Доки Вікторія старанно паркувала машину біля своєї улюбленої яблуні біля під’їзду, дзенькнув її телефон.
Іноді чоловік казав, що вона відьма, бо Вікторія часто, ще до того, як брала слухавку, вже знала або хто дзвонить, або що за новини зараз будуть.
Ось і зараз, серце спочатку застигло, а потім почало тріпотіти дуже швидко.
– Невже з Іваном щось сталося? – материнський інстинкт одразу почав ганяти в голові погані думки.
Син жив далеко, дзвонив вкрай рідко. Постійні відрядження, робота.
Віка намагалася не турбувати його, але просила хоча б вранці писати їй: «Привіт, мамо, у мене все добре!».
Частіше доводилося спілкуватися з невісткою, від неї й отримувала новини про сина і заспокоювалася їхніми жіночими розмовами про те, як живуть, що купили, куди сходили.
Вікторія дістала телефон із сумочки, піднесла до очей. Слава Богу, повідомлення від чоловіка!
Напевно, інтуїція підвела. Швидше за все, знову напише про чергову нараду.
Після переїзду Івана чоловік весь пішов у роботу і почав частіше затримуватись вечорами.
Вона його не осуджувала, сама не завжди поспішала додому ― нескінченний день бабака, одні й ті самі теми для розмов і завжди однакове дозвілля: у неї вишивка, до якої вона відносно недавно звикла, у чоловіка ― комп’ютер.
– Віко, ти знаєш, я не люблю говорити, тому краще напишу…
Такий початок їй чомусь не сподобався. Сергій і справді не особливо любив розмовляти, а останнім часом із нього й слова було не витягнути.
І якщо Віка хотіла з’ясувати, що стоїть за його грою у мовчанку, то чоловік ставав нервовим. З аргументів головним було:
– Чого ти до мене причепилася, тобі чогось не вистачає?
Сказати, що чогось справді не вистачає, було не можна – гроші водилися в достатку, вони обоє добре заробляли, по дому Сергій допомагав, принаймні посуд мив, міг приготувати вечерю, якщо приходив раніше, чоловічу роботу виконував справно, хоч і не з першого прохання. Але з сім’ї зникло тепло та відчуття розслабленості. Відчуття було, ніби Віка живе у гуртожитку з флегматичним, але зручним та несварлививм сусідом.
– Я зібрав речі й пішов, мені треба побути одному. Ніхто не винен, просто наш шлюб у глухому куті, нам треба розібратися у своїх думках і не заважати один одному. Прошу, не дзвони мені, я все одно не візьму слухавку. Пізніше напишу про своє остаточне рішення, ― нарешті дочитала повідомлення Віка і так і застигла дивлячись в одну точку у вікно.
На лобове скло впала крапля, потім ще одна і ще. Дощ пішов не на жарт, ніби оплакуючи її шлюб, який щойно розлетівся.
Ось це «побути одному» всі і завжди говорять, коли йдуть до інших. Жінки зазвичай сміливіші – одразу зізнаються, що полюбили іншого.
Чоловіки хочуть виглядати в очах усіх героями. Він, такий молодець, пішов подумати, взяв лише тру си і зубну щітку, все великодушно залишив їй.
А потім, раптово, через три-чотири місяці знайомі зустрічають їх, веселих і бадьорих, в компанії іншої жінки, як правило, значно молодшої і свіжішої. А потім починаються суди за весільний сервіз та дитячі велосипеди. Старе все, як світ. Тьху.
Віка несподівано для самої себе розреготалася крізь зрадливі сльози, так голосно, що навіть перекрила шум дощу, що відчайдушно барабанив по даху машини.
Ну і чудово! Це так чудово, якщо подивитися з іншого боку. Чим їй так здався цей шлюб? Син уже дорослий, самостійний і живе окремо. Заробляє вона дуже добре, на себе та на свої розваги вистачить з лишком. Зрештою, почне подорожуватиме і проводитиме відпустку там, де захоче, а не на дачі у свекрухи, допомагаючи їй із нескінченними теплицями.
Зі свекрухою вони, щоправда, ладнали, але від регулярних зустрічей з її помідорами Віку вже вернуло.
А ще нарешті зробить ремонт і викине весь мотлох, який роками збирав її без п’яти хвилин колишній чоловік.
О-о, найбільше вона не любила його жагу до накопичення та купівлі всякого непотрібного мотлоху.
