– Ти що робиш? — спитала Олена, дивлячись, як її чоловік сує записку зі своїм номером під двірник машини, яку щойно зачепив, здаючи задом.
— Залишаю свій номер, щоб вони мені зателефонували — треба ж відшкодувати.
– Навіщо? На вулиці темно ніхто не бачив, — шепотіла дружина, озираючись на всі боки. — Це навіть не наше подвір’я, давай просто поїдемо.
— Так погано робити. А якби мене зачепили?
— Та ти глянь на цього джипа! Він як ціла квартира коштує. Для них ця вм’ятина — нісенітниця!
— Ні, я не можу, розумієш?
Вони знову сіли в машину, і Василь обережно виїхав із двору.
— Чим хочеш розплачуватися за ремонт? У нас нічого немає, тільки копійки, частина яких піде на оренду нової квартири, — не відставала Олена.
— На новій роботі мені платитимуть хороші гроші, я все віддам протягом року — ми навіть не помітимо, — заспокоював Василь дружину, прямуючи точно за маршрутом, що прокладав навігатор.
— Ти ще не влаштувався, а вже заліз у борги, — бубоніла Олена, розглядаючи незнайомі будинки за віконцем. — Я тобі вже казала, що ця твоя надмірна чесність до добра не доведе, залишимося на вулиці у підсумку. Не можна бути таким, зрозумій!
Василь промовчав.
Через тридцять хвилин, коли сонце вже з’явилося з-за дахів, вони прибули за потрібною адресою, де на них чекав господар орендованого житла.
— Ви житимете удвох, все правильно? — спитав педантичного вигляду чоловік у костюмі, після того як Василь та Олена оглянули житло.
Сидячи за кухонним столом, він вже почав укладати договір оренди.
— Ще котик, — додав Василь, і Олена закотила очі.
– Котик? – насупився господар. — Ваша дружина про котика нічого не говорила.
Олена готова була провалитися на місці, відчуваючи сором за свого чоловіка.
— Я не здав би вам квартиру, знаючи, що ви з котиком, — продовжив чоловік, припинивши заповнювати папери.
Він трохи пом’явся, чим викликав переживання у молодят, але в результаті здався:
— Добре, я бачу, що ви добрі люди, до того ж приїхали за п’ятсот кілометрів у незнайоме місто.
По напруженому обличчю господаря було видно, як він прикидає можливі варіанти виходу із ситуації.
— Пропоную збільшити плату за місяць на тисячу — за рахунок можливих конфузів з боку ще одного мешканця, і можете заселятися, — запропонував він нарешті.
— Я не думаю, що… — почала було Олена, але Василь зупинив її:
– Ми згодні. Вибачте, що не попередили.
— Добре, по руках, — усміхнувся господар і закінчив із договором.
***
— Ти навіщо сказав про котика? Я спеціально його в машині залишила! – сказала дружина до Василя, коли господар розпрощався з ними і пішов.
— Не можна так недомовляти, це нечесно, — протестував Василь, розкладаючи речі по полицях.
— А те, що ми тепер зайвих шість тисяч на рік віддаватимемо — чесно? — нервово клала свої речі Олена. — Я люблю тебе за те, що ти такий відкритий, але ж треба знати якісь рамки!
— Головне, що нас заселили. Не хвилюйся, я все зароблю на новій роботі.
— Ага, спершу влаштуйся. З твоєю чесністю тебе ніяким регіональним менеджером не візьмуть, згадай мої слова. Там потрібні хлопці мовчазні, здатні локшину будь-кому на вуха накрутити, а ти кавовому апарату доплатиш, якщо він тобі випадково каву дорожче зварить.
– Думаєш, що мене не візьмуть? — Василь виглядав схвильованим, навіть чашку повз стіл поставив, і та впала на поитку, яка злегка тріснула від цього.
— Ми можемо це закрити килимком і господареві нічого не казати. Але ж ти віддаси перевагу оплатити ремонт плитки, так? – Відповіла питанням на запитання Олена.
Василь відразу кивнув.
– Не візьмуть, – впевнено сказала дружина.
– Що ж мені робити? — Василь важко опустився на табурет, почуваючи себе повним невдахою.
Нова робота — це те, заради чого вони почали весь цей переїзд. Вона повинна була поставити їх на ноги, дати можливість накопичити початковий внесок з іпотеки та народити дітей.
— Покажи, що ти можеш бути спритним, коли треба. Навчися іноді вішати людям локшину на вуха. Повір, у цьому немає нічого поганого. Всі обманюють.
Василь кивнув головою. Він і сам розумів, що люди завжди користуються його чесністю, а успіх не приходить. Він вирішив, що час вже почати змінюватися, і співбесіда — його шанс показати, що він на це здатний.
— Добре, ти маєш рацію, я все зроблю.
***
На співбесіді Василь був чарівний. Його диплом та послужний список із рідного міста говорили самі за себе. Директор ставив стандартні питання і після кожної відповіді задоволено кивав. Василь не сумнівався, що його посада в кишені.
