Було вже близько десятої вечора, а Валерій все ще сидів за столиком у барі. Останній його колега пішов хвилин п’ятнадцять тому, Валерію теж було час рухатися додому, але він тягнув і тягнув час.
Сьогодні була п’ятниця. Цього дня вони вчотирьох, виходячи з офісу, за традицією завжди повертали не праворуч, до автобусної зупинки, а ліворуч, туди, де за триста метрів розташовувався бар.
Валерій сидів і думав, як вийшло так, що ноги не несуть його додому, до родини – дружини Світлани та доньки Алли.
Адже сім років тому, коли вони зі Світланою одружилися, все було інакше.
Світлана любила його, і її зовсім не напружувало, що жити доводилось у гуртожитку із зручностями наприкінці коридору та душем у підвалі. Вона раділа, коли він повідомив, що тиждень весільної подорожі вони проведуть не у п’ятизірковому турецькому готелі, а в кемпінгу, наметі, на березі лісового озера.
Потім народилася Алла, і теж все було добре: він дуже любив дочку, турбувався про дружину – щоб вона хоч трохи поспала вночі, він сам носив на руках дочку.
Валерій зараз не міг згадати, з якого моменту все змінилася: посмішка дружини кудись поділася, вона зустрічала його з роботи незадоволена, роздратована.
З гучним зітханням ставила перед ним тарілку з нехитрою вечерею, а потім починалися широкі міркування про «деяких чоловіків», які нічого не хочуть робити для сім’ї, готові все життя жити самі і харчуватися «сухою скоринкою».
– Світлана, почекай – не все відразу. Подивися, ми з гуртожитку вже у квартиру переїхали, – намагався заперечувати їй Валерій.
– Ось ці тридцять метрів ти називаєш квартирою? – обурювалася Світлана. – Алла скоро в школу піде – покажи мені, будь ласка, де ми поставимо їй стіл для занять? Крім того, ти не забудь, що цей стіл ще треба буде купити!
А якщо у когось із колег Світлани траплявся день народження чи якесь інше свято і та хвалилася на роботі новими сережками, каблучкою чи чобітками, для Валерія наступали не найкращі часи.
– Подивися, що я ношу: цей светр мені ще мама купувала. Три роки тому! – починала сваритися дружина. – А коли ти мені востаннє дарував золото? Я що, недостойна подарунків?
– Світлано, та ти відкрий свою шафу! Вона скоро лусне від усіх цих спідниць, суконь та кофтинок! А щодо золота – вибач, я тобі не арабський шейх, ти чудово знала, за кого виходила заміж. І скажи мені, будь ласка, якщо до твоїх чотирьох каблучок додадуться ще дві, це зробить тебе щасливішою?
– Так, зробить. А ще мене зробить щасливою трикімнатна квартира у новобудові та машина. Але й те, й інше для нас може бути лише у фантазіях! – шуміла Світлана.
Валерій вже втомився від цих сварок і у вихідні намагався піти з дому. Найчастіше він брав Аллу і йшов з нею кудись: якщо дозволяла погода, то до міського парку, якщо було холодно, то в кінотеатр – дивитися мультфільми чи на ігровий майданчик ТРЦ.
Іноді він навіть вигадував якусь причину, щоб піти: допомогти неіснуючому приятелю зібрати меблі або щось подібне до цього.
І ось одного разу, під час такої відлучки з дому, він зайшов до кав’ярні у торговому центрі. Взяв собі чашку кави, сів і раптом побачив за сусіднім столиком Віру.
Вони колись жили в одному будинку та навчалися в одній школі. Щоправда, Віра була на рік молодшою. Валерій був навіть закоханий у дівчину. Але вона після школи поїхала вчитися у Київ, і з того часу вони не бачилися.
– Валерій! – вигукнула Віра. – Який ти став! Такий брутальний чоловік!
– А ти наче й не змінилася, – зробив дівчині комплімент Валерій. – Батьків відвідати приїхала?
– Ні, повернулася. Знаєш, щось у мене у столиці не склалося, – відповіла Віра. – Тож знову живу у нашому домі, влаштувалася на роботу. А як ти? Дружина? Діти?
– Так, донька є – Аллочка, нещодавно п’ять років виповнилося. І дружина є.
– Щось ти про це якось невесело кажеш, – зауважила Віра.
– Та тому що немає нічого веселого. Ти ось одружена? – Запитав Валерій.
– Була, розлучилася, – спокійно відповіла Віра.
– Значить, тобі нічого пояснювати не треба, – підбив підсумок.
– Валерій, давай не будемо про сумне. Ти бачив, який тут у кінотеатрі фільм іде? Я його давно хотіла подивитись. Складеш мені компанію? Чи ти додому поспішаєш?
– А пішли! – Заявив Валерій. – А то я останнім часом тільки на мультики з донькою ходжу.
Після фільму Валерій провів Віру. Дорогою вони згадували школу, вчителів, жартували, сміялися. Коли дійшли до будинку, Віра зупинилася на розі.
– Давай тут розлучимося. Ще хтось із знайомих побачить, – сказала вона. – Ти запиши мій телефон, якщо буде зовсім сумно, дзвони – у кіно сходимо.