Вдома зберігалася статуя бронзового коня, на стінах були безглузді, непридатні одна до одної картини, а кухня була завалена настільки марним начинням, що її часто було навіть неясно, як використовувати, у шафі Сергій зберігав усі старі штани та футболки, навіть порвані, і боронь Боже хоч щось викинути — одразу починалася сварка. Тому, від гріха подалі Віка приймала цю «милу особливість» чоловіка і змирялася з тим, що навіть подруг у гості вона не може запросити через те, що він почне казати, що вони щось забрали собі. А таке вже траплялося.
Віка подивилася в дзеркало. Очі її блищали. Коротке темне волосся вибилося з-під берета і прилипло до щік. Вона забула відкрити вікна в машині, всередині швидко стало жарко і душно. А тим часом дощ на вулиці стих, тільки рідкісні краплі крапали на дах.
– Не цукрова, не розтану, ― подумки підбадьорила вона себе, відкрила двері і бадьоро вискочила надвір. Повітря було мокре і свіже, по-справжньому пахло осінню і якимись сироїжками, які навряд чи водилися у дворі їхнього будинку. Вже біля самого під’їзду, передчуваючи, як відключить увечері телефон, набере теплу ванну і заварить собі чашку ароматного чаю з травами, Віка зустріла його…
Виразні зелені очі трохи з бірюзою, дивилися в саму глибину її душі, ніби виймаючи всі думки з голови, дбайливо обтрушуючи з них пил повсякденності і вкладаючи назад, спокійними і безтурботними. Віка зупинилася як укопана і дивилася на нього.
– Привіт, ти хто? Чому ти тут один? – їй здалося, що вона сказала це вголос, хоча це точно було сказано про себе.
– Привіт, я Степан. Я просто ховаюся від дощу, – так само подумки відповів він їй і струснув мокрою гривою, злегка примружившись і хитро глянувши на Віку.
– У мене вдома добре і тепло, ходімо до мене в гості, я приготую тобі смачненьке, – цього разу слова вже злетіли з губ, хоч і дуже тихо.
Але Степан усе почув. Схилив голову, недовго подивився в далечінь, потім стрибнув з парапету, на якому сидів і зайшов у двері під’їзду, які вже тримала прочиненими Віка. Шикарним чорним хвостом ковзнув по її нозі, озирнувся, ніби питаючи, чи довго вона стоятиме, як швейцар, і діловито попрямував сходами, ніби знав її адресу.
– Бути цього не може! Ти з глузду з’їхала? Кіт? Як таке могло статися? – рій питань до самої себе дзижчав у голові.
Але в глибині душі Вікторія точно знала, що сталося. Колись вона почула одну просту мудрість:
«Діти і коти завжди приходять самі і тільки тоді, коли по-справжньому потрібні».
Сергій завжди був проти тваринок у домі, хоча вони з Іваном хотіли завести кішку чи собаку. Дав добро він їм тільки на рибку, яка благополучно прожила свій риб’ячий вік, але навіть імені не мала.
Загалом вони з сином були нещасні, бо братика чи сестричку для Івана тато теж не схвалював.
Мабуть, з тих самих причин, з яких не хотів і кота.
А тепер Сергій пішов, а Степан сидів і чекав на неї.
Чекав, щоб впевнено і з гідністю почати оглядати свій новий будинок, чекав, щоб хоч на сьогоднішній вечір витіснити з голови всі похмурі думки, які чомусь завжди приходять вечорами.
Чекав, щоб без дозволу зайняти улюблене крісло майже колишнього чоловіка і дати всім зрозуміти, що новий господар тепер тут він — Степан.
Поки Віка метушилася на кухні і думала, чим би таким пригостити свого нового друга, у сумці задзвенів телефон.
– От же ж! Не встигла, ― подумалося їй з досадою.
Вона раптом злякалася, що це пише Сергій, що передумав чи, що ще гірше, пожартував. І повернеться.
З усією ясністю Віка усвідомила, що зовсім не хоче, щоб так сталося. А навіть якщо й станеться, вона точно не бажає, щоб вони жили знову разом. Їй так яскраво і ясно вже малювалося її нове життя, що на хвилинку навіть стало соромно через те, що вона навіть не засмутилася через відхід чоловіка і так швидко переключилася на інше.
– Мамо, привіт, вибач, що пізно, не зміг довго тримати все у собі. Ти скоро станеш бабусею! Маринка вагітна, вже сім тижнів!
Руки затремтіли. Щоб не випустити телефон, Віка повільно поклала його на тумбочку і повільно сіла на підлогу. Сльози, але не смутку, а радості потекли по щоках.
Степан підійшов до неї, зазирнув в обличчя і дуже голосно й виразно подумав:
– Ось бачиш, ми прийшли до тебе саме тоді, коли були потрібні. Не плач, жінко, все тільки починається!