— Що ж, виходячи з нашої бесіди, я роблю висновок, що ви повністю підходите на цю посаду, — посміхнувся директор і відклав убік анкету. — Залишилося останнє питання, яке все вирішить, — сказав він, раптом ставши дуже серйозним, від чого у Василя всередині все похололо: — Ви готові йти до кінця і діяти на благо компанії та своєї посади, навіть якщо зрозумієте, що наша фірма нехтує довірою клієнта ?
– Прошу вибачення? — Василь не зовсім зрозумів, про що йдеться.
— Ви зможете навішати локшини на вуха людині? Поступити, скажімо так, не зовсім чесно? Аби ми – компанія і ви, її співробітник, – отримали вигоду від угоди, незважаючи ні на що?
Директор уважно дивився на Василя. Хлопцю від щирого серця хотілося сказати «ні», але він згадав пораду дружини і, не показавши сумнівів, відповів коротко і чітко:
– Та легко. Для мене це взагалі не проблема, аби це було вигідно. Не хвилюйтесь, — Василь прийняв позу переможця, закинувши ногу на ногу. Він знав, що все вирішено, його вже взяли.
— Ви нам не підходите, до побачення, — відразу сказав директор, і Василь застиг.
– Як це? Чому?
— Наша фірма насамперед дбає про клієнтів, — голос директора став різким, — нам не треба, щоб про нас говорили, ніби ми «розводимо» людей. Це у вас там, звідки ви приїхали, можливо, одна вигідна угода важливіша за напрацьований роками імідж компанії та людські стосунки. А у нашому бізнесі важливо мати чесне ім’я.
— Але… Але, — Василь почав хвилюватися, — але я вас просто не так зрозумів. Я ніколи нікого не обманював і завжди роблю по совісті! Слухайте, дайте мені ще один шанс! — від впевненості Василя не лишилося й сліду.
– Навіщо? Щоб ти мені знову тут локшину на вуха вішав? — посміхнувся директор. — Ні, нам тут негідники не потрібні! До побачення.
Василь намагався знайти слова, щоб виправдатись, але директор його не слухав і хлопцю довелося піти.
Одночасно весь світ звалився. Нічого окрім боргів і надії, що зникає, Василя додому сьогодні не принесе, він підвів дружину і самого себе. А всього й треба було залишатися собою.
***
— Так, я влаштувався, не хвилюйся, — сказав не своїм голосом Василь, коли Олена запитала телефоном, як пройшла співбесіда.
«Якщо вже почав вішати локшину на вуха, то навіщо зупинятися, — подумалося йому. — Вдаватиму, що ходжу на роботу, а сам щось підшукаю. Дивишся, все налагодиться. До того ж, поки що є деякі гроші», — вирішив він, хоча сам не вірив у успіх.
У цей момент зателефонували із незнайомого номера.
– Алло, я з приводу машини, яку ви зачепили. Приїжджайте, розбиратимемося, — сказав у слухавці чоловічий голос, і тут у Василь остаточно зіпсувався настрій: він зовсім забув про ранковий інцидент.
Тепер із накопиченнями можна було попрощатися.
Під’їхавши за адресою, хлопець на ватяних ногах підійшов до машини, яку зачепив цього ранку, і зателефонував її господареві.
Через п’ять хвилин з під’їзду з’явивсяя той, кого Василь очікував побачити найменше: той самий директор, що сьогодні його відшив на співбесіді. Василь захвилювався.
— А на маєш, знову ти! — директор здивувався не менше за хлопця. – Ти навіщо моїй дружині машину зачепив? — Голос чоловіка був напрочуд спокійним.
— Я не спеціально, було темно і… — почав виправдовуватись Василь.
— Знову локшину на вуха вішаєш? — насупився директор, підійшовши майже впритул до Василя.
– Ні. Я вам вже казав, що я не такий. Я все відшкодую.
– Хм. А чим відшкодовуватимеш? Ти ж безробітний. Грошей, як я розумію, особливо нема, — говорив директор.
— Віддам, не переживайте. Це вже мої проблеми, – впевнено відповів Василь.
— Звичайно віддаси — я в тебе буду із зарплати потихеньку віднімати, — усміхнувся директор, поплескавши його по плечу.
— Із зарплати? — Василь застиг від здивування.
– Ну так. Ти ж просив другий шанс – вважай, що тобі його дали. Нам такі відповідальні та чесні люди у конторі потрібні, а ми, запам’ятай, своїх ніколи не кидаємо, — знову став серйозним директор. — Одного не зрозумію: навіщо ти на співбесіді обманював?
— Усі обманюють, — знизав плечима Василь. — Говорять, що іноді в цьому немає нічого поганого, — згадав він слова, почуті зранку.
— Поганого нічого — якщо обман приносить користь і водночас не завдає шкоди іншим. У нашій фірмі такі прийоми практикуються, до речі!
– Це як? — здивувався Василь.
— Я тобі пізніше розповім, якщо працюватимеш у нас, — підморгнув директор і простяг руку.
Він нічого не збирався віднімати із зарплати у нового співробітника, оскільки розширена страховка мала і так все покрити. Але директор Василю про це збирався сказати лише через рік.