– Що це?
– Як що? Це борщ, із пампушечками.
– З пампушечками? Господи, ну що за маячня? Чому у всіх людей просто борщ, просто пюре, а у нас із пампушками, картопелька, котлеточки? Ти не могла б нормально говорити, а не сюсюкати?
– Вітя, не кричи, чому ти нервуєшся?
Віктор схопився.
– Як же ти мене дістала! Говорила мені мама, щоб я очі розплющив, але ж я не слухаю нікого!
– Вітя, що ти кажеш? Як ти можеш?
Оля плакала і дивилася на чоловіка величезними очима.
– Що я кажу? Я кажу, що ти мене дістала зі своїм коханням, своїм сюсюканням! Розумієш тепер?
– Але… Ми ж чоловік і дружина, я люблю тебе, маємо Сергія…
– І що? Виходить, що якщо у нас є Сергій, то мені все життя тебе терпіти треба? З тобою нікуди не вийти! Ти село!
Оля вже плакала:
– Я ніколи не жила в селі!
– Тобі й не треба! Село всередині тебе! І взагалі! Я подаю на розлучення, мені не хочеться провести життя, що залишилося поряд з жінкою, що розпливлася!
– Вітя! Що ти говориш? Я набрала всього три кілограми!
– Але ж набрала! Я хочу, щоби ти пішла. Можеш забрати все, що тобі потрібне!
Оля витерла сльози та здивовано дивилася на чоловіка.
– Ну чого чекаєш?
Віктор злісно дивився на неї.
– Але… Це моя квартира, мені її батьки залишили.
Віктор здивувався. Не чекав він таких слів від Олі. Звик, що вона все виконує по клацанню пальців.
– Ось як? Ти ще й дріб’язкова, і меркантильна… Добре, я піду, але ти не думай, я доведу, що ви з сином сиділи у мене на шиї і відсуджу квартиру. Нехай тобі буде соромно!
Віктор швидко покидав якісь речі в сумку і рушив до дверей. Оля схаменулась. Схопилася встала перед ним:
– Вітя, не йди. Куди ти? А як ми? Як ми із Сергійком?
– Ти завжди тільки про себе думала! А тепер подумай, а як же я?
Він відсторонив її і вийшов за двері. Оля тихо сіла на підлогу і заридала. Вона сьогодні спеціально відвезла Сергія до батьків, щоби провести цей вечір удвох. Сьогодні виповнилося сім років від дня їхнього весілля.
***
Віктор йшов вулицею, і в нього в грудях просто все клекотіло. Він, звичайно, одразу розумів, що квартира її, але була все-таки надія, що ця простушка піде. Вона ж так любить ображатись. Колись її наївність, м’якохарактерність дуже захоплювали його. Але зараз… Він і сам не хотів собі зізнаватись у тому, що дратувати його Оля почала, коли він познайомився з Анжелою. Оце жінка! Він ніколи таких не зустрічав. А вже коли й Анжела звернула на нього увагу, Віктор вирішив, що настав час змінювати своє життя.
Не збирався він цього робити саме сьогодні, але вже перед будинком згадав, що сьогодні в них річниця. Квітів не купив, та й не хотілося, якщо чесно. І щоб не слухати протяжні зітхання Олі, вирішив піти у наступ. Зараз начебто вантажу позбувся. Ну а Сергійко… Що такого? Багато дітей ростуть без батьків. Він і сам так зростав.
Не можна сказати, що Анжела дуже зраділа, але впустила.
– І що, ти з речами?
– Ну так. Ти рада?
– Дуже. Гаразд, я спати, мені на роботу вранці, і не галасуй тут.
Вона зникла за дверима спальні, а Віктор зітхнув. Оце жінка! Сказала, як відрізала!
***
Оля ніяк не могла зрозуміти, що вона не так робила? Вона все для Віктора. Готувала, що любить. Сказав удома сидіти — сиділа, хоч за плечима дуже непогана освіта. Сказав, щоб її батьки не приїжджали – не приїжджали. Хотів відпочити від сім’ї, розвіятись із друзями — будь ласка. Що вона не так робила? Чому він так із нею?
