Минуло всього лиш п’ять років від того чорного дня, коли Вірі повідомили, що не стало її чоловіка Степана.
Віра ніби втратила часточку себе… Сили для життя їй давали тільки діти два сини–близнюки, два однакові чоловічки за зовнішністю, але різні за характером.
Артему та Андрію зараз вже по шістнадцять років. А коли не стало їх батька, їм було по одинадцять…
…Віра завела машину й поїхала у супермаркет в місто.
В її селі не все можна купити в магазині. А завтра у її чоловіка день народження і водночас п’ята річниця, як його не стало…
Так сталося, що пішов її Степан у засвіти в свій день народження.
І щороку цього дня вона збирала родичів та подруг.
Вони згадували Степана, а Віра навіть почувалася легше, коли цього дня всі рідні разом посидять за столом.
Ніби Віра ділиться з усім своїм горем…
Коли не стало чоловіка вона, лежачи на ліжку вирішила, що немає більше жодного сенсу в її житті.
Але добре, що поряд були рідні. Мати швидко привела її до тями:
– Вірочко, а як же ж діти?! Твої сини? Тільки заради них вже треба жити!
Віра різко скочила з ліжка і раптом ясно відчула почуття відповідальності за своїх хлопчаків.
– Господи, що ж це я?! Прости мені, Господи! – дивлячись на ікони, хрестилася Віра. – Та як же ж я про дітей могла забути? Звісно, про себе треба забути, тільки заради моїх синів і житиму. Дякую тобі, матусю. Дякую…
Вона обняла своїх хлопців, які стояли, як сироти, сумні та з мокрими очима.
– Синочки мої, житимемо далі. Наш тато допомагатиме нам з небес. А ми відчуватимемо його підтримку. Я обіцяю, все буде добре…
Андрій з Артемом повірили, бо мама ніколи їх не обманювала. Дуже любили вони батька, і він їх, але такі вже часи настали…
Хлопці ще не до кінця усвідомили, що батька більше ніколи не буде, але є мама, яка їх любить і все зробить заради них. І вони у всьому допомагатимуть їй.
Віра часто згадує коханого чоловіка, іноді бачить його уві сні живим та радісним. Занадто багато хорошого було в їхньому житті. За дванадцять років сімейного життя вони серйозно ніколи не сварилися. Тим паче вмів Степан оминати гострі кути.
Особливо любили вони час сіножаті на селі. Степан любив косити рано вранці траву, коли ще була роса.
З вечора відвозив дітей у сусіднє село до своїх батьків, а рано–вранці вони з Вірою виїжджали на покіс.
А яка ж там була краса! Величезне поле з різнотрав’ям, з одного боку ліс, а з другого річка.
І після того, як покосить Степан з розбігу біг у річку, плавав, галасував і пирхав на всю округу.
Але там було безлюдно і така тиша потім стояла навкруги…
Вірі подобався запах свіжоскошеної трави, вони розпалювали багаття, кип’ятили чайник, кидали в багаття картоплю, підігрівали обід на вугіллі. Віра збирала трави, заварювала чай.
Ох і смачний був чай, втому, ніби рукою знімало!
Як добре, що вони поїхали в село, збудували свій будинок.
Якось Степан сказав був дружині:
– А давай поїдемо в село жити, га?! Тут зовсім недалечко, всього десять кілометрів від міста.
Хочу збудувати будинок своїми руками, а то для інших он скільки збудував, а для себе ні!
Степан мав тоді будівельний бізнес і руки в нього були золоті.
Тож, закривши свою квартиру в місті, вони переїхали в село.
Вірі подобалося там. Вона сама родом з села, тому їй було легко, все було знайоме.
Останні вісім років прожили вони з чоловіком в селі. Як їй було шкода, що мало прожили вони зі Степаном…
Віра не працювала, виховувала синів, вони навчалися у сусідньому селі за три кілометри.
Чоловік купив їй машину, вона возила хлопців на заняття й назад, займалася будинком та господарством.
Будинок великий, Вірі подобалося створювати затишок, на це вона була майстриня.
Степан дивувався, звідки в дружини стільки ідей у голові. У фінансовому плані у них було все добре, Степан часто купував подарунки і дітям, і дружині. Балував їх, виконував будь які бажання.
А п’ять років тому сталося нещастя…
Віра була вдома сама. Степан поїхав на роботу, тож вона вимила посуд і взялася готувати печеню на вечерю.
Віра вже начистила картоплі, як раптом побачила, що в неї немає цибулі.
Віра подзвонила чоловікові, щоб купив по дорозі, але той не відповів.
– Дивно, – подумала Віра. – Може дуже зайнятий…
Пройшла вже година, а чоловік так і не передзвонив.
– Щось Степан не дивиться на телефон? – здивувалась Віра. – Подзвонити ще раз, чи що?
Вона взяла слухавку, як раптом телефон сам задзвонив у руках.
Номер був невідомий. Віра взяла слухавку і аж присіла від почутого…
Це був дзвінок з лікарні… Дзвінок, як грім серед ясного неба…
– Здрастуйте, Це Віра, дружина Степана? Вам необхідно приїхати у міську лікарню. Ваш чоловік у нас… Серце…
Віра не пам’ятала, як застрибнула у свою машину й поїхала.
Коли вона зайшла у лікарню, їй повідомили, що десять хвилин тому її чоловіка не стало.
