліхтарі засвітяться!
— Я знав, що тобі тут сподобається, — сказав нарешті Леонід, простягаючи Вірі ключі. — І не дякуй! Все для тебе!
– У якому сенсі? – не розуміла жінка.
– У прямому, – кивнув Леонід і знову кинув нервовий погляд на наручний годинник. – Мені час бігти, розташовуйся, речі твої потім відправлю на машині.
– Стривай, Леоніде, я чогось не можу зрозуміти. – запитала Віра, відчувши щось недобре, – Які речі, і куди ти тікати зібрався?
– Віро, ну вистачить вдавати, ніби ти така не розумна. Досить! Ти чудово розумієш, що я йду від тебе, у нове життя!
Віра хотіла відкрити рота, але зрозуміла, що не знає, що сказати зараз. Нові питання викличуть нові засудження. Але вона насправді нічого не розуміла.
– Та ось така я, – нарешті змогла вимовити, – Але поясни для не розумних, що все це означає?!
– Це означає, що це твоя квартира. Документи у комоді, на твоє ім’я. Скористався твоєю довіреністю. А до мене сьогодні приїжджає кохана жінка, і я поспішаю, вибач, немає часу на довгі прощання.
– Леоніде, ти що таке говориш? – запитала Віра майже пошепки, – як таке може бути? Ще вчора все було добре, а сьогодні такий фінт, навіть без підготовки?!
– Віро, я давно зраджую тобі! – не витримав Леонід, – Тільки не кажи, що ти не знала цього! Я думав, ти набагато розумніша – робиш вигляд, що нічого не знаєш.
Віра відчула, як сльози почали прокладати на щоках доріжки. Та вона й у страшному сні уявити не могла, що з нею таке може статися. Начебто жили з Леонідом як і всі – сварилися рідко. Поки син був маленьким, Леонід ніколи навіть увечері не затримувався після роботи, а коли син поїхав навчатися, потім залишився у Києві, Леонід слабину якусь відчув. Але все одно, свята разом, удвох відзначали, і у вихідні він рідко вдома не бував. Щоправда, останній рік відрядження були часті, але він дзвонив звідти щодня, привозив сувеніри. Тільки ось, сувеніри були хоч і різні, але місто одне. Ось, виходить, де він зустрів цю «кохану». А що ж Віра? Ким вона була весь цей час? На других ролях?
Все це з’ясувати хотілося, висловити, але ком стояв у горлі, не даючи можливості вимовити і слово. Віра дивилася Леоніду в очі і тихо схлипувала.
– Ну, ось і домовилися, – сказав Леонід, – Це твоя квартира, а від своєї частки в нашій спільній напишеш відмову. Я з Оленою усі справи влагоджу, влаштується, тоді поїдемо з тобою до нотаріуса, а потім і розлученням займемося.
Леонід пішов, голосно гримнувши дверима, а Віра залишилася стояти в коридорі, стискаючи брелок з ключами в руках. Гучна луна його кроків ще якийсь час долинала з під’їзду, а потім все стихло. Порожнеча, що обрушилася на неї, була приголомшливою. Вона окинула поглядом нову квартиру, яка ніби тепер і належала їй, але замість відчуття радості та свободи було лише нестерпне почуття обману. Як могло статися так, що весь цей час вона жила в ілюзії, навіть не підозрюючи про справжнє життя свого чоловіка?
Віра опустилася на диван, обхопивши голову руками. Її думки металися в паніці, намагаючись знайти той момент, коли все пішло навперекір. Але скільки вона не намагалася, не могла згадати жодної явної причини, жодного помітного сигналу, що їхній шлюб тріщить по швах. Здавалося, вони жили як усі: звичайна сім’я, без особливих пристрастей, але й без особливих сварок. Були моменти, коли вона відчувала легку відчуженість, але списувала це на втому, побут, вік. А виявилося, це була прірва, що зростала між ними.
Ніч Віра провела без сну. Вона намагалася відновити у пам’яті всі їхні спільні роки, розмірковуючи над тим, коли все змінилося. Леонід завжди був спокійним, стриманим, трохи замкнутим. Він ніколи не був відкритою книгою, але вона любила його за це – за його простоту та надійність. А він? Чи любив він її? Ці питання кружляли в голові, не даючи відповіді.
Вранці, коли світанок пофарбував небо блідо-рожевим кольором, Віра викликала таксі і поїхала до їхньої старої квартири.
На обличчі Леоніда була помітна роздратованість.
— Віра, що ти тут робиш? — спитав він різко, не дозволяючи їй пройти.
— Я тут живу, — спокійно відповіла Віра, на подив собі, і зробила крок уперед, намагаючись переступити через поріг.
Леонід не дав їй цього зробити, вставши перед нею і загородивши прохід.
— Ти ж розумієш, що ставиш мене в незручне становище? Я купив тобі квартиру. Ти маєш бути вдячна, що не на вулиці залишилася.
Віра посміхнулася, не зводячи очей.
– Вдячна? За що? За те, що ти зрадив мене? За те, що ти безсоромно обманював? Я житиму тут. Це і моя квартира, і я не збираюся йти, її голос був твердим, без жодної нотки слабкості.