У неділю Оля поїхала за Сергієм. Вона дуже намагалася, щоб батьки нічого не помітили, але мати одразу запитала:
– Що трапилося? На тобі обличчя нема.
Оля розплакалася і розповіла матері все.
– Ну нарешті то!
Оля здивовано подивилася на матір.
– Таке відчуття, що ти радієш тому, що твою дочку покинув чоловік.
– Звичайно, тішуся. Ти згадай, яка ти була! Ти ж інститут закінчила, у тебе було стільки планів. А зараз? Розчавлена, без натяку на свою думку. Просто тінь Віктора.
Оля знову заплакала.
– Мамо, що мені робити?
– Як що? Жити. Нарешті почати жити. Перестати бути тінню, а стати людиною. Влаштуватися на роботу, подивитися на себе у дзеркало.
– А Сергійко?
– А що Сергійко? Ми на що? Сергій буде з нами, ти приїжджатимеш. Йому п’ять, ти за два роки маєш стати іншою, щоб син ішов до школи з матір’ю і пишався нею.
***
Ніч Оля не спала. Згадувала інститут, згадувала їхнє знайомство з Віктором. Він був такий… Наполегливий, чи що. Тому Оля і не змогла йому чинити опір. Спочатку все добре було, навіть зі свекрухою стосунки були непогані. А потім.. Оля і сама не зрозуміла, як перетворилася на принеси-подай. Навіть коли свекруха приходила до них у гості, вони з Віктором пили чай, розмовляли, а Оля тільки подавала та прибирала. А якщо намагалася вставити якесь слово, то на неї дивилися, дивним поглядом. Напевно, мама має рацію, як не противно це усвідомлювати.
Вранці Оля насамперед почала гортати свою телефонну книжку. Ось, є – Микола. Він був старостою в їхній групі, після інституту відразу пішов працювати за професією, а кілька років тому вони випадково зустрілися. Тоді Микола кликав її на роботу:
– Оля, ти ж була найкращою, чому ти не працюєш?
– Так у мене дитина маленька.
– Справді? Вітаю. А я думав, що ти вирішила на всьому хрест поставити.
Їй так соромно було. І номер телефону Миколи вона записала тільки для того, щоб він швидше пішов. Подвійно неприємно було, що колись Микола намагався залицятися до неї, а вона обрала Віктора. Тоді, під час їхньої зустрічі, вона ні про що не шкодувала. Навіть злилася на Миколу, бо що може знати про справжнє щастя людина, яка так захоплена роботою?
Вона без вагань набрала його номер. Микола відповів одразу:
– Алло.
– Миколо, привіт. Це Оля…
Вона навіть не встигла до кінця представитися.
– Оля, ну, звичайно, я тебе впізнав. Щось трапилося?
– Миколо, я хотіла б спитати… не міг би ти мені допомогти з роботою? Я, звичайно, не працювала після інституту, але нічого не забула чесно.
На тому кінці трубки повисла тиша. Оля вже подумала, що даремно зателефонувала — лише поставила Миколу у незручне становище.
– Оля, звісно, можу. Нам би зустрітися… Поговоримо, я розповім, чим ми займаємося, ти розповіси, чого хотіла б.
– Так давай! Я повернуся до міста завтра. Говори де.
Коли вона поклала трубку, руки трохи тремтіли. Такою сміливою вона дуже давно не була. Та взагалі ніколи.
Микола був щиро радий її бачити. Вони сиділи в кафе майже три години, потім він провів її додому.
За тиждень Оля приступила до роботи. Їй подобалося все, бо все було для неї новим. Вона бралася за будь-які завдання, вона із задоволенням залишалася після роботи. Незабаром її прагнення було помічено. За два роки Оля вже була начальником відділу.
Оля вела Сергія за руку в перший клас і згадувала слова мами. Так, тепер вона чудово розуміла, що жила неправильно, але, як кажуть, поганий досвід — теж досвід.
***
Здавалося, зовсім недавно вона відвела Сергійка до першого класу — і вже випускний! Одинадцять років містили в собі дуже багато, але зараз здавалося, що вони пролетіли надто швидко. Сьогодні вручення атестатів Сергій отримає золоту медаль — і все, прощавай, школа.
Оля крутилася перед дзеркалом:
– Синочку, ну як я?
