Якісь дивні речі почала помічала Вероніка останнім часом у стосунках своїх батьків, коли розмовляла з ними по телефону. Дзвонила матері, просила покликати батька, його не було поряд щоразу, дзвонила батькові – та сама історія. Якісь передчуття хвилювали її.
Вероніка вважає себе міською, вона після школи вступила до інституту у великому та галасливому місті. Їй двадцять сім років, працює у великій компанії, у неї вже є своя невелика квартирка, і незабаром виходить заміж.
Після чергової розмови з матір’ю, вирішила Вероніка поїхати додому:
– Мамо, що у вас там відбувається, знову батька немає? – Запитувала вона у матері.
– Нічого, дочко. Все нормально, все добре.
Вероніка дивилася в забризкане вікно мікроавтобуса, який віз її додому до села. Тут вона народилася та виросла, батьки живуть тут. З роками вона відвикла від сільських пейзажів, приїжджала до села рідко і навіть не скучала особливо. Вийшовши з мікроавтобуса, озирнулася, впізнаючи знайомі місця з дитинства, здається все так само. Тільки дерева начебто стали вищими, вивіска на магазині змінилася, молодь не впізнає.
Батьківський будинок дивився на неї блакитними віконницями, біля паркану росла та сама черешня і дві сосни, які колись посадив батько. Мати, побачивши дочку у вікно, вискочила на ґанок:
– Доню, Вероніко! Нарешті, давно не приїжджала, — зі сльозами на очах говорила мати Тетяна і дивилася в рідне обличчя усміхаючись.
– Мамо, я теж скучила, тільки сльози навіщо?
Увійшли в будинок, там все так само як колись, ну якщо тільки скатертина нова на столі.
– Мамо, а тато де?
– Він у відрядженні, дочко, за два дні приїде. Я давно хотіла тобі сказати і батько теж, але якось не виходило. Розійшлися ми з твоїм батьком.
– Як це? Як це розійшлися? Стільки років прожили? – Відсунувши чашку з чаєм, здивувалася дочка.
І де він зараз? Де живе, – вона схопилася, пройшла до кімнати, відчинила дверцята шафи, батьківських речей не було.
-Вислухай мене, Вероніка, будь ласка, – просила мати. – Таке буває, батьки розходяться. Ось і ми з твоїм батьком вирішили розлучитися.
– Мамо, ну як це розлучитися, адже багато років прожили, мене виховали. Я навіть сварок між вами не помічала. А тут таке. Розійшлися і мене не повідомили.
– Та ми не дуже давно розійшлися, – виправдовувалася Тетяна. – Хоча наше життя давно дало тріщину, ми жили і вдавали, що в нас все добре. Але ти тут ні до чого, ми тебе так само любимо, ти для нас найрідніша людина і батько тебе так само любить, як і раніше.
– А де він живе? У бабусин будинок пішов?
– Так, там живе.
– Я піду зараз до нього, мені треба терміново з ним поговорити – сказала, підводячись Вероніка.
– Доню, його правда немає, у відрядженні він із Петровичем, а живе він там не один. В нього інша жінка. Тут немає нічого дивного, адже він ще не старий.
– Зрозуміло, мамо, ще скажи, що вона молодша за нього років на двадцять.
– Ні, на десять років.
– Мамо, і ти говориш так спокійно? У тебе чоловіка відвели, а ти спокійна…- не витримувала Вероніка.
– Доню, не хвилюйся, у нас давно йшло до цього і розлучилися ми з батьком спокійно, без сварок. Ну, навіщо в нашому віці хвилювати один одного. Зібрався та пішов.
Вероніка переодяглася у спортивний костюм, вискочила на ганок і попрямувала до бабусиного будинку. Дім постарілий, але міцний, хвіртка відчинена, вона увійшла. Двері в будинок теж були не зачинені. Увійшовши до будинку, вона побачила на кухні біля плити жінку років сорока, вона щось помішувала в каструлі.
– Значить це і є нова господиня бабусиного будинку, – голосно спитала Вероніка, не вітаючись, критично оглянувши її з ніг до голови.
– Ой, а ви, мабуть, Вероніка? – Запитала жінка, розгубившись від несподіванки. – Михайло показував мені ваше фото, проходьте.
