– Ой, вибачте! – сказала молоденька незнайомка, задкуючи з ліфта і тягнучи за собою важку валізу на коліщатках.
Вона випадково літню пані, яка стояла в очікуванні своєї черги, щоб спуститися на ліфті на перший поверх.
– Нічого, – відповіла жінка і її зморшкувате обличчя осяяла добра посмішка. – А ви в гості, чи наша нова сусідка?
Запитала вона, бо знала, що квартиру навпроти колишні мешканці вже понад рік виставляли на продаж. Можливо, продали.
Дівчина знизала плечима і теж усміхнулася у відповідь.
– Мабуть, сусідка, але тимчасово, – вона випросталася і дістала з кишені ключі. – Я винайняла ось цю квартиру, поки вона у власників в продажу.
– Ясно, – кивнула пані і представилася: – Марина Іванівна! Якщо щось буде потрібно, звертайся. Моя квартира навпроти.
– Дуже приємно, дякую, – дівчина натиснула на кнопку, бо дверцята ліфта встигли зачинитися. – А я Валя.
Сказала і зробила крок до дверей, а Марина Іванівна вирушила у своїх справах.
Валя швидко облаштувалася у новій квартирі. Будинок їй одразу сподобався – стара будівля, з широкими підвіконнями й високими стелями. Вона звернула увагу, що більшість мешканців тут були літніми людьми, що для неї, в принципі, виявилося плюсом – вечорами було тихо, ніхто не заважав, і можна було спокійно працювати вдома за компʼютером.
З сусідами Валя спілкувалася мало, найчастіше зустрічала Марину Іванівну, з квартири навпроти. Вони обмінювалися привітаннями на сходовому майданчику, іноді перекидалися парою фраз про погоду або як швидко летить час. Марина Іванівна здавалася Валі типовою порядною пенсіонеркою – завжди акуратно одягнена, з доброю усмішкою на обличчі й іскрою мудрістю в очах.
Та все змінилося, коли одного вечора, повертаючись з прогулянки, Валя побачила, як до будинку під’їжджає швидка.
Майнула тривожна думка, але вона швидко відігнала її, вирішивши, що, швидше за все, нічого серйозного. Однак, піднявшись на свій поверх, Валя побачила, що двері квартири Марини Іванівни прочинені, а в коридорі миготять білі халати лікарів. Серце дівчини стрепенулося від поганого передчуття. Вона обережно постукала в двері, турбуючись за свою сусідку.
– Марино Іванівно, все гаразд? – покликала Валя, заглядаючи в квартиру.
Жінка, яка сидила у кріслі, підняла очі. Валя побачила втому на її обличчі, і хоча усмішка все ще намагалася триматися на її губах, очі були сумними.
– Так, Валечко, дякую. Трохи тиск підскочив, але зараз уже краще. Не хвилюйся. Це всі вікове, – сказала вона, намагаючись заспокоїти дівчину.
– Може, вам щось потрібно? – запропонувала Валя, дивлячись то на сусідку, то на лікарів, які вже збирали свої речі. – Я можу в аптеку збігати, чи щось приготувати.
– Ні-ні, дякую, дитинко. Я впораюся. Головне – трохи відпочити.
Однак Валя вирішила залишитись. Вона дочекалася, поки медики підуть, і знову підійшла до Марини Іванівни.
– Давайте я вам хоч чаю заварю, – запропонувала вона, знаючи, що не прийме відмову.
Жінка не заперечувала. Вона з вдячністю спостерігала, як Валя порається на кухні, ставлячи чайник на плиту. Дістаючи лимон, Валя побачила, що полиці холодильника майже порожні.
– Марино Іванівно, у вас майже нічого немає з продуктів. Давайте я сходжу в магазин, куплю щось до чаю і на перший час.
– Не варто, люба, – сказала жінка, але в її голосі відчувалася слабкість.
– Мені не складно. Я все одно збиралася сьогодні за покупками, – запевнила Валя.
Марина Іванівна тільки зітхнула й кивнула. Незабаром Валя повернулася з пакетом, повним продуктів: свіжий хліб, фрукти, молоко, сир, варення й печиво до чаю.
Того вечора вони довго сиділи на кухні, розмовляючи про життя. Так почалося між ними спілкування. Валя почала відвідувати Марину Іванівну щовечора, приносила свіжі фрукти, які так любила жінка, допомагала готувати і просто намагалася підтримати її.
Марина Іванівна пригощала дівчину домашніми пиріжками, і за чашкою чаю ділилася спогадами, розповідаючи про свою юність, і про покійного чоловіка, з яким прожила понад п’ятдесят років.
