– Не знаю, чи пробачиш ти мене колись, Соня, – тихо промовила жінка, погладжуючи усміхнену дівчинку на фотографії. – Але сама себе я ніколи не пробачу! Я мала кинути все і зустріти тебе! Повинна! Але не зробила… І тепер вічно докорятиму себе за це…
Вікторія повільно гортала фотоальбом, а щоками її бігли сльози. Це вона винна, що її маленька, її мила донечка зараз лежить на два метри під землею! І ніхто не зможе переконати її в протилежному.
Ця кімната рідко бачила сонячне світло, адже велику частину штори на вікнах були щільно закрито. Двері теж були постійно зачинені, доступ в цю частину будинку був заборонений для всіх, крім самої жінки. Вікторія до тремтіння переживала, що хтось прийде і що-небудь звідси забере! Усі речі мають лежати суворо на своїх місцях! Рівно там, де їх залишила Соня, йдучи до школи. Йдучи з дому востаннє…
– Може, годі? – з неприхованим роздратуванням сказала Юля, розглядаючи почорнілу від горя мати. – Стільки років минуло, настав час і відпустити Соню. Вона не повернеться, і ти це знаєш не гірше за мене! Для кого ти бережеш кімнату, немов дракон свої незліченні скарби? Пора викинути весь мотлох, зробити ремонт і влаштувати тут кімнату для моєї дочки, зрештою!
– Ніколи! – з запалом вигукнула жінка, дбайливо прибираючи фотоальбом і квапливо вийшла з кімнати, тут же замикаючи її на ключ. – Це місце залишиться незмінним! А Ніна чудово переночує в залі, місця там багато, а приходите ви до мене не так часто.
– І ти дивуєшся чому? – дівчина штовхнула білі двері, ніби намагаючись відкрити їх. – Та ти по півдня проводиш у цьому склепі! Ходиш вічно в чорному, важко зітхаєш, наче кінець світу настав! З тобою важко перебувати в одному приміщенні, ти це розумієш?
– Ну, не перебувай, – з кам’яним обличчям промовила Вікторія. Їй було прикро чути подібні речі з вуст доньки, хоч вона й розуміла, що в цих словах є здорові думки. Розумом розуміла, а душа слухати відмовлялося. – Я тебе не прошу. Якщо ти можеш так легко забути рідну людину і жити своїм життям, то я ні.
– Ну вибач, що я не стала тримати вічну жалобу і заміж вийшла! – пихнула Юля, у якої від такої несправедливості сльози на очі наверталися. – Вибач, що народила дитину, твою онучку, між іншим! Я сподівалася, що ти зможеш хоч трохи відволіктися від свого горя!
Надалі в розмові сенсу не було. Мама її чути не хоче, повністю занурившись у своє горе. По-доброму, жінці була потрібна допомога фахівців, які змогли б зняти з неї провину за те, що сталося, і допомогти жити далі!
Адже мама не була винна у тій біді! Винні отримали свої терміни! Але мама цього ніби не розуміє!
Того злощасного дня Соня попросила маму її зустріти зі школи, на уроці фізкультури дівчинка погано ступила і тепер не могла дістатися додому сама. Але мама, на жаль, не змогла відпроситися з роботи. Важливий звіт, підготовка до регіональної перевірки, весь колектив на нервах… Вона просто не могла піти, про що й повідомила дочку. Натомість мама запропонувала викликати таксі, але від цієї ідеї відмовилася вже сама Соня. Їй було некомфортно сідати у машину до незнайомців.
Соня мала ще один варіант – почекати приблизно годину, коли звільниться Юля. Але чекати вона не захотіла і повільно пошкандибала додому, відмахнувшись від пропозиції допомогти від однокласників. Дорогу можна було скоротити майже вдвічі, якщо йти через старий, занедбаний парк, що Соні було робити категорично заборонено. Цей парк користувався популярністю у молоді, чиї моральні принципи залишали бажати кращого.
Ось тільки Соня вирішила, що через один раз нічого поганого не станеться. Зараз розпал дня, а компанії збираються ближче до вечора! Вона швиденько (ну, наскільки дозволяла нога) перетне це злощасне місце і виявиться майже біля самого будинку! Все буде гаразд!
Соня не прийшла додому ні за годину, ні за дві, ні за три… Спочатку Вікторія подумала, що донька вирішила забігти до подруги і дати ногам трохи відпочити. Але тривога не відпускала жінку. Довгий час телефон дівчинки було відключено, лише на останній дзвінок хтось відповів. Добряче веселий чоловічий голос сказав, що такої тут немає, на задньому фоні почувся гучний сміх і виклик скинули. Схвильована мати побігла у відділок, але, на жаль, було вже надто пізно.
На своїх ногах Соня із цього парку не вийшла.
Винних довго шукати не довелося, вони були у тому самому парку, неподалік місця цієї біди…
Та й у чому тут вина Вікторії? У чому? У тому, що вона не зустріла після школи п’ятнадцятирічну дочку? У тому, що не наполягла на виклику таксі?
У чому?
У Юлі відповіді не було.
У той важкий час жити вдома стало нестерпно. Несамовита мати, вічно похмурий батько, натовп родичів, які бажають допомогти “полегшити” горе, не розуміючи, що роблять тільки гірше.
Юля не змогла витримати важку гнітючу атмосферу в будинку, не могла дивитися на розставлені по всіх кімнатах портрети сестри з чорною стрічкою в кутку. Дівчині було важко чути ридання матері, яка винила у всьому себе.
Юля з’їхала. Їй було дуже соромно кидати батьків у такій складній ситуації, вона переживала за них. Тим більше, що її відсутність ніхто особливо не помітив.
З того часу минуло вісім років. Вісім довгих і важких років. Юля вийшла заміж (мама на весілля не з’явилася, і взагалі заявила, що жодних свят у їхній родині не повинно бути), народила доньку, знайшла гарну роботу. Вона робила все, щоб життя тривало! А мама…
Мама жити не хотіла.
**************************
Вікторія зайшла до хати та зрозуміла, що щось трапилося. Вона, не роззуваючись, помчала до кімнати Соні і з подивом зрозуміла, що двері відчинені. Застигши на порозі, жінка обвела поглядом напівпорожній простір і повільно опустилася на підлогу.
Пропало все, що так чи інакше нагадувало про Соню. Ні фотографій, ні зошитів, ні особистих речей. Нічого.
– Я втомилася доводити, що тобі потрібна допомога, – напрочуд твердо промовила Юля, виходячи із сусідньої кімнати. – Тому наважилася на крайні заходи. Всі речі я забрала і поки ти не відвідаєш спеціаліста, я їх не поверну.
– Та як ти можеш так зі мною чинити? – від сліз матері у дівчини стало важко на душі, але вона тримала себе в руках, знаючи, що тільки так можна хоч щось змінити. – Ти така жорстока.
– Мою умову ти знаєш. Тепер рішення за тобою…
Під вагою обставин жінці довелося погодитися з доказами дочки. Вікторія вкрай неохоче пішла на перший сеанс, але згодом втягнулася. Можливість поговорити з кимось, поділитися своїм горем і не отримати за це осуд зацікавила жінку. Дуже повільно, крихітними кроками, у її сприйнятті життя став намічатися прогрес. Вона вже не так яскраво реагувала на згадку про той парк, не плакала від розмов про останній день молодшої дочки, не сумувала від вимови її імені…
Їй знадобиться ще багато часу, на подолання своїх страхів і переживань. Але з кожним покращенням у кімнату Соні повертаються все нові й нові речі, і це дає сили Вікторії продовжувати.
Зрештою, вона зможе прийняти та відпустити…