– Нічого собі, «проходьте», цей будинок моєї бабусі, тож я не до тебе прийшла, а вважай, що до себе, – збиралася розмовляти на «ти» Вероніка.
Жінка знітилася. – Ну, навіщо ви так. Михайло на вас завжди чекав, давайте чай поставлю?
– Ще чого, не знаю, як тебе там… але тут ти не житимеш.
– Катя мене звуть, – відійшовши від плити, сказала вона.
– Так ось, Катю, повторюю тобі, тут ти жити не будеш, збирай свої речі і йди. Ти зруйнувала сім’ю і робити тобі тут нема чого.
– Мене сюди привіз Михайло, без нього нікуди не піду. А сім’ю я не рушила, – твердо та впевнено сказала Катя.
Вероніка вискочила з хати ображена, назустріч у дворі їй зустрілася дівчинка років тринадцяти, донька Каті. Але Вероніка пронеслася повз.
Через деякий час, коли Вероніка заспокоїлася, задзвонив телефон, дзвонив батько.
– Вже нажалілася ця Катя, відповідати не буду, – промовила вона.
Вероніка за кілька років життя у великому місті стала жорсткішою, впевненішою, може через постійний поспіх і купу справ. Робота у великій компанії теж її змінила, там домовитись, тут встигнути, там відстояти свою точку зору. І тільки тепер у рідній хаті зрозуміла, що їй не вистачає тепла батьків, вона так сподівалася обійняти їх, сівши за стіл разом. Вероніка в якийсь момент відчула себе слабкою.
– Доню, все-таки сходила до Катерини? – Запитала мати.
– Так, бачила її. Нічого особливого і її дочку бачила. От батько нехай тепер виховує чужу дочку. А я з ним не хочу розмовляти та не пробачу його.
– Ну, навіщо ти дочко? Навіщо ти ходила туди? Батько жив зі мною заради тебе, бо тебе дуже любив і любить, переживав тебе засмучувати. А самі ми справжнього кохання не знали. А ось тепер він зустрів своє кохання. Не тримай на нього образи. Потрібно вміти прощати, дочко. Пробач батька, ось подивишся потім, як тобі відразу полегшає, – говорила мати.
– Ну не знаю, мамо, треба було вам сісти і поговорити.
– Доню, мені теж набридло бути нелюбимою жінкою. Я також хочу, щоб мене любили. Мені років скільки, адже я ще теж не стара, чи ти вважаєш не так? Я стара?
– Ну що ти матуся, ти в мене ще ого-го якась молода і симпатична, – обняла Вероніка маму. – Я тобі на дам постаріти, ти забула, що в тебе є дочка? І не плач, сльози старять жінку. Зустрінеш і ти своє кохання.
– Все, не плакатиму, а щодо кохання… А якщо я вже зустріла, що ти на це скажеш, дочко? Чи теж ображатимешся на мене?
– Ні, мамо, ні. Я навіть рада, якщо це правда.
– Правда доню. Пам’ятаєш твою однокласницю Світлану, то ось це її батько Валерій. Дружини в нього не стало давно, ще вісім років тому, а Світлана живе в місті з родиною. Валерій мені й раніше подобався в молодості, але твій батько був наполегливішим, не давав мені проходу, от і вийшла за нього. У молодості ми не можемо зрозуміти, де справжнє кохання, а де просто видимість. Ти мене засуджуєш, дочко, – тривожно питала Тетяна.
– Ні, мамо, ну що ти. Ти теж заслуговуєш на щастя і я навіть рада буду, що ти не одна. Просто й ти мене зрозумій, мамо. Я завжди вважала, що ви моя сім’я, ти і батько, я мріяла, що приїду колись до вас зі своїми дітьми. А тепер все змінилося, а мені складно одразу підлаштуватися.
Михайло повернувся з відрядження засмучений, Вероніка так і не відповіла на жоден дзвінок, розумів, дочка ображена. Він приїхав на своїй старенькій машині до колишнього будинку, увійшов:
– Доню, привіт, ти навіть не поговориш зі мною?
– А навіщо, у тебе тепер інша дочка, от і говори, виховуй.
– Та ти що, Вероніко, рідна, я ж тебе дуже люблю, як і раніше.
– До побачення, тату, – суворо відповіла дочка, розвернулась і пішла.