У її розповідях було стільки ніжності й любові, що Валі часто здавалося, ніби вона переноситься у далеке, але таке живе минуле.
Якось Валя не втрималася і запитала:
– А чому ви не маєте дітей? Вибачте, якщо питання некоректне, але ви з таким теплом говорите про чоловіка.
Марина Іванівна довго мовчала, дивлячись кудись у куток кімнати. Нарешті, зітхнувши, сказала:
– Так вийшло. Ми з Іванком, царство йому небесне, не могли мати дітей, лікарі завжди говорили, що все з нами гаразд, але на жаль.
Я дуже переживала, звісно, але згодом змирилася. А він завжди казав: “Головне, що ми з тобою є один в одного”. Так і жили. Після його відходу одна я залишилася. Тільки племінник у мене є, але він рідко навідується. Усе справи у нього, робота якась відповідальна…
Так поступово вечірні візити Валі стали невід’ємною частиною життя Марини Іванівни. Вони обговорювали все на світі – від повсякденних дрібниць до найпотаємніших думок. Валі здавалося, що вона знайшла найкращу подругу, мудру і добру. А для Марини Іванівни ці зустрічі стали джерелом радості й тепла в її вже не такому яскравому житті. Вони стали майже сім’єю.
Але час минав, і Марина Іванівна все частіше думала про те, що життя непомітно закінчується, а вона зовсім не знала, кому передати своє майно.
Спогади про чоловіка, з яким вони разом нажили все, що в неї зараз було, важко лягали на душу.
Вона завжди вважала, що після її відходу все дістанеться племіннику, адже більше нікого з рідних у неї не лишилося. Але тепер, з появою Валі, вона почала сумніватися у своєму рішенні.
Племінник, Сергій, вже давно не виявляв інтересу до життя тітки. Раніше Марина Іванівна виправдовувала це його зайнятістю, але з кожним днем її терпіння закінчувалося. Вона часто дзвонила йому, але той рідко відповідав, а якщо й відповідав, то обіцяв заїхати днями і знову зникав.
Нарешті, одного вечора Марина Іванівна наважилася. Вона покликала Валю до себе, запросила на чай і попросила:
– Валечко, не могла б ти мене до Сергія звозити? Щось я додзвонитися до нього не можу, а треба з ним дещо обговорити.
Валя без вагань погодилася. Вони вирушили до племінника наступного дня. Марина Іванівна виглядала схвильованою, по дорозі мовчала, але по її очах було видно, що всередині в неї все вирує. Коли вони дісталися потрібного будинку, жінка попросила Валю почекати в машині.
Марина Іванівна повільно піднялася на потрібний поверх, зупиняючись на кожній сходинці. Підійшовши до квартири племінника, вона почула гучну музику. На секунду забарилася, а потім постукала. Відповіді не було. Ще раз постукала, але знову тиша. Тоді вона натисла на дверну ручку – було відчинено.
Одразу відчувся стійкий запах диму, біленької й несвіжої їжі. У квартирі панував безлад, кругом валялися порожні пляшки, рештки їжі. На дивані лежав Сергій – у брудній майці, небритий. Він глянув на тітку крізь напівприкриті повіки, але здавалося, навіть не впізнав її, і вже за мить відвернувся і потягся за біленькою.
Не промовивши жодного слова, Марина Іванівна розвернулася і залишила квартиру, акуратно зачинивши за собою двері. Сльози текли з очей, але вона стримувала їх, не дозволяючи собі розплакатися.
Всю дорогу додому Марина Іванівна мовчала, дивлячись у вікно. Її думки металися від одного спогаду до іншого: як вона та її чоловік колись працювали, щоб жити не гірше за інших, як вони допомагали Сергію, виховували його після того, як його батьків не стало. Вона вірила, що той стане гідною людиною, але те, що вона побачила, зникло у її свідомості, залишивши тільки порожнечу.
У голові крутилося те саме питання: як вона могла цього не бачити? Як не помічала цих змін, як довіряла йому весь цей час, вважаючи, що він зможе мудро розпорядитися майном, яке так важко наживали вона і її покійний чоловік?
З того часу Марина Іванівна почала уважно придивлятися до Валі. Дівчина поводилася бездоганно, і кожен її вчинок тільки зміцнював у літній жінці впевненість, що саме їй можна буде довірити все. Валя ж продовжувала жити, як і раніше, не здогадуючись про внутрішні сумніви своєї літньої подруги.
Минуло ще пів року, і одного разу Валя з сумом повідомила Марину Іванівну, що господарі квартири, яку вона орендувала, нарешті знайшли покупців, і їй треба з’їжджати.