Віра була застигла.
– Як це? – нарешті вимовила вона. – Ну що ж я скажу синам? Як я поясню їм, що батька більше немає?
Вона плакала і ніяк не могла зупинитися.
Вражені були і рідні, і знайомі і всі мешканці села не могли повірити в те, що сталося. На поминки прийшло все село. Степана любили і поважали…
– А такий був ще молодий, – хитали головами бабусі–сусідки. – Всього тридцять сім йому було…
…Віра купила продукти і повернулася додому. Дітлахів немає, вони вже дорослі їм по шістнадцять, у них свої інтереси та справи.
Вдома все гаразд, щодо цього їй пощастило, діти пішли в батька. Хазяйновиті, акуратні, матері допомагають, всю чоловічу роботу вже давно взяли на себе.
– Ех, був би зараз Степан живий, як було б добре, як я була б з ним щаслива! З роками я все більше сумую за ним. І хочеться іноді мені крикнути на весь світ: – Степане, життя без тебе – не життя! Як добре, що є в мене Артем та Андрій.
Гості ввечері розійшлися і роз’їхалися. Віра прибрала зі столу, вимила посуд і вирішила прилягти раніше, все–таки втомилася, метушилася ж, готувала. Діти прийдуть пізніше, теж пішли з гостями, прогулятися.
Заснула вона швидко.
Раптом Віра відчувала, ніби хтось поруч із нею присів на краєчок ліжка.
Вона вдивляється, і не може розрізнити риси обличчя, але розуміє, що це чоловік.
Чомусь їй було не страшно. Вона запитала у нього, звертаючись на «ти»:
– А ти хто, не можу впізнати, якось невиразно бачу? – запитала вона.
– Ти мене не знаєш, я – Григорій, можна просто Грицько.
– Не знаю, а чому ти тут?
– Мені Степан передав, що ти дуже сумуєш.
…Віра швидко розплющила очі. Світло від ліхтаря у дворі проникало крізь штори.
Вона сіла на ліжку, озирнулася і не побачила нікого. Віра глянула на годинник, друга година ночі.
– Що це було? Хто це був? Григорій, просто Грицько. Ой, це ж мені наснилося. Ну треба ж який сон.
Віра встала, вийшла зі спальні, зазирнула до хлопців у кімнати. Обоє вже сплять. Знову лягла, довго лежала, але не помітила, як заснула…
…Минув якийсь час, зима підійшла до свого завершення, снігу майже ніде не було, тільки в низинах та в затінених куточках. Не хочеться зимі йти. Зате весна щосили крокує, вже й трава зеленіє, а найсміливіші квіти сяють.
Віра відкривала ворота. Вона зібралася їхати до школи по хлопців у сусіднє село, як раптом почула позаду чоловічий голос:
– Доброго дня, а ви не підкажете, де живе Ганна Іванівна, яка продає будинок тут у селі?
– Добрий, підкажу, а чому ні. Он через два будинки по нашій стороні. Вона щойно з магазину прийшла, я бачила. Так син її продає, він у місті, але Ганна Іванівна вам все пояснить.
– Дякую, – подякував чоловік на вигляд приблизно сорока пʼяти років. Приємний, в окулярах, але вони майже не помітні, тонка світла оправа, дорога, одягнений стильно і з приємним запахом парфуму.
…Через два тижні Ганну Іванівну з речами син відвіз до себе в район, а в її будинку оселився той чоловік. У селі новини лунають блискавично, і вже всі знали, що мужик той міський і вирішив оселитися у них у селі. Сам. Щось у сім’ї у нього не в порядку, розлучився із дружиною. Син десь далеко.
Новий сусід зорав город і цілими днями порався на грядках, чимось стукав у дворі.
Віра його кілька разів бачила, проїжджаючи повз будинок. На подвір’ї має джипа чорного.
Якось вона поверталася із села, тільки відвезла синів до школи, і треба ж такому трапитися, зупинилась її машина біля будинку нового сусіда.
Вона ходила навколо машини, і не знала, що робити.
– Що не їде? – почула вона вже знайомий голос.
– Ні, щось трапилося, я в машинах зовсім не розуміюся, – сумно відповіла вона.
– Мене звуть Григорій, можна й просто Грицько, а вас?
– Віра, – машинально відповіла вона і стрепенулася, згадавши сон, що приснився їй не так давно.
– Та не переживайте, Віро. Я допоможу, я розуміюся. У мене в місті автосервіс.
Трохи щось там попоравшись, Григорій сходив у хату, щось приніс і через деякий час завів машину.
Весь цей час Віра стояла під враженням від Григорія, від його спритних рук, приємного голосу і від сну, що виник у пам’яті.
А він теж не зводив із неї зачарованих очей, намагався потай дивитися на неї.
Дуже вже запала в душу йому ця симпатична, ніжна і затишна жінка.
З нею йому було легко і просто. Це він відзначив ще у перше знайомство.
Минув час. Андрій із Артемом навчаються в інституті.
Віра живе у своєму будинку з Григорієм. Вони щасливі і люблять один одного.
Сини прийняли чоловіка добре. Навіть зраділи, що мати залишилася не сама, коли вони поїхали.
Той сон для Віри досі загадка. Адже тоді їй наснився Григорій!
– Невже таке буває в житті?! – думала жінка.
А от Степан її, чомусь Вірі більше не сниться…