Тетяна з Михайлом переглянулись, і батько пішов. Минуло зовсім небагато часу, як батько прибіг схвильований:
– Таня, знову Юлі зле, допоможи, – просив він.
Тетяна схопила невелику пластмасову валізку, вискочила слідом за ним, Вероніка теж слідом. Донька Каті нездужала і їй періодично було погано. Тетяна – фельдшер і знає, як допомогти. Прибігши до бабусиної хати, Вероніка бачила, як мама допомогла дівчинці.
– Все Юля все добре, – гладила Тетяна доньку Каті. – Все моя хороша, не переживай, все пройшло.
Катя стояла вся в сльозах, підійшла до дочки і обійняла її, Михайло теж схвильовано дивився.
– Дякую, Таня. Дякую за Юлю.
– Та нічого, якщо що, звертайтесь. Але тепер усе гаразд.
Вероніці було дуже шкода Юлю, вона підійшла до неї, взяла обидві руки.
– Нічого, все буде добре! – а та вдячно посміхнулася і притулилася щокою до Веронікової руки.
Додому з матір’ю поверталися мовчки. Тетяна від несподіванки не знала, що й казати. Адже донька так гарно віднеслася до Юлі, відкинувши свою образу. Вона дуже рада за свою дочку, думала:
– Все ж таки правильно ми з Михайлом її виховали.
Вероніка теж подумки думала:
– Ну й добре, батько щасливий, мати щаслива, і я буду спокійна. Нехай живуть на здоров’я. Звикла, я вже й не ображаюся на батька. Бачу, мати анітрохи не переживає, що вони розлучилися.
Наступного дня ближче до обіду Тетяна проводила Вероніку на автостанції. Збирався дощ, небо затягнулося хмарами. Похмура погода зовсім не радувала, Вероніка дивилася на всі боки, відчуваючи якусь тугу, не так вона думала буде їхати, та й приїзд виявився не таким. Думала, що батько з матір’ю радісно зустрінуть та проводять.
Вероніка побачила, як через поворот виїхала старенька машина батька. Тетяна посміхнулася:
– Встигли все-таки, молодці. Дивись Вероніка, це батько з Катею та Юлею.
А з машини вже вистрибувала Юля і бігла з розкритими обіймами до неї. З розбігу обхопила Вероніку і пригорнулася. Веронікою пробігла хвиля тепла і радості. Потім підійшли батько та Катя, посміхалися, а Катя засунула до її руки пакет із теплими пиріжками.
– Ось, Вероніка, пироги з яблуками, тато казав, це твої улюблені.
– Дякую, – відповіла Вероніка, абсолютно без образи.
Побачила відразу, що до матері підійшов чоловік зі знайомими рисами обличчя, мати щасливо посміхалася, Вероніка зрозуміла, це Валерій.
– Доброго дня, Вероніка, – сказав чемно і скромно чоловік приємної зовнішності з карими очима. – Переживав, що не встигну, з роботи відпросився. Дуже радий познайомитись.
– Здрастуйте, я теж рада! Дякую, що приїхали проводити.
Вероніка стояла мало не плачучи, окинувши поглядом тих, що приїхали її проводжати, вона раптом зрозуміла:
– Які ж вони всі свої, рідні та добрі. Як же добре не не ображатися, дякую тобі Господи, що ти таки вивів мене на правильну дорогу і допоміг пробачити батька.
З’явився мікроавтобус, у матері на очах з’явилися сльози.
– Таня не плач, дочка ще приїде, адже правда, Вероніка? – Михайло дивився у вічі дочки. Вероніка відчула, як невидима сила штовхнула її до батька і потяглася до нього. І цього вистачило, щоб батько кинувся до неї і поклав її у свої обійми, цілуючи в щоки, в ніс, наче маленьку дочку.
– Ти приїжджай, Вероніко, приїжджай і пробач нас, – просив батько.
– Обов’язково приїду, – пообіцяла вона й увійшла до автобуса.
Вона дивилася у вікно мікроавтобуса, вдивляючись у обличчя рідних. Навіть через скло вона чула, як найголосніше вигукувала Юля:
– Приїжджаааааай!
– Обов’язково приїду, – шепотіла Вероніка, махаючи рукою, і думаючи. – Як добре, що я вибачила їх, мені зараз легко і я всіх люблю.