Дівчина була засмучена – за цей недовгий час вона звикла до цього тихого місця, до затишної квартири і, звичайно, до Марини Іванівни.
Коли Валя зайшла попрощатися, жінка зустріла її біля дверей з тією ж доброю посмішкою, що й у перший день їхнього знайомства.
– Валечко, а навіщо тобі з’їжджати? Живи у мене. У мене дві кімнати, місця вистачить, і ти не платитимеш за оренду, – запропонувала Марина Іванівна, погладивши її по плечу. – І мені не буде нудно
Валя здивовано подивилася на неї:
– Марино Іванівно, та як же ж так?! Я не можу вам заважати, адже у вас і без мене турбот вистачає.
– Та які там турботи! – махнула рукою старенька. – Ти мені зовсім не завадиш, а навіть навпаки – окрасиш мою самотність. Залишайся, дитинко.
Валя забарилася, але бачачи рішучість і теплу щирість в очах Марини Іванівни, погодилася.
Вона розклала свої речі, облаштовуючись на новому місці, а коли дістала старий фотоальбом, присіла на ліжко і почала гортати сторінки, акуратно перевертаючи кожен листок із пожовклими фотографіями. Час від часу вона зупинялася, щоб придивитись до людей, яких давно не було в її житті.
У цей момент у двері тихо постукала Марина Іванівна.
– Валечко, вечеря готова. Проходь до столу, – покликала вона.
Побачивши, що дівчина зайнята переглядом альбому, вона зацікавлено підійшла ближче. Валя посміхнулася і жестом запросила її сісти поряд.
– Це мій фотоальбом, – пояснила вона. – Тут уся моя сім’я.
Марина Іванівна сіла на ліжко і з цікавістю глянула на фотографії. Вона побачила чорно-білі знімки, на яких були різні моменти із життя: весілля, свята, поїздки на природу. Валя почала показувати фотографії, розповідаючи про своїх рідних, і ось на одній із сторінок Марини Іванівна раптом помітила дещо незвичайне.
– Валечко, а це хто такий?! – здивовано запитала вона, вказуючи на фото.
Вона застигла від несподіваної здогадки.
Валя подивилася на фото і, посміхнувшись, відповіла:
– А це мій дідусь… Та я його зовсім не знала. Бабуся говорила, що вони познайомилися у санаторії, де закрутився їхній недовгий роман, а коли бабуся дізналася, що він одружений, поїхала і не залишила жодних контактів.
Вона завжди казала, що не хотіла руйнувати чужу родину. Потім у неї народився мій батько, але дідусю бабуся так і не сказала. Вона все життя була одна.
Марина Іванівна відчула, як серце в неї стрепенулося. Вона згадала той рік, коли її чоловік Іван їздив у санаторій один – путівку він отримав на роботі.
Марина Іванівна ніяк не могла прийняти почуте, вона сумнівалася в словах Валі – може вона щось плутає.
Але коли Валя перевернула сторінку і показала фото батька, її сумніви почали розсіюватися.
Обличчя на знімку було на диво схоже на Івана в його молодості. Ті самі риси, той самий погляд…
Марина Іванівна розуміла, що перед нею… Онука її покійного чоловіка!
Але поки що не могла усвідомити це повністю.
Миготіли думки про те, як могло б скластися життя, якби вона знала про це раніше.
Марина Іванівна довго не могла заснути тієї ночі. Її турбували сумніви, чи варто сказати Валі правду, але зрештою вона вирішила промовчати. Марина Іванівна відчувала, що найважливіше було зберегти ту теплоту і турботу, яку дівчина виявляла стосовно неї, і не руйнувати ілюзії, які могли тільки зробити гірше.
У наступні дні жінка уважно спостерігала за Валею, прислухалася до її розповідей і все більше переконувалась у правильності свого рішення.
Валя була чуйною, відповідальною і завжди готова була прийти на допомогу.
Коли Марина Іванівна занедужала, Валя доглядала її, як рідну бабусю, і це остаточно затвердило її в думці, що кращого спадкоємця просто не знайти.
Через деякий час Марина Іванівна звернулася до нотаріуса й оформила заповіт на Валю.
Квартира, дача, машина й гараж – все тепер було записане в заповіті на Валю.
А ще вона залишила листа, в якому відкрила таємницю свого чоловіка.
А поки що Марина Іванівна вирішила не казати Валі про те, що зробила, і просто продовжувала жити як раніше, насолоджуючись спілкуванням з нею.
А ще вона була тепер спокійна – все, що вони з чоловіком нажили за своє життя, залишиться в хороших руках прямої спадкоємиці Івана…