Василина з дитинства мріяла стати лікаркою. Жила вона з батьками у невеличкому селі, а до школи дівчинка ходила за три кілометри у сусіднє селище.
Там була і школа, і поліклініка, і пошта, і навіть три магазини.
Школа була велика й нова. Дівчинка із задоволенням навчалася, все їй давалося легко, закінчувала п’ятий клас.
– Василинко, вставай, ти чого вилежуєшся?! – голосно сказала мати, коли зайшла в хату з відром, у якому вже було молоко – вона подоїла корову. – У школу проспала, я ж тебе розбудила, коли пішла в хлів!
– Ой, мамо, точно! – скочила Василина, і за дві хвилини вмилася, одяглася, схопила портфель і вискочила з дому не снідаючи.
Тетяна тільки встигла пару оладків загорнути і в руки їй дати.
Бігти до школи три кілометри, це не жарти. Вона бігла, рахуючи стовпи. Бігла одна, всі діти вже пішли до школи.
Втомившись, Василина йшла трохи повільніше, а потім знову бігла.
– Спізнюся, спізнюся, мабуть! – переживала вона.
До школи дівчинка залетіла разом зі дзвінком, швидко піднялася на другий поверх і заскочила в клас. Тільки вона сіла, як зайшла вчителька – Тамара Іванівна.
– Василинко, ти чого це, ніби за тобою хтось гнався? – спитала Іра, сусідка по парті. – Проспала чи що, начебто з тобою такого ніколи не трапляється.
– Ага, проспала, – прошепотіла вона однокласниці і почався урок.
Цього дня у школі було все, як і завжди. Нарешті закінчилися уроки і Василина пішла разом з дівчатами додому.
Потім їх наздогнали хлопці. Вони штовхалися, жартували, так весело й дійшли додому.
Відкривши двері в хату ключем, який вони ховали під ґанком, Василина роззулася біля порога і заскочила в кімнату.
В цей час вдома нікого не було. Батько був на роботі, мати теж. Вона працювала листоношою.
Тільки Василина хотіла піти у бік своєї кімнати, як раптом почула з маленької кімнати якийсь звук… Там точно хтось був!
Василина аж остовпіла, не розуміючи, що відбувається.
– Хто це там? – одразу промайнуло в неї в голові. – Домовик чи що?
Василина забігла в свою кімнату і зачинила двері. Поки вона переодягалася, то прислухалася.
Тільки-но дівчинка відчинила двері своєї кімнати, щоб вийти на кухню, як знову почула звук – чути було, що це кахикає якийсь чоловік.
– Тато на роботі, він рано йде, хто б це міг там бути? – думала Василина.
Але зазирнути в кімнату вона боялася.
Дівчинка вискочила з дому, сподіваючись зустріти маму – вона якраз мала розносити пошту.
Глянувши вздовж вулиці, Василина не побачила нікого, тож вмостилася на лавку.
Повз проходив Мишко, сусідський хлопець, який навчався у сьомому класі. Вони іноді разом ходили до школи.
– Мишко! – гукнула вона його і махнула рукою. – Мишко, зайди!
– Що таке? – спитав він.
– Мишко, у нас удома хтось кахикає, я боюся… Батьків немає вдома…
– Як це кахикає? Хто?
– Ну отак! Не знаю, хто! До школи йшла нікого не було. А прийшла – хтось є. А я боюся навіть у ту кімнату зазирнути. Давай разом, га?
– Давай, – погодився Мишко і вони зайшли в хату.
Прислухалися – тихо.
Василина показала рукою на фіранку. Мишко зробив крок, різко відкрив її і вони разом зазирнули в кімнату.
На ліжку лежав якийсь дуже худий чоловік.
– Здрастуйте, а ви… Хто? – здивовано запитала Василина з-за спини Мишки.
– Здрастуйте, – тихо сказав він. – Геннадій я – твій дядько.
Василина не знала ніякого Геннадія, тож швидко закрили фіранку і вони з Мишком вийшли з дому.
– Ну ось, дядько твій, а ти злякалася! Гаразд, я пішов, на мене мама чекає…
Василина ледь дочекалася, коли прийде мати, і розпитала її про дядька.
– Дядько це твій Геннадій, тобто мій брат молодший. Жив він далеко, ось приїхав увесь слабий. Забула ти його, мала ти ще була, коли бачила його…
Прийшов ледь-ледь, а батько твій сказав:
«Хай поживе в нас, може виходимо, бо нема в нього нікого».
Але я не знаю, мабуть, не видужає він…
Василина довго не могла заснути, чула, як дядько кахикає.
Згадала, що в селі, де вона навчається в школі, живе бабуся Софія, яку називають мольфаркою.
Вона всім допомагає травами.
– Треба після школи до неї заскочити, – подумала Василина. – А може якісь трави бабуся порадить.
Після школи дівчинка зайшла до бабусі.
– Здрастуйте, бабусю Софіє! Мені треба допомогти своєму дядьку. Він дуже слабий.
Бабуся посадила її за стіл, налила чаю, підсунула тарілку з пиріжками.
– Ну, люба, давай розповідай, що там у тебе?
Василина все докладно розповіла.
Софія вислухала, встала й дістала з полиці якісь кульочки й мішечки, а потім написала щось на листку олівцем.
– Ось, люба, я тобі все написала і розписала, що і як заварювати, як приймати. Ось кульочки й мішечки всі підписані.
– Дякую, бабусю Софіє! – подякувала дівчинка старенькій. – Так і робитимемо.
