– Де тато? – запитала Віка у дочки, зайшовши в свій будинок.
– У дитячій кімнаті! Він нас відправив гуляти! – сказала Марина з легким обуренням.
Віка посміхнулася.
– Так він і бабусю виставив! – додала Марина.
– А у нас бабуся в гостях? – Віка напружилася.
– Так, приїхала до тата у серйозній справі, а він її виставив, замкнувся з ноутбуком у кімнаті і сказав, щоб йому не заважали! – пояснила Марина. – Бабуся там зараз на кухні гримить посудом, так що ми зі Світланою підемо краще на вулицю!
– Так-так, – кивнула Віка. – Від гріха і бабусі подалі!
Доньки зникли за дверима на подвір’я, але в кімнату вже зайшла Олена Степанівна.
– Віко, як це розуміти? – обурено спитала вона. – Це що у вас за порядки в домі? Я до сина приїхала, а він!
Віка застигла від здивування.
– Ну, зайнята людина, – відповіла Віка.
– Те, що він зайнятий, я розумію, працює! Але тебе де носить? І чому він має сидіти в дитячій кімнаті, а не ти?
– Взагалі–то, Олено Степанівно, він не винен, – відповіла Віка. – Це його свідомий вибір!
– Немає в нього жодного вибору! Якщо тебе вдома немає, то він займається всіма питаннями! А йому треба працювати! – продовжувала обурюватися свекруха. – Ось де ти пропадаєш, що моєму синові доводиться і домашніми справами займатися, і працювати встигати?
– Олено Степанівно, ніякими він домашніми справами не займається! – Відповіла Віка з легким роздратуванням в голосі. – Вдома прибрано, випрано й наготовано!
Причому із вибором страв на будь–який смак! А те, що Андрій замкнувся у кімнаті, це зовсім необов’язково і навіть не потрібно! Але ж він сам так вирішив!
– Нічого чути не хочу! – замахала руками Олена Степанівна. – Іди, і приведи мені мого сина! У мене до нього важлива справа!
– А я не можу вирішити вашу справу? – Запитала Віка.
Існувала домовленість, що Віка вирішує більшість справ свекрухи, доки Андрій зайнятий роботою.
Відвезти в поліклініку чи магазин, розібратися з сусідами чи з організаціями, привезти й відвезти внучок, купити й принести продукти чи щось інше, що важить більше двох кілограмів.
Свекруха ще мріяла, щоб Віка приїжджала до неї, щоб наводити порядок і готувати, як було, коли всі жили разом, але тут уже сам Андрій заступився за дружину.
– Мамо, совість мати треба! Ти живеш із татом, а хочеш, щоб до вас невістка приїжджала вам побут вести? Або самі, або людей наймайте!
А Віці я просто забороняю це робити! У нас свій дім, їй і там справ вистачає!
І тільки по гроші свекруха зверталася виключно до сина. Хоча, зверталася вона до Андрія, а той просив Віку з’їздити в банкомат, свекруха не визнавала карток, вимагала лише готівку.
– Ось ти себе хазяйкою уявила! – вигукнула Олена Степанівна. – Все вирішуєш, з усім розумієшся! А я хочу поспілкуватись зі своїм сином!
– Та скажіть ви мені, скільки потрібно грошей! – Попросила Віка. – А потім я вас додому відвезу! Якщо Андрій уже всіх виставив, то розмовляти ні з ким не стане!
– Ні! – вигукнула Олена Степанівна. – Я хочу бачити свого сина! Іди і поклич його!
– Гаразд, – здалася Віка. – Але я попереджаю, він не любить, коли його відволікають!
– Я його мати! Мені він все пробачить! – впевнено заявила Олена Степанівна.
– Ну–ну, – буркнула Віка собі під ніс, прямуючи до кімнати. – Андрію! – тихо покликала вона. – Там твоя мати тебе кличе!
Двері прочинилися на три сантиметри:
– Скажи їй, що я зайнятий! – сказав він крізь щілину.
Двері зачинилися, потім почулося: «От же ж…!»
І двері відчинилися знову:
– Віко, я зараз прийду, поспілкуватись з мамою, а ти привези мені новий ноутбук!
– Знову? – Усміхнулася Віка.
– Любов у неї до техніки! – Він похитав головою. – Добре, що у мене все автоматично зберігається на сервері!
– Якісь особливі побажання будуть? – Запитала Віка.
– Які побажання? – відмахнувся Андрій. – Щоб тільки працював!
– Зрозуміло! – Віка кивнула і вирушила до машини.
Перше, що почула Віка, повернувшись додому, це незадоволений голос свекрухи:
– Вона тебе на самітника перетворила! Ти ж із свого села взагалі нікуди не їздиш!
А раніше ти і в спортзалу ходив, і з друзями зустрічався, і до нас із батьком у гості приходив!
