Вона різко розплющила очі, знову здалося, що мама щось каже в сусідній кімнаті. Намацала в напівтемряві ногами капці, пішла, не запалюючи світло, щоб маму не злякати.
І на півдорозі згадала – мами ж немає більше, відійшла вона, звільнилася. І себе, і Валентину звільнила, хоча може й грішно так думати, але так воно і є напевно…
Ось так почався її черговий ранок на самоті.
Валя відкрила холодильник – він був майже порожній.
До пенсії залишалося ще майже два тижні, а купити продукти їй було майже ні на що.
На маму вона всі свої заощадження витратила, та ще й залишок на поминки.
Брат із сестрою сказали, що раз квартира їй залишається, буде чесно, якщо вона і доглядатиме і платити за все сама буде.
Правда на поминках вони скинулися, але зовсім небагато. Валя їх не засуджує, вона сама винна, завжди була така що нічого не скаже. Тому й заміж не вийшла.
Валентина молодша, старшій її сестрі Степаниді сімдесят один. А братові Анатолію ще більше – сімдесят три.
У Степаниди чоловік, донька, двоє онуків і троє правнуків, вона завжди вся в турботах.
У Анатолія сім’я ще більша – два сини, два внуки і троє внучки. А скільки правнуків Валя навіть не пам’ятала. Анатолій далеко живе, вони давно не бачились.
Тому разом із мамою жила саме Валя.
У неї самої донька вже доросла, Оленка одружена, донька у них підростає.
А сама Валя заміж так і не вийшла, так вийшло. Оленчин батько виявився одруженим і Валя сама налякалася, що через незнання в чуже життя влізла.
Інших чоловіків, після такого невдалого кохання, Валентина цуралася.
Мама злягла, коли їй було сімдесят дев’ять, Валя тоді щойно на пенсію вийшла, одразу ж, як їй виповнилося п’ятдесят п’ять.
Внучка якраз у перший клас пішла, Валя планувала її зі школи забирати, годувати, уроки з нею робити.
А ще їй хотілося на себе вільний час витратити. Здавалося, що нарешті тридцять сім років стажу вона відпрацювала, доньку одна виростила. І тепер заслужила хоч трохи пожити для себе, але не вдалося.
Коли маму з лікарні виписали, вона вже не вставала.
Сказали, що вона дуже слабенька і їй потрібний догляд. Валя вся спереживалася, про себе вже не думала. Годувала матір з ложечки, підбігала на перший поклик. Вночі раз у раз перевіряла, боялася, що мамі вночі стане недобре.
Внучку проте Валентина теж зі школи забирала до третього класу, потім Поля сама стала приходити. У магазин Валя бігала крадькома, маму одну залишати боялася.
На доглядальницю грошей у неї не було, а старші брат і сестра сказали, що коли вона сама вже не працює, то ні до чого й витрачатися. Мама лежача, подумаєш, яка проблема, нагодувати її і доглянути. Це ж рідна мати!
Мама пролежала дванадцять років, а Валентина її терпляче доглядала.
І всі ці роки Валентина, як заведена, сварилася. Внучка Поліна вже в інститут вступила, а у Валі ніби час зупинився, мама не відпускала її, навіть уві сні їй чувся її голос.
А тепер ось і все, матусі більше нема.
Всі очі виплакані, сто разів переглянуті фотографії зі старих альбомів. І почуття провини постійно виникає, а раптом вона не все для мами зробила?
Але на сороковий день її раптом відпустило, Валя ніби прийшла до тями – а їй самій уже шістдесят сім, та як же це?
Подивилася на себе в дзеркало і ахнула, як вона постаріла. Адже про себе майже не думала, спочатку більше про внучку Полінку, та й про маму весь час, що залишився.
Адже мама поряд була, жива, майже до останнього дня у світлому розумі та в пам’яті.
Ось тільки останні кілька днів вона говорила безглузде. І Валечку шкодувала, коли приходила, що життя їй зіпсувала, стільки років у неї забрала.
– Матусю, та ти що, мамо! – Валя сідала на підлозі біля маминого ліжка, і від розпачу цілувала її висохлу руку, називаючи маму найлагіднішими словами.
А вона її гладила по голові, – Ти не засмучуйся, дитино, і ти щастя заслужила, добре у тебе серце. Заміж вийдеш, не лише донька, а й син у тебе буде. До всіх щастя приходить, до всіх…
Валя розуміла, що мама знову марить, вважає, що Валя ще молода і від цього було ще важче…
Так що тепер і їй уже майже нічого не залишилося, лячно як. Нічого не залишилося…
Коли мами не стало, Валя дихати не могла. Не знала, куди їй подітися від порожнечі. Всі інші вважали, що вона прикидається, що такого, адже мама була дуже стара!
А Валентина від безвиході купила собі путівку і поїхала у санаторій.
Коли вона повернулася, викинула старі речі і купила нові. Адже скільки років вона про себе не думала і нічого собі не купувала.
– Ну ти, мамо даєш! – Чи то здивувалася, чи то дорікнула тоді її донька Олена, – Ні з ким спадщиною не поділилася, а собі всього накупила!
– Та ти що таке кажеш, доню? – засмутилася від таких слів Валентина.