Василина прибігла додому. Невдовзі прийшла мати.
– Мамо, дивись, що я принесла від бабусі Софії! Лікуватимемо дядька Геннадія, заварювати треба і напувати його травами. Ось бабуся ще маленьку баночку меду дала. Я сама все робитиму.
Тетяна кивнула головою, на кшталт роби, що хочеш, але нічого не сказала – не вірила вона у все це.
Щоранку Василина вставала рано, заварювала трави, залишала Геннадію на табуретці біля ліжка і казала, що і коли попити.
– Ну Василинко, й невгамовна ж ти! – говорив Геннадій, і ласкаво дивився на племінницю.
Він розумів, що тільки вона одна і вірить у те, що він видужає.
Василина ще раз приходила до бабусі Софії, розповідала їй, як заварює трави, що і як робить, а та її нахвалювала.
– Молодець, люба, правильно все робиш! Нехай потихеньку встає, сидить на ліжку, а потім ходить. Стане на ноги твій дядько, – запевнила вона. – Нехай потім босоніж по землі ходить. Земля силу дає…
Василина поставила перед собою завдання, щоб не сталося, але виходити дядька Геннадія.
А він уже й повірив їй.
Він уже сидів на ліжку, а Василина дбайливо йому під спину підкладала подушку.
А потім уже й ноги звісив із ліжка, потім встав, постояв. І так крок за кроком відійшов Геннадій.
Звичайно пігулки пив, фельдшер приходив і виписав. Але Василина вважала, що без її допомоги, він би не встав.
Тетяна готувала смачно, вже і їсти добре став її молодший брат, одужувати почав.
– Дядько Геннадію, ану вставай, – якось прийшла зі школи Василина. – Давай вийдемо з тобою надвір. Літо настало, у мене почалися канікули. Тепер з тобою займатимемося щодня зранку.
– Ох і невгамовна, ти Василинко, – повторював він.
А одного разу, коли він лежав один, то повернув голову в куток, де була ікона і вперше в житті, подумки звернувся до Бога.
– Господи, пробач мені за всі гріхи. Допоможи цій дівчинці зцілити мою душу й тіло. Бачиш, як вона всі свої сили й тепло віддає мені. Не забирай її в мене. якщо вона так доглядає мене, значить це треба в першу чергу їй, більше аніж мені. Прошу тебе, Господи, допоможи…
Щодня Василина виводила дядька у двір. Він ішов з паличкою, а вона поряд із табуреткою.
Втомиться, посидить і далі. Так і виходив у двір, сидів на лавці на сонечку.
Василина казала йому ходити босоніж по траві, по землі, а той виконував усі її вказівки.
Мати з батьком тільки й дивувалися терпінню дочки. Думали, напевно, точно після школи в медичний піде вона вчитися.
Василина вже з дядьком Геннадієм на річку ходили. Він із паличкою, а вона під руку підтримувала його. А потім навіть у річку зайшов і покупався.
– Ох, добре, як добре, Василинко, як добре купатися!
До кінця літа Геннадій уже сам виходив у двір, слабість пройшла. Він допомагав сестрі по господарству. Корову виводив і зустрічав.
А коли прийшла зима, він уже прибирав сніг, розчищав доріжки, почував себе все впевненіше і впевненіше.
– Геннадію, я сам почищу сніг, – сварився до нього чоловік Тетяни. – Не зміцнів ти ще.
– Та що ж я тут сиджу на ваших харчах, настав час мені справами займатися. Я роблю, що мені під силу.
Йому подобалося дивитися, як корови жують сіно, рохкають поросята. Він уже і в них чистив у сараї.
Тетяна дивувалася, дивлячись на брата і казала чоловікові:
– Виявляється, он як життя може міняти людей. Наш Геннадій і по господарству. Коли таке було?!
– Нехай порається, не смикай його, – казав чоловік.
А потім настав час і влаштувався Геннадій працювати на місцевий тартак.
Бригада прийняла його дружелюбно. Якось там з’явилася Василина. Пройшлась, оглянула уважно все, зайшла у кімнату, де робітники відпочивали і видала:
– Брудно у вас тут, дорослі мужики, а бруд розвели. І не диміть тут, моєму дядькові Геннадію шкідливо, він сам не димить.
Чоловіки перезирнулися, засміялися і пішли працювати, хтось із них пожартував:
– Не дай Боже таку дружину мати…
А коли повернулися в кімнату, то остовпіли. Там була чистота й порядок. Василини вже не було…
– Ого, мужики, хоч роззувайся, – сміялися вони.
А Геннадій додав:
– Так, Василинка наша змусить по струночці ходити, ото вже невгамовна!
А вона потім ще й фіранки принесла і почепила.
Нарешті настав час і закохався Геннадій. Але Василина спочатку дізналася, хто ця жінка, а дізнавшись, схвалила вибір дядька.
– Правильно, дядьку Геннадію! Тітка Марина хороша жінка, хоч і дитина є, а чоловіка в неї не стало. Схвалюю.
А Геннадій обійняв племінницю і подякував.
– Василинко, це все завдяки тобі! Дякую, повік не забуду найулюбленішу мою племінницю! Прибігай до нас з Маринкою в гості, завжди будемо раді!
Так і одружився Геннадій з Мариною. Народили вони ще двох дітей.
А Василина закінчила медичний інститут, вийшла заміж, живе й працює у міській лікарні.
А ще вона частенько відвідує в селі батьків і свого дядька Геннадія…