– Мамо, як завжди, чудово. Якби не було тата поруч, то я б усім казав, що ти моя дівчина!
Оля розсміялася, а з кімнати визирнув Микола.
– Це хто тут намагається відвести мою найкрасивішу жінку на світі?
Вони вирішили йти пішки. По дорозі треба було забрати замовлені квіти. Погода була чудовою, і Оля просто насолоджувалася цим днем.
Поки Микола забирав квіти, Оля ще раз окинула сина критичним поглядом. Ні, все гаразд. Вона пишалася сином і приховати це не виходило.
– Мамо, ну годі вже.
– Що годі?
– Так дивитися на мене.
Обидва засміялися, і Оля не одразу почула, що її хтось кличе.
– Оля!
Жінка обернулася. На неї здивованими очима дивився… Віктор.
– Я тебе й не впізнав.
– Зате я тебе впізнала.
Віктор зовні помітно здав. На маківці проглядає лисина, животик, одяг далеко не з модного магазину. Виглядав він старше своїх років.
– Добре виглядаєш! Начебто й не минуло стільки років.
– Дякую.
Оля відвернулася, вона не хотіла продовжувати цю розмову. Але Віктор не збирався її закінчувати.
– А це, я розумію, мій син? Виріс… Не впізнати. Напевно, відмінник? Це добре. Нині без навчання нікуди. Щоб добре отримувати, треба вчитися. Бо хто ж батьку в старості допоможе…
Віктор скривив скорботну гримасу. Олю навіть пересмикнуло. В старості?
Вона повернулася до нього, щоб порізче відповісти, але Сергій її відтіснив.
– Я розумію, ви мій біологічний батько?
Віктор посміхнувся:
– Ну, навіщо такі складнощі? Просто батько.
– Ви не праві, батько у мене є. Той, хто уроки мені допомагав робити, хто купував мені речі і давав поради про перше кохання, а ви… Ви просто той, хто дав свій біологічний матеріал.
– Ну… Може й так, у вас, у молоді, свої поняття, але я все одно батько.
– Я хочу вас попросити, ніколи більше не називайте себе моїм батьком. Мені та моїй мамі це неприємно.
Сергій відвернувся від приголомшеного Віктора, взяв матір під руку.
– Ходімо мамо, щось наш тато затримується.
Вони рушили у бік магазину, а Віктор дивився їм услід із відкритим ротом. Його рідний син, такі гидоти наговорив йому. Ну, він цього не залишить! Він…
– Вікторе!
Грізний і занадто гучний голос вивів його з мрійливості.
– Я тебе куди послала?
– Анжела, я вже біжу.
– Біжу? Подивіться на нього, добрі люди! Біжить він! Та ти вже назад бігти мусиш! Що ж ти нерозумний такий? Нічого не розумієш, що тобі кажуть!
Анжела вже кричала на всю вулицю. Вона вперла руки в боки, заздалегідь поставивши пакети з крамниці на землю. Краєм ока Віктор бачив, що з магазину вийшли Оля з сином та ще якийсь чоловік. Вони зупинилися і з усмішками спостерігали за сценою, що розгорталася на вулиці. Віктор зібрався з силами:
– Анжела! Не кричи на всю вулицю.
Жінка навіть дар мови втратила на мить.
– Це ти мені? Мені, я питаю?
Віктор поник, а Анжела невблаганно наближалася, одночасно риючись у пакеті, який підняла з землі. Нарешті вона дістала звідти довгий пучок зеленої цибулі й одразу жбурнула цією цибулею у Віктора. Потім ще й при цьому примовляла:
– Ти хто такий, щоб рот на мене роззявляти?
Віктор помітив, що Оля із сином ідуть, вони посміхалися. Звичайно, сміються з нього, з кого ж ще.
***
Оля ніколи не була прихильником помст, але зараз вона почувала себе чудово.
– Мамо, ти чому усміхаєшся?
– Ой, Сергію, та нічого конкретного! Просто добре. Погода чудова, ти в мене розумник, тато у нас молодець. Все ж таки добре!
-Ну це так! Ти маєш рацію, мамо.
Сергій обійняв і її, і Миколу.
– Мені дуже пощастило з вами!
Вони засміялися:
– А нам із тобою!