Коли Вікторія зайшла в квартиру, вона одразу відчула втому.
Безлад, який зустрічав її щодня після роботи, вже став звичним, але все одно викликав роздратування.
Брудний посуд у мийці, сліди від черевиків на підлозі – все це ніби кричало про безтурботність та байдужість тих, хто жив разом з нею.
– Привіт, – сказала вона, намагаючись стримати роздратування.
Її дев’ятнадцятирічна донька сиділа на дивані, серед розкиданих речей, а поряд стояла тарілка з недоїденою їжею.
– Мамо, навіщо ти знову починаєш? – відповіла дочка, відволікаючись від телефону. – Я ж вчуся!
Вікторія ледь утрималася від сарказму.
“Вчитися” для дочки означало сидіти в соціальних мережах або дивитися серіали.
Мати зітхнула і пішла перевдягатися.
Переодягнутись і зайнятися прибиранням – ось її щоденний ритуал.
Згадуючи своє дитинство, Вікторія відчувала гіркоту. З раннього віку вона змушена була виконувати всю домашню роботу. Якщо щось робила неправильно, батьки сварилися казали, що лінива. А якщо взагалі нічого не встигала зробити, то залишалася без прогулянок, і мала нескінченні прибирання до пізньої ночі.
Коли у Вікторії народилася дочка, вона поклялася собі, що не повторюватиме помилок батьків.
Бабуся часто обурювалася, що внучка росте балуваною, але Вікторія стояла на своєму – нехай дитина насолоджується дитинством, бо попереду в нього ціле життя, повне обов’язків і турбот.
Але тепер, дивлячись на безлад навколо, Вікторія замислювалася, а чи правильно вона вчинила?
Дочка виросла самозакоханою і безвідповідальною. Навіть елементарне прибирання після себе вона вважала нижче за свою гідність.
А Вікторія знову опинилася в ролі Попелюшки, якій доводиться все робити самій.
Вона взяла ганчірку і почала витирати пилюку. Думки крутились в голові.
Можливо, вона справді помилилася? Можливо, треба було виховувати доньку більш строго, вимагати більше відповідальності?
Але тоді вона ризикувала стати такою самою, як її власні батьки, яких вона незлюбила за несправедливість.
Закінчивши прибирання, Вікторія сіла на диван поруч із донькою.
Та продовжувала гортати стрічку в телефоні, навіть не помітивши, що мати прибрала.
– Дочко, – тихо сказала Вікторія. – Мені здається, ми маємо поговорити.
Дочка підняла очі, здивовано глянувши на матір.
– Про що? – запитала вона.
– Як ми живемо. Ти дорослішаєш, і я думаю, що настав час почати брати на себе більше відповідальності.
– О-о-ой! Мамо! Чому не можна просто жити спокійно? – роздратовано відповіла дочка і вийшла з кімнати.
Вікторія зітхнула. Поки мати підбирала слова, щоб продовжити розмову, дочка гукнула з коридору:
– Я до Тані, буду пізно!
Вхідні двері зачинилися…
Вікторія не знає, як зробити так, щоб дочка хоч трохи допомагала у домашніх справах.
Можливо треба почати жити для себе і перестати у всьому догоджати дорослій дівчині? Нехай сама собі готує, пере, прибирає і може якось задумається, що з неба, це не падає, а треба робити самому.