Дівчина продиктувала Валерію свій номер, а він записав його під назвою «Влад».
Вдома, вислухавши від дружини чергову порцію докорів, Валерій швидко повечеряв, прочитав доньці на ніч казку і ліг спати.
Слухаючи звуки телевізора, що доносяться з кухні – Світлана дивилася черговий серіал – Валерій згадував, як він провів сьогоднішній день і, можливо, вперше за останні місяці заснув з посмішкою.
Наступних вихідних він подзвонив Вірі. Вони зустрілися в кафе, що знаходилося на іншому кінці міста, погуляли парком, побалакали. Віра розповіла про своє життя у столиці, щоправда, про колишнього чоловіка згадала коротко:
– Знаєш, багато дівчат думають: «Чоловік з Києва! Вау! Пощастило!» А нічого подібного – серед них так само, як і скрізь, такі типи трапляються. Я ще вдало вийшла з ситуації.
Валерій теж трохи поскаржився на своє життя, без особливих подробиць – так трохи. Але Віра, здається, все зрозуміла, бо згодом у розмові кілька разів помітила, що не розуміє жінок, котрі постійно дістають своїх чоловіків.
А одного разу Віра сказала, що не може з ним зустрітися:
– Розумієш, батьки поїхали відпочивати, а я затіяла генеральне прибирання. Відкрутила плафони біля люстри, а як їх тепер поставити, не розумію.
– Я можу допомогти, – запропонував Валерій.
Найближчого місяця побачення проходили у Віри.
Викрила їх мати Валерія, яка жила в цьому ж будинку, тільки в іншому під’їзді. Вона побачила сина, який пізно ввечері, обережно озираючись, виходив із під’їзду Віри.
Батьки влаштували Валерію велику сварку.
– Що ти робиш?! – сварилася мати. – У тебе донька маленька, а ти по чужих жінках ходиш! Та хай би до якоїсь іншої пішов, а ти до цієї вертихвістки! Вона тебе тоді, після школи, кинула, коли ти на службу пішов – у Київ поскакала, думала її там з розкритими обіймами чекають! Не чекали! Там таких повно! Повернулась, хвіст підібгавши. Тепер ти їй цілком підходиш! А ти й радий, що тебе поманили!
Валерій образився і, прийшовши додому, заявив дружині, що хоче розлучитися.
Для Світлани це було здивуванням. Так, вона сварила чоловіка, вважала, що він мало робить для сім’ї, але розлучатися з Валерієм не планувала. Спочатку вона сподівалася, що Валерій одумається і заспокоїться, але, коли дізналася про Віру, сама зажадала розлучення.
Розлучили їх лише в жовтні. Після Нового року Валерій та Віра розписалися, а до кінця липня у них народився син – Дмитрик.
Жити вони стали у квартирі, яку залишили Вірі батьки. Самі вони, продавши деяку нерухомість, вирішили переїхати жити в Одесу – купили там квартиру.
Відносини зі свекрухою у Віри були погані. Мати Валерія підходила на подвір’ї до колиски, щоб поглянути на онука, але до себе Віру не запрошувала, і сама до них не ходила.
– Якби не онук, – казала вона сусідкам, – я б у її бік навіть не подивилася.
Звичайно, це дратувало Віру. Особливо тому, що зі Світланою вже колишня свекруха стосунків не зупиняла, а Аллочка частенько була у бабусі з дідусем.
А коли Віру не запросили на день народження дочки Валерія, який відзначали у його батьків, Віра влаштувала чоловікові сварку:
– Це все твоя мати – хоче тебе знову зі Світланою звести! Зібралися, бачите, всією родиною: тато, мама, бабуся, дідусь. А я тут сама сиджу. І ти теж пішов, подарунок поніс. Ти аліменти щомісяця платиш! Хочеш сказати, що тебе на всі свята запрошуватимуть, і ти з подарунками ходитимеш?!
А коли Віра після декрету на роботу вийшла, Валерію здалося, що він на машині часу потрапив у минуле: ті ж капризи, ті ж вимоги, ті самі причіпки.
І ось знову п’ятниця, і Валерій з колегами прийшли до того самого бару. Десь за годину всі розійшлися, а він усе ще сидів за столом.
Валерій згадував минулі вихідні, коли він, взявши з собою п’ятирічного Дмитрика, подався на дачу до свого приятеля. Два дні пройшли в тиші та спокої. Посмажили шашлики, сходили на рибалку. Як заливисто сміявся Дмитрик, радіючи кожному спійманому окуньку!
Увечері на ґанку поговорили із приятелем «про життя».
– Дивуюся, як я вдруге на ті ж граблі потрапив! – поскаржився Валерій. – Зараз навіть гірше.
– А до Світлани повернутися не хочеш? – запитав приятель.
– Ні, ні туди не хочу, ні сюди.
– Так розлучись…
– Не можу. Після розлучення Віра продасть квартиру та до батьків поїде. Дмитра повезе. А я без Дмитра не можу. Я через Дмитра на все закриваю очі…