А робота? Ти на своїй роботі хоч з’являєшся?
– Мамо, працювати я можу з будь–якої точки планети, – відповів Андрій, – спортзал у мене власний у підвалі, друзі у мене такі ж, як я, по домівках працюють, а до вас з батьком я їжджу! Та й ви до мене приїжджаєте!
– До тебе поки доберешся! – Вигукнула свекруха. – Віка твоя, як тобі на шию сіла, так і сидить!
А ти нічого не помічаєш! От і треба було тобі зв’язуватися з нею?
– Мамо, у нас чудова родина! – заперечив Андрій. – Доньки чудові! І в мене улюблена робота!
А найголовніше, що мені нічого не заважає нею займатися! Ти розумієш, мамо, який я щасливий? У мене все гаразд!
І якби не Віка, ще невідомо, чи була б у мене моя робота, моя сім’я, і наше щастя!
– Ти ще пам’ятник їй постав! – пирхнула Олена Степанівна. – Теж мені, свята сирітка!
– Мамо, не смій! Посваримося! – сказав Андрій.
Віка зайшла на кухню, де відбувалася розмова.
– Вікусю, чудово! – Андрій взяв у жінки з рук коробку з ноутбуком. – Відвези маму додому, бо їй у нас нудно стало!
Вона ж міська, їй у нашому селі нецікаво!
Потім обернувся до мами:
– Ще раз ти зробиш мені таку пропозицію, бачити всіх нас будеш тільки на фотографіях!
Олена Степанівна недобре глянула на невістку.
– Віці слово скажеш, – додав Андрій. – Сина втратиш!
Андрій вийняв ноутбук із коробки, кинувши на підлогу і коробку, і документи, й сказав:
– Я в кімату! – І пішов.
Що за пропозиція Віка здогадалася. А його Олена Степанівна робила їх своєму синові із завидною регулярністю.
А пропонувала вона познайомити Андрія з нормальною дівчиною, аби він розлучився з Вікою.
Не хотіла свекруха розуміти і приймати, що Віка з Андрієм стали єдиним цілим, неподільним ядром, неприступною фортецею, справжньою родиною.
Поки Віка відвозила свекруху додому, то згадувала, як їм вдалося стати саме такою родиною…
…Віка виховувалась у дитячому будинку. Вона не знала ні своїх батьків, ні рідних.
А коли залишала його стіни, то з’ясувалося, що вона взагалі нікого не має. Ні ближньої рідні, ні дальньої.
Житлом її забезпечили.
Маленькою квартиркою у старому будинку, яка мріяла про ремонт останніх років двадцять.
Отримана освіта, швачки, була зовсім не потрібна. Тобто влаштуватися можна було, і Віка влаштувалася, але зарплати не вистачало на нормальне життя.
Якось заощадивши невелику суму, Віка пішла на курси барменів-офіціантів. А потім влаштувалась у невелике кафе.
Тут теж зарплата не радувала, але можна було чимось підкріпитись на кухні, та й чайові іноді перепадали.
Ось там, коли Віку підвищили, вона познайомилася з Андрієм.
Його компанія друзів вже була весела, а Андрій був не великим любителем.
Коли друзів почало заносити, він пішов до барної стійки і попросив каву.
Пішла розмова.
– Ви справді так думаєте чи це чергова відповідь? – запитав Андрій з усмішкою на якусь фразу Віки.
– Не буду я вам душу виливати, – відповіла та.
– А чому б і ні? – грайливо спитав Андрій. – Відвідувачі вже розповзаються, а вам до закриття години дві. Можемо скоротати час за неспішною бесідою!
– Воля ваша, – погодилася Віка. – Починайте розмову, а я підхоплю!
Пізня ніч, втома від дванадцятигодинної зміни, якось самі по собі розв’язали язики і вивели на відвертість.
Віка розповіла свою коротку історію, як вона опинилася в кафе. Андрій розповів свою.
Був він інженером, батьки наполягли, щоб Андрій отримав саме цю професію.
Тільки зараз інженери отримують не так багато, а статус професії впав набагато нижче, аніж хотілося б.
І обоє зійшлися на думці, що треба кудись іти вперед. Віка зізналася, що розуму їй не вистачить на серйозну освіту, тож вона навіть варіанти не розглядає. А Андрій і розглядає, але не впевнений, що витягне гроші і навантаження.
Взаємна симпатія через пів року привела їх у ЗАГС. Вони були щасливі, а ось батьки Андрія, особливо його мама, були незадоволені категорично.
І скільки Андрій не казав матері, щоб вона відчепилася від його дружини, та Олена Степанівна не припиняла.
Їй не подобалося, що Віка сирота, що виховувалась у дитячому будинку, що працює в кафе, що додому повертається опівночі.
