«Мамо, люба моя, приїжджай якнайшвидше, зі мною відбуваються незрозумілі речі, і без твоєї допомоги мені не обійтися!» – Віра Григорівна ще раз прочитала тривожні рядки повідомлення від дочки і замислилась.
Її дочка Аліна жила в місті з того часу, як поїхала з села, вступивши до коледжу. Шістнадцятирічна дівчинка прижилася серед людей, стала самостійною, після коледжу працювала на гарній роботі. До дев’ятнадцяти зустріла гарного хлопця і вдало вийшла заміж.
Через рік Аліна народила чудову дівчинку, а незабаром молода сім’я купила квартиру у новобудові на околиці міста.
«Треба їхати! Попрошу сусідів доглянути господарство, може, за тиждень впораюся!» – Віра Григорівна прийняла рішення і вийшла з хати, прямуючи до сусіда.
– Мамо, як я рада, що ти приїхала! – Аліна обійняла матір, зустрівши її на автовокзалі. – Добре, що хоч написала, коли чекати, бо довго б шукала мою адресу. Ми з твоєю внучкою поєднуємо корисне з приємним – гуляємо та зустрічаємо кохану бабусю!
Аліна рукою показала на дитячу колиску, що стояла у тіні кіоску, в якій сидячи дрімала дворічна дівчинка.
– Не буди її, давай потихеньку підемо, і ти мені дорогою все розкажеш! – невелику сумку, з якою приїхала бабуся, прилаштували на поличці під дном колиски, і дочка з матір’ю неквапливо пішли додому.
– Ми з донькою часто гуляємо по узліссю, з якою наш будинок стоїть зовсім поряд, – розповідала Аліна. – Але кілька днів тому трапилося щось незрозуміле, і я тепер не знаю, що й думати, мамо.
– Того дня після прогулянки я попрямувала додому, штовхаючи перед собою колиску з дитиною. Але невдовзі зрозуміла, що ніяк не можу вийти до нашої стежки, що веде до хати. Я добре все оглянула, тим більше, що добре знала це місце, до того ж заблукати там взагалі нереально. Але стежка просто пропала. Зовсім.
– Незабаром я побачила чоловіка на велосипеді, міські часто до лісу за грибами на велосипедах заїжджають та залишають їх на стежках. Я вирішила запитати у нього, як вийти до будинку, бо вже почала хвилюватися.
– Підкажіть, як вийти до новобудов?
– Чоловік мовчки махнув рукою зовсім в інший бік від місця, де я шукала стежку. І одразу поїхав далі.
– Я тут же застигла. Це була не рука, а лапа, з нігтями, які більше нагадували пазурі хижої тварини.
– Я видихнула, тільки коли незнайомець зник за поворотом, і поспішила до того дерева, на яке він вказав. Підказка допомогла – за десять хвилин я вийшла прямо до свого будинку. Але ту лапу, яку я побачила, тепер ніколи не забуду!
– Ну й слава богу, нічого страшного! Це лісовик тобі зустрівся, але душа в тебе світла, ось він і допоміг, – Віра Григорівна як могла заспокоювала дочку. – А що ще сталося? Ти казала, що після цього сталося ще щось!
– Про все вдома! Ми вже прийшли, та й мала прокинулася, бачиш, до тебе на руки проситься! – Аліна підхопила дочку на руки та передала її бабусі.
Вдома дружину та свекруху зустрічав чоловік Аліни, і радість зустрічі, метушня з дитиною, розповіді про сімейні новини затяглися до пізнього вечора. Розмова Віри Григорівни та Аліни залишилася незакінченою.
Наступного дня, коли зять пішов на роботу, Віра Григорівна вирішила розпитати дочку про проблеми, що виникли.
– Мамо, справа вже не в мені, тут з твоєю онучкою сталося щось дивне, – хвилюючись, почала розповідати Аліна. – Ти спостерігай за малям сьогодні, сама все побачиш!
Дівчинка поводилася як типова дитина, і обидві жінки довго не могли її заспокоїти. Але раптом дитина припинила плакати і почала дивитися на стіну – вона моментально заспокоїлася і почала посміхатися.
– І отак уже кілька днів! – пошепки пояснила Аліна матері. – Запитую, що там, вона відповідає, що бачить там тітку.
– Нічого, потихеньку розберемося, не поспішай тільки! – Віра Григорівна підійшла до онучки. – А тітка з тобою розмовляє? А як вона одягнена?
Дівчинка почала пояснювати, кого вона бачить, згадала про червоне намисто. Бабуся терпляче ставила запитання, граючи при цьому з онукою. Нарешті щось згадала і покликала Аліну.
– Ану, доню, принеси сюди альбом зі старими фотографіями, ти минулого року випросила у мене з десяток, на яких є твої дитячі знімки.
Аліна здивувалася, але прохання матері виконала. Взявши альбом, Віра Григорівна швидко знайшла кілька фотографій та показала їх онуці. Судячи з реакції дитини, на фото було зображено саме ту жінку, яка грала з дочкою Аліни.
– Подивися, Аліна, на цьому фото ти і твоя бабуся, яка зараз поряд із твоєю донькою! Бачиш, на ній намисто, саме на це я звернула увагу, коли слухала малу, – Аліна з цікавістю розглядала фото, а Віра Григорівна гладила онуку по голові.
– І знову тобі хвилюватися нема чого, все чудово! – Віра Григорівна втомлено посміхнулася. – У твоєї доньки з’явився люблячий і турботливий ангел-охоронець.
– До речі, схожа історія відбулася і з тобою в дитинстві: у трирічному віці ти точно так само «впізнала» свого дідуся, якого не стало. Тож вам можна лише позаздрити. А оскільки ви під надійним захистом вищих сил, поїду завтра додому зі спокійною душею!
І підхопивши однією рукою внучку, і обійнявши іншою дочку, Віра Григорівна їх міцно поцілувала.