Леонід насупився, його обличчя змінилося від напруженості.
— Ти не розумієш, що я зробив для тебе, так? Я міг би поділити цю квартиру через суд і після продажу за отриману частку ти не змогла б навіть кімнатку купити в гуртожитку! Але я купив тобі житло, дав можливість жити гідно! Ти маєш бути щасливою!
Віра глянула на нього з іронією.
— Дякую, звичайно, але я вирішила здавати квартиру в оренду. А житиму тут! Поки не розміняємо. Ну що, пропустиш?
Леонід хотів заперечити, але не зміг знайти аргументів. Він лише кинув на неї невдоволений погляд і відступив на крок.
– Тоді я заберу ту квартиру назад! – вигукнув він, вже втрачаючи залишки самовладання.
– Спробуй. Документи оформлені на мене, ти сам сказав, — спокійно парирувала Віра, знаючи, що їй нема чого переживати. — А відмову від частки у цій квартирі я не підписувала. Тож, Леоніде, живемо разом. На рівних.
Леонід остовпів від почутого.
– Ти не можеш так вчинити! – вигукнув він, – Я ж на тебе розраховував! Я був певен, що ти вчиниш, як порядна людина!
Віра подивилася йому прямо в очі, вже не відчуваючи ні хвилювання, ні жалю.
– Я залишаюся тут. Якщо тобі щось не подобається – можеш сам йти, – твердо сказала вона, ступивши всередину квартири.
Він замовк, не знайшовши, що відповісти. Ця Віра була зовсім іншою. Не тією жінкою, з якою він прожив стільки років. Вона вже не намагалася йому догодити, не шукала виправдань. Вона стояла перед ним, сильна і незалежна, і він раптом зрозумів, що втратив нагоду маніпулювати нею, як робив раніше.
Тепер вони опинилися у дивній ситуації – утрьох в одній квартирі.
Дні тяглися повільно, і щодня Віра демонструвала, що вона повноправна господиня цієї квартири, а його співмешканка тут безправна. Коли Леонід намагався влаштовувати «сімейні» вечері з новою жінкою, Віра обов’язково сідала поруч, ніби даючи зрозуміти, що це її територія. Вона не відмовлялася від своїх звичок, які роками створювалися у цьому будинку.
Іноді у присутності Леоніда Віра дозволяла собі легкі уїдливі зауваження на адресу його «коханої жінки».
Леонід намагався не реагувати, але його обличчя напружувалося. Він розумів, що Віра просто грає з ним, випробовує його терпіння, але не мав виходу. У такі моменти співмешканка його мовчала, опускаючи очі. Кожна нова шпилька Віри, кожен ігнорований погляд посилював напругу між жінками.
Леонід спочатку намагався пом’якшити Віру, просив її піти, але нічого не спрацювало. Віра міцно зайняла свою позицію.
За кілька тижнів співмешканка Леоніда не витримала. Одного ранку, без гучних слів, без сцен, вона просто зібрала свої речі і тихо пішла. Леонід звинувачував Віру, сварився на неї, звинувачуючи в тому, що вона зруйнувала його життя. Але Віра лише мовчала і дивилася на нього з холодною рішучістю. Цей шлюб давно перестав існувати для неї, але вона не збиралася відпускати Леоніда без наслідків.
Згодом Леонід став спокійнішим. Його колишня рішучість розлучитися, піти в нове життя, наче затихла. Якось увечері, повернувшись із роботи Леонід знайшов Віру на кухні. Вона, як завжди, готувала для себе вечерю, занурену у свої думки. Він підійшов до неї і промовив з несподіваною втомою в голосі:
— Я передумав розлучатися.
Віра підвела на нього погляд, не приховуючи подиву.
– Передумав? — вона повторила його слова, ніби пробуючи їх на смак. – І що ти пропонуєш?
— Давай залишимо все, як є, — промовив він, сідаючи на край столу. — Я зрозумів, що зробив помилку. Все повернеться на свої місця, ми зможемо жити як раніше.
– Як раніше? — Віра посміхнулася, але в її очах уже не було колишнього переживання. — Ти справді думаєш, що можна просто так забути все, що сталося? Що можна стерти зраду? Ні, тепер я наполягаю на розлученні. І ось моя пропозиція: ти відмовляєшся від своєї частки у цій квартирі, а я переписую на тебе нову. Це єдиний спосіб вийти із цього з мінімальними втратами для нас обох.
Леонід замовк. Йому не подобалася ця пропозиція, але він розумів, що інший вихід був набагато гіршим. Якби вони продали спільну квартиру, його частки не вистачило б на щось вартісне, а грошей після покупки тієї, в яку хотів поселити дружину, у нього не залишилося. Так що, нова квартира, хоч і була дуже маленькою, все одно залишалася виграшним варіантом. У результаті йому довелося погодитися, але за однієї умови — угоду вони проведуть одночасно, щоб уникнути ризику бути обманутим.
Документи були підписані, і кожен отримав те, що заслужив. Леонід, нарешті, отримав своє нове життя, але це життя вже не здавалося таким привабливим, як він собі уявляв. Віра вийшла з нотаріальної контори з легкою душею, відчуваючи, що свобода піде їй на користь.