Звісно дратувало те, що Андрій її любить! А повністю доводило те, що Віка не сперечалася зі свекрухою. Мовчки погоджувалась і робила те, що було потрібно.
А треба було робити все! Тобто на молоду невістку поклали весь побут.
Хочеться спитати, а невже не можна було жити на квартирі Вікі? У тому-то й річ, що не можна!
Свою квартиру Віка здала в оренду, щоб отримувати якісь гроші, причому в кафе брала додаткові зміни, працюючи до пізна. І все це для того, щоб утримувати саму себе й Андрія!
А Андрія вона посадила за парту. Він отримував освіту програміста. І вдома вона звільнила його від усіх домашніх справ, щоб йому нічого не заважало вчитися.
Віка усвідомлено зробила це, вкладаючись морально, матеріально й фізично в майбутнє чоловіка. Навіть коли дочка народилася, Віка не просила допомоги, а продовжувала поратися сама.
Мало того, що свою сім’ю тягла, так ще була практично служницею у свекрухи.
Свекор, Юрій Іванович, бачив старання невістки, тому сам посварювався до дружини, щоб вона не лізла до Віки, але він сам теж продовжував працювати і не завжди міг за Віку вступитися. Але та терпіла все!
І це було винагороджено!
Андрій після навчання влаштувався у міжнародну компанію із розробки програмного забезпечення.
Це величезні дорогі проєкти, які створюють цілі групи програмістів. Андрій спочатку став одним із них, а потім його призначили головою відділу.
Коли зарплата в Андрія дозволила, він наполіг, щоб Віка звільнилася з кафе і більше не думала шукати роботу:
– Я на все зароблю!
І заробляв! І на себе, і на Віку, і на двох дочок, які народилося в них. Навіть батькам допомагав.
Але при цьому він купив машину, а на права відправив вчитися Віку, щоб та його возила, куди буде потрібно. А також він став заробляти, щоб збудувати будинок за містом. І він заробляв, а Віка займалася будівництвом.
В принципі Андрій взагалі нічим не займався, крім того, що заробляв. Віка ж продовжувала займатися всіма питаннями у житті сім’ї.
І ще вона возила Андрія зранку в офіс, а ввечері його звідти забирала…
…Минули роки. Будинок був збудований, свекри залишилися одні у своїй квартирі, доньки підростали.
Андрій продовжував їздити в офіс, хоч це було необов’язково, а Віка продовжувала вирішувати всі питання в усіх напрямках.
Забираючи одного разу чоловіка з роботи, вона помітила, що біля столу чоловіка в’ються молоді й симпатичні, каву приносять, догодити стараються тощо…
А Віка знала, наскільки захоплений її чоловік роботою. І він міг наробити дурниць, якщо в нього під боком буде таке…
Треба було прив’язати чоловіка до дому так, щоб Андрій не мав більше спокус.
– Ви розумієте, яка це відповідальність? – строго запитав Андрій в дружини і дочок, коли ті купили місячне цуценя німецької вівчарки.
– Любий, – відповіла Віка, – ми в приватному будинку живемо, додаткова охорона нам не завадить! Та й дівчаткам корисно навчитися, дбати ще про когось!
Чи то продавець був несумлінним, чи то дівчатка щось наплутали з годуванням, але цуценя занедужало.
Андрій, крізь зуби, вимотував усіх. Їздив із цуценям у ветклініку. Накупив вітамінів, добавок, ліків, спеціального корму.
Виділив у будинку окрему кімнату, куди поселив цуцика на час відновлення. І сам зайнявся годуванням.
Кімната була названа дитячою, і вхід до неї було строго заборонений всім, крім Андрія.
А щоб цуцик не нудьгував і не сумував, Андрій із ноутбуком переїхав у «дитячу кімнату», звідки з успіхом працював.
Щоправда, у песика була тяга до техніки. Тільки–но Андрій відволікався, залишивши ноутбук на підлозі, як той одразу ж заповзав на нього, щоб намочити.
Віці доводилося їхати по новий ноутбук.
– Як у нас справи? – Запитала Віка, коли повернулася.
– Ми вже ходимо! – гордо відповів Андрій. – Скоро бігати почнемо! Найми людей, щоб до будинку прибудували вольєр і зробили туди окремий вхід з дому! А я піду до дитини!
– Андрію, ти ж розумієш, що це просто собачка? – запитала Віка з усмішкою.
– Це моя собачка! – відповів Андрій. – І я несу за неї відповідальність!
– Ось тому я тебе й люблю! – Віка проводила поглядом чоловіка, що віддаляється.
– Зате тепер ти з дому нікуди не втечеш!
Були вони щасливою родиною, а тепер стали щасливою родиною із собачкою!
І жодні молоді дівки ніколи не зможуть добратися до батька великої родини. Розумно вчинила Віка.
А треба було всього лише привчити чоловіка до дому…