Віктор Олексійович Мельник закохався. У п’ятдесят два роки. Другий раз у житті.
Вперше він закохався двадцять сім років тому у Валентину, яка зараз була його дружиною.
Яка вона тоді була красуня! Висока, з осиною талією, з копицею темно-каштанового волосся, яке під променями сонця ставало мідно-золотистим. Як Віктор любив її! Вона здавалася йому істотою з іншого світу.
А коли Валентина погодилася вийти за нього заміж, він був у нестямі від щастя. Почувши її тихе «так», він роздався таким радісним вигуком, що у кількох припаркованих поруч машин спрацювала сигналізація.
Валя була гарною дружиною: їхній будинок став справжнім сімейним гніздечком. Тут завжди було по-домашньому тепло, затишно, у вихідні пахло ваніллю і корицею. Чоловіка та двох синів щодня чекали на сніданок, обід та вечерю, з любов’ю приготовані Валентиною. Їхні речі завжди лежали и на своїх місцях – чисті та випрасовані.
І поступово Віктор звик до цього. Компліменти друзів, які приходили до них у гості, дивували його.
– Як тобі пощастило з дружиною, Вітя, – казали йому. – І господиня чудова, і красуня, і характер золотий!
– Не треба, не перебільшуйте! Звичайна жінка. Нічого такого особливого вона не робить, – відповів Віктор.
І справді, що незвичайного в тому, що дружина, приходячи додому, відразу ж починала щось готувати, мити, прибирати? Усі так роблять.
Характер золотий? Ні, не такий золотий. Інакше навіщо вона останнім часом постійно набридає йому одними і тими самими проханнями:
– Вітя! Кран у ванній капає!
– Коханий, ти ще два тижні тому обіцяв подивитися розетку на кухні!
– Вітя! Їхатимеш із роботи, забери плед із хімчистки!
І так майже щодня – не одне, так інше вигадає.
А щодо краси, то Валентина вже зовсім не та, якою вона була двадцять сім років тому. І волосся не таке густе і блискуче, і зморшки вже років десять як з’явилися, і в талії трохи набрала, і, здається, навіть ростом трохи менше стала.
Не та вже Валентина! Не та! І блиск в очах кудись зник.
Інша справа Лідочка! Коли вона мимо проходить, у Віктора душа радіє, а потім ніби підлітає.
Один із колег Віктора сказав про Лідочку: «Штучна дівчинка! А ноги – півтора метра, не менше»! Тут він, звичайно, трохи перебільшив, але ноги – це перше, на що звернув увагу Віктор, коли вперше побачив Лідочку в коридорі їхнього офісу. Вже потім роздивився її наївно розплющені блакитні очі, милий носик, пухкі губи.
Віктор майже три місяці дивився на Лідочку тільки здалеку – він навіть не сподівався, що вона помітить його існування.
Але якось під час обіду в кафе, коли Віктор, сидячи за столом на самоті, задумливо поглинав свій нудний бізнес-ланч, Лідочка підійшла до нього і попросила дозволу сісти за стіл.
Звісно, він погодився. Під час обіду вони розмовляли. Щоправда, про що Віктор потім не міг згадати. Він тоді взагалі мало що розумів і втратив зв’язок з реальністю настільки, що, якби в нього на тарілці замість смаженої картоплі з біфштексом опинилися солома, він би нічого не помітив.
Після цього вони стали вітатись при зустрічі, перекидатися кількома словами і кілька разів разом обідали.
А одного разу, якраз за обідом, Лідочка сказала, що вона дуже хоче подивитися новий фільм, який зараз іде в кінотеатрах, а піти їй нема з ким. Віктор насмілився запропонувати у супутники себе.
Після кіно він провів Лідочку додому і залишився в неї до ранку. Дружини вдома не було – вона, користуючись новорічними святами, поїхала відвідати батьків.
І закрутилося!
Через два місяці Лідочка запитала у Віктора, коли він поговорить зі своєю дружиною і повідомить її, що йде від неї. Він обіцяв зробити це найближчим часом, але все тягнув та тягнув.
Лідочка тим часом захотіла у травневі свята поїхати на море, і Віктор замовив дві путівки до Еміратів. Щоб зайти в турагентство, він спеціально відпросився додому раніше, купив путівки і, прийшовши додому, вирішив зателефонувати Лідочці, щоб потішити її.
– Сонце моє! Я зробив те, про що ти просила – у мене в руках дві путівки до готелю на березі Перської затоки! – повідомив Віктор, сидячи у кріслі з келихом у руках.
– Чудово! Я так тебе люблю! А ти ще не сказав про нас дружині? – запитала Лідочка.
– Ще ні, але обов’язково скажу. Зараз не дуже зручний час, але до нашої з тобою поїздки до моря обов’язково скажу. І завтра ми з тобою вечір проведемо разом, я вже замовив столик у ресторані та придумав, що скажу дружині.
– Та не треба нічого вигадувати, Вітя. Я тебе затримувати не стану, – раптом пролунав голос Валентини.
Віктор озирнувся: дружина стояла біля дверей спальні. Вона погано почувала себе і пішла з роботи одразу після обіду.
Валентина лежала у спальні і чула все, про що говорив телефоном чоловік. Коли їй стала зрозуміла загальна картина, вона не стала затягувати пояснення.
– Коли ти з’їдеш? – запитала вона. – Або ти наполягатимеш, щоб я з’їхала?