– А це не я, це тітка Степанида так каже, мені її донька Маринка передала. А я тебе не засуджую, мамо, – відповіла Олена.
– Та у бабусі і заощаджень майже не було, все пішло на памперси, та її процедури, – спробувала пояснити Валя.
Але по очах доньки вона зрозуміла, що вся рідня так і вважає тепер, що Валя одна збагатилася.
Думки Валентини зупинив дзвінок у двері. Вона відчинила – за дверима стояв зовсім незнайомий чоловік. Він чомусь був у капцях і спортивках,
– Вибачте, я нещодавно переїхав, десь пів року тому. Не знаю тут нікого, а вас бачив кілька разів. Можна у вас сіль попросити і ще може зіра у вас знайдеться? Це така приправа, я плов готую, а купити забув.
– Зараз подивлюся, зачекайте, – від несподіванки Валя сама не знаючи, чому навіть не відмовила незнайомцю. Пішла на кухню, дістала сіль, потім ще відкрила коробку зі спеціями – треба ж, є в неї зіра. Звідки вона взялася?
Вона тепер так і жила на самоті, подруг давно розгубила, дочка з онукою хоч іноді забігають.
– От дякую, плов без зіри – не плов зовсім, смак не той, – зрадів чоловік,
– А я, вибачте, бачив вас кілька разів. Адже ви недавно матір поховали? Тяжко це, я й сам кілька років тому маму поховав. До дев’яноста одного не дожила трохи, а я плакав, як дитина. Мати є мати, хоч би скільки їй було.
Чоловік обернувся, потім озирнувся,
– Спасибі, забув сказати, а до речі, ви ж одна живете? І я один, може, ви разом зі мною плов скуштуєте, одному якось несмачно, удвох завжди все по-іншому. Мене Михайло звуть, прийдете? За пів години готовий буде.
Валентина згадала свій порожній холодильник, та й плов давно не їла, смачно було б напевно. А чоловік приємний, мабуть, вона й не помітила, що в неї сусід новий з’явився, не до цього якось було.
– Дякую за запрошення, мене Валентина звуть, навіть не знаю, незручно якось, адже ми зовсім незнайомі, – невпевнено сказала Валя.
– Якщо ми разом повечеряємо, то точно краще дізнаємося один одного, повірте мені, Валю, – посміхнувся Михайло, і додав, – Я чекаю вас за пів години, приходьте будь ласка!
Валентина кивнула, – Гаразд, я прийду.
Вона перевдягла халат, помінявши його на сукню, подивилася на себе в дзеркало, і трохи підвела очі.
Цілком достатньо, щоб зайти до сусіда по квартирі.
Після цієї спонтанної вечері Валентина ніби ожила, наче від якогось сну прокинулася.
Вони згадували юність, друзів, а плов і справді вдався. Валя такий у знайомих на дачі колись давно пробувала, але у Мишка навіть смачніше вийшло.
Ще вона раптом зрозуміла, що тепер вона сама собі належить. Їй не треба прислухатися, доглядати за кимось, нікому вона нічого не винна, можна і про себе нарешті подбати.
А по поглядах Мишка стало ясно, що вона ще може подобатися чоловікам.
Це було несподівано і дуже приємно.
Через два тижні Валя нарешті отримала пенсію. І тепер вона запросила Мишка на обід.
Приготувала по домашньому, курячий суп та млинці з м’ясом. А до чаю її фірмовий пиріг із грушею.
– Гарно в тебе, затишно, як у дитинстві, навіть іти не хочеться, – сказав Мишко, і так подивився на Валю, як ніхто не дивився на неї ніколи.
Рано–вранці дзвінок у двері розбудив Валентину, і вона спросоння не могла зрозуміти, де вона.
Здалося зі сну, що вона не вдома, так їй спалося добре та солодко. Вперше за останній час, і немов сон все ще продовжувався – поруч Мишко дивиться на неї з любов’ю.
Дзвінок знову задзвонив.
Валя схопилася, підійшла до дверей навшпиньки, і навіть збентежилася, як дівчинка, бачачи, що Мишко милується на неї. Він теж уже встав і одягнувся.
– Там донька! – подивившись у вічко, прошепотіла йому Валя.
– Ну і що, ми люди дорослі, теж маємо право бути щасливими, – твердо сказав Михайло, обійняв Валю за плечі і відчинив двері!
Олена явно була приголомшена, побачивши, що мама не одна.
– Мамо, у тебе телефон був недоступний, я навіть почала хвилюватися, от і приїхала. А ти виявляється…
От і добре, що приїхала, ми з твоєю матір’ю одружитися вирішили, так що саме час нам познайомитися, – твердо сказав Михайло, і глянувши на Валю, ще міцніше її обійняв.
Валентина з Мишком себе такою молодою відчула, ніби у минуле повернулася.
Та й він щасливий, від Михайла дружина давно пішла, щоправда із сином він продовжує спілкуватися.
Тож мама насамкінець вірно Валентині сказала, що вона вийде заміж, і будуть у них і донька, і син на двох.
А щастя приходить незалежно від віку, іноді навіть тоді, коли його вже й не чекаєш. Вривається у твоє життя, змінюючи все довкола.
І від цього воно ще прекрасніше.
Як осінній ліс, освітлений теплими променями сонця, яке вранці знову зійде для всіх…