Під Новий рік, десь за тиждень, дружина Віктора Івановича занедужала.
– Вітя, доведеться тобі доробити, що я не встигла! – тихо сказала, Марина Юріївна і замовчала на кілька хвилин. А потім знову намагалася дати якісь вказівки чоловікові.
– Зрозумів, зрозумів, треба дещо до свята докупити і оплатити ці платіжки, так? Мовчи, я все зрозумів, зараз я всім цим і займуся, а ти лежи, відпочивай і одужуй швидше. Таааак, нам треба все оплатити! Ну не з боргами ж вступатимемо в новий рік! – з цими словами Віктор Іванович взяв до рук платіжки і свиснув. – Ого, Мариночко, це ми за нашу машину стільки платимо? Ну зрозуміло, чому живемо від пенсії до пенсії! Продавати треба машину, від неї одні витрати!
Марина Юріївна кивнула. Її ці розмови про машину дратували. Ну що означає продавати? А на дачу, на чому їздити? А якщо, як Віктор каже, дорожче продати, та дешевшу купити, то це можна так потрапити, що на ремонт більше витратиш. Не ті часи зараз, щоби машину продавати!
Та вже, Марина Юріївна, звичайно, дуже невдало занедужала, під самий кінець року, коли вона зазвичай усі справи доробляє, подарунки купує, та інше. Фінанси на ній, а Віктор до пенсії трохи підробляє, і лише дивується, чому вічно бракує? Але Марина вміло економить, і тоді Віктор Іванович задоволений, що все гаразд. І що він у свої сімдесят ще молодець – у сім’ю до пенсії хороший вклад приносить.
А тут вона так недоречно занедужала, ось чоловік і зайнявся всім поспіль. Спершу купив продуктів. Начебто все купив, як завжди Марина купувала, а грошей удвічі більше витратив. І як він примудрився? А тепер їм на червону ікру не вистачає, Віктор хотів в останній момент її купити. Адже так хочеться хоч у свято ікри, але глянув, а грошиків майже не лишилося!
Та ще й ці платежі, Марина сама все оплачувала, чоловіка не турбувала цим. А тут він подивився, і обурився:
– А чому за квартиру стільки? Ми ж удвох живемо! Ух ти, всі у нас прописані, і доньки, і онуки! Адже Світлана у свекрухи живе? А Люда з Олегом взагалі незрозуміло навіщо винаймають квартиру? У нас три кімнати, а їм мало, не живеться Олегу бачите з тещею та тестем, ну треба ж! Їм, бачите, треба знімати, окремо від нас жити! А ми маємо платіжку за вісім осіб платити? Я думаю, куди наші пенсії йдуть? А от куди, а ти, Марино, все мовчиш, прикриваєш доньок! – Віктор Іванович докірливо глянув на дружину.
Марина Юріївна лягла вище.
– Тааак, з цим треба щось робити! – Віктор Іванович дістав калькулятор і став рахувати. – Ну ось, Мариночко, а ти кажеш нам на ікру і сьомгу до столу не вистачить. Вистачить, якщо з розумом вести справи. І він зателефонував старшій дочці Світлані. – Світлано! Ти казала, що ви там Вікторії Федорівні у всьому допомагаєте. Тому що вона сама, їй сумно, а ми з мамою вдвох. Нам із мамою удвох звичайно добре, але чому нам за всіх за квартиру платити треба?
– Тату, я не знаю, ви самі сказали, що нехай усі онуки у вас будуть прописані. Ми тоді у вас жили, і взагалі, до чого це питання? – Здивувалася Світлана, і Віктору Івановичу стало незручно: – Та це я так, дочко, просто запитати, ви заїжджайте, а то ми скучили.
Потім, вже не так рішуче, Віктор Іванович набрав молодшу, Людочку:
– Люда, як у вас справи? Людо, ось ви з Олегом квартиру винаймаєте, замість того, щоб з нами жити. А ми платимо за квартиру за вісім чоловік, це ж несправедливо! Ми навіть не можемо купити ікру…
– Що тату? Погано чути, тату, Олег за цю квартиру дуже багато платить! А все тому, що Олег чудовий зять! Він вважає, що ви з мамою ще молоді, і вам треба жити окремо. Адже ви від нас втомлюєтеся, я це пам’ятаю. Ми ж з вами жили, доки Сашко з Петриком не народилися. А чого ви не купили? Як мама, занедужала? Ми заїдемо до вас перед новим роком, вас привітати. Все, тату, бувай, до зустрічі!
Марина Юріївна чула розмову та сміялася тихо під ковдрою. Щось увесь запал у Віктора Івановича пропав, як голоси дочок улюблених почув.
Тридцять першого Світлана з Валерієм та Люда з Олегом разом із дітьми приїхали до батьків.
– Бабусю, діду! – онуки повисли на бабусі та дідусеві і наввиперед розповідали їм новини. Адже бабуся нездужала, і вони два тижні не бачилися. Потім обмінялися подарунками, пили чай і розійшлися лише надвечір. Світлана з Валерієм поїхали до свекрухи – Вікторії Федорівни. А у Люди та Олега намічалися гості, причому теж з дітьми.
У квартирі наче ураган пройшов! Віктор Іванович відкрив пакет із подарунками:
– Марино, дивись, діти нам стільки всього надарували, ну які ж у нас дівчата дбайливі! Навіть червона ікра та риба, а я на них сварився ще! Який же я не розумний! Як добре, коли ти усіма цими платежами займаєшся, а я не встряю. Краще б я не ліз у твої справи!
Марина Юріївна розсміялася:
– Ну, тепер ти зрозумів, за що ми платимо, Вітя? За свою свободу, дякую дітям, що самі і живуть, як хочуть, і дають нам жити. І вже нехай вони будуть прописані. Ми з собою цю квартиру не заберемо. Вважай, що це просто наша допомога, плюс онуки у нас бувають часто. Але ми живемо з тобою вдвох, а це таке щастя!
Хтось каже, що діти нічого не винні батькам, вони винні лише своїм дітям. Але при цьому вони так влаштовують своє життя, що їхні батьки щасливі. Отже, все відбувається правильно.