– Валентино, почекай, – вигукну чоловік, – ще нічого не ясно!
– Ні, коханий, мені все ясно. І я жодної хвилини не хочу перебувати в одному приміщенні з тобою. Якщо ти не підеш через дві години, тоді піду я.
– Валю, давай начистоту – ти сама винна. З наших стосунків зникла романтика, наше кохання з’їв побут! Адже ми були такі щасливі! Але потім – діти: памперси, дитячий садок, школа, вступ до університету, квартира: іпотека, ремонт, влітку – дача. І так усі двадцять сім років! А де кохання? А Лідочка – така чарівна, палка! Знаєш, як щиро вона дякує мені за кожен, навіть найменший подарунок, за романтичний вечір, за приготований для неї сюрприз!
– А хто ж заважав тобі, Вітя, всі ці двадцять сім років дарувати мені квіти, називати мене сонечком, запрошувати у вихідні до ресторанів, влаштовувати для мене сюрпризи, а холодною зимою купувати путівки до теплого моря? Ніхто! А я б теж щиро дякувала тобі!
Але ти чомусь приходив додому без квітів і сідав у крісло в очікуванні вечері, а, поївши, замість поговорити зі мною, поки я мию посуд, пересідав до телевізора і до ночі дивився футбол. А вранці, снідавши, питав у мене про чисту сорочку. І по п’ятницях – свята справа – проводив час із приятелями. «Я ж маю відпочити»! – казав ти.
Ти знаєш, а я теж не проти була провести вечір п’ятниці не за пранням, а в кафе чи ресторані. І тепер ти питаєш у мене, де романтика, де кохання? Напевно, я виплеснула з тазика і те, й інше разом із брудною водою, в якій двадцять сім років прала твої сорочки. Тепер нехай це робить твоє сонечко. Збирайся. На розлучення подамо того тижня – дізнайся розклад роботи ЗАГСу.
Розлучилися швидко. Майно поділили самі, без суду: Валентині залишилася квартира – на її покупку половину коштів свого часу дали її батьки, Віктор отримав дачу та машину. Усе оформили офіційно та роз’їхалися.
Віктор тепер жив із Лідочкою у її однокімнатній квартирі. Він був щасливий – поряд з ним була кохана жінка – молода, гарна!
Коли оточуючі дізналися про зміни у його житті, дехто покрутив пальцем біля скроні – йому за п’ятдесят, їй двадцять вісім – але Віктор вважав, що приятелі просто заздрять йому.
Він був готовий до змін, до нового життя, до чогось яскравішого і насиченішого. Лідочка наділяла його своєю енергією та жагою до життя.
Однак згодом він став помічати, що все складніше підтримувати цей ритм і переживати постійні емоційні підйоми. Бути чоловіком-святом щодня було важко.
Але Лідочка хотіла саме цього.
Віктор продав дачу. У листопаді вони їздили відпочивати на Кубу, а у березні – в Італію.
До літа гроші скінчилися. І той час, коли подружки Лідочки одна за одною виставляли на своїх сторінках фотографії з відпочинку, Ліда та Віктор сиділи у спекотному офісі – кондиціонери у спеку виходили з ладу.
І одного з таких спекотних днів Лідочка оголосила Віктору, що їхні стосунки були великою помилкою, і попросила його з’їхати з її квартири.
Дві ночі Віктор ночував у хостелі, потім винайняв собі житло.
Якось перед Новим роком, лежачи на чужому дивані, він розмірковував про своє життя. Так, останні півтора роки були яскравими. Але короткими.
Лідочка вже завела собі нового кавалера – молодшого та забезпеченішого. Він щоранку підвозив її до офісу на машині, яка коштувала дорожче, ніж дача, яку продав Віктор.
А в грудні Лідочка звільнилася і поїхала зі своїм хлопцем. Казали, що вона одружилася з ним.
Тридцятого грудня Віктору стало дуже сумно. А від думки, що свято йому доведеться зустрічати тут, у чужій квартирі, одному, він мало не завив. Наступного дня з ранку Віктор подався до колишньої дружини.
Валентина здивувалася, побачивши його на порозі, але запрошувати до квартири не стала.
Він дивився на неї і мовчав. Вона виглядала дуже добре, краще, ніж тоді, коли він від неї пішов. Ні, вона не помолодшала. Але якось посвіжішала, трохи скинула, і очі в неї були живі та веселі.
– Я дивлюся, ти без мене не нудьгуєш? – запитав колишній чоловік.
– А чого ж мені нудьгувати, Вітя? Я тепер до кухонні та пральної машинки не прив’язана. Часу у мене багато – можу дозволити собі культурний відпочинок, мандрівки. Ось і зараз їхати збираюся.
– Куди це тебе несе? – Запитав Віктор.
– У Київ, до синів їду, дружина твого старшого сина дочку народила. Тож ти тепер дід. Гаразд, йди, я вже таксі викликала, зараз машина приїде.
– А коли ти повернешся, можна я прийду? Поговоримо.
– Ні, Вітя. Все, що ти міг сказати, ти вже сказав. Тож не приходь сюди більше.
Валентина підхопила дорожню сумку і почала спускатися сходами.
Віктор пішов слідом. Надворі він почекав, поки поїде Валентина, потім сів у свою машину і поїхав туди, де тепер був його будинок.