– Вирішуй уже швидше, Валерію! Або береш за мене відповідальність або за батька! – командним голосом сказала Тетяна Антонівна.
– Чому я маю за когось брати відповідальність? – здивувався чоловік. – Вам ще нема й сімдесяти років. Самі ходите, самі себе обслуговуєте.
– І що? – узялася в боки жінка. – Я так розумію, що ти просто не хочеш нічого робити? Я все зрозуміла! Мене ти точно не візьмеш до себе, бери тоді батька! – Додала вона, самостійно прийнявши рішення.
Валерій розгубився після того, як мати, не спитавши, озвучила йому подальший план дій.
– Куди я маю його взяти? У мене двокімнатна квартира, дружина і двоє дітей, – приголомшено сказав чоловік.
– Знайдеш місце, – з усмішкою сказала Тетяна Антонівна. – Це твій батько!
Валерій, який раніше соромився поставити питання матері щодо батьківської квартири, нарешті насмілився.
– Мамо, яка доля вашої трикімнатної квартири? Якщо ти їдеш до брата, а батько – до мене, то непогано було б продати її та поділити порівну. На частину грошей я куплю батькові бодай кімнату якусь…
– Ага, зараз! Яку ще кімнату? Візьмеш до себе його! За ним треба дивитися, – заперечила у відповідь Тетяна Антонівна.
– Він що маленька дитина? – поспішив уточнити Валерій. – Якщо ти хочеш, щоб я взяв за нього відповідальність, то давай тоді його банківську картку, я сам розпоряджатимуся його грошима.
– Ні! грошима кожен із нас і без твого втручання розпорядиться, – посміхнулася жінка.
– Цікаві ви які! У вашому розумінні взяти за вас відповідальність – це матеріально утримувати та не ставити жодних питань?
По тому, як мати нервово засміялася в слухавку, Валерій зрозумів, що мав рацію у своєму припущенні.
– Ой, я забула ще сказати, що на батькові невеликий кредит, – ніби між справою байдуже промовила Тетяна Антонівна.
– Кредит? А на що він зібрався жити? – оторопів від несподіванки чоловік. – Вся пенсія йтиме на кредит…
– А ти нам на що? Чи ми даремно тебе народжували? – сказала у відповідь мати.
– Мені цікаво дізнатися, а який кредит і на що ви його брали? – поцікавився Валерій.
– Один мільйон. Нам довелося взяти ці гроші, коли твій батько занедужав, а ніхто з вас, двох наших синів, не дав нам ні копійки! – сказала Тетяна Антонівна.
– Стривай! – зупинив її син. – Мільйон? Ти про що взагалі? Йому не потрібно було жодних процедур, лікарняний він отримував. Що за нісенітницю ти зараз говориш?
Вже кілька місяців поспіль Валерій мав передчуття, що з батьками робиться щось недобре.
Вони стали дивно нервувати щоразу, коли мова заходила про фінанси. І ось нарешті з’ясувалося чому.
Близько двох років тому батько Валерія пошкодив ногу і пролежав майже три місяці вдома.
Лікарняний справно оплачувався роботодавцем, пенсія йшла стабільно, жодних фінансових проблем начебто не виникало.
Тим дивовижнішою здавалася йому новина, що коли батька лікували безкоштовно, батьки раптом вирішили взяти кредит аж на мільйон.
– Не пхай свій ніс, куди не слід! – сказала Тетяна Антонівна. – Не утримуєш нас, зате все хочеш знати! Ми були змушені взяти ці гроші, тому що наші сини виявилися невдячними і не прийшли на допомогу своїм батькам.
– Стривай! Тепер ти хочеш, щоб я взяв батька до себе і виплачував його кредит? А брат у курсі?
Тетяна Антонівна нічого не відповіла синові, і, тільки голосно схлипнувши, мовчки кинула слухавку.
Не бажаючи відкладати розмову, Валерій зателефонував старшому братові.
Сергій тільки розвів руками, дізнавшись про те, що сталося. Він теж нічого не знав про гроші, як і про те, що мати зібралася жити з ним та його родиною.
Після розмови з братом Валерій знову передзвонив Тетяні Антонівні.
– Мамо, ти ж розумієш, що якщо тато піде з роботи, то отримуватиме малу пенсію. А як же погашення боргу?
– Що ти починаєш одне й те саме?! Гроші витрачені давно, відновлюватись батькові довелося довго, стільки дорогих процедур провели, фахівців запрошували, апаратуру купували спеціальну…
Ця заява змусила Валерія замислитись. Він знав напевно, що батько ходив у звичайну поліклініку, їздив на таксі лише двічі за весь період лікування, а більшу частину часу лежав удома, спокійно читаючи газети та дивлячись телевізор.
Тоді, звідки така астрономічна заборгованість? Валерій поставив це питання матері, але та продовжувала наполягати на тому, що гроші бралися на лікування батькові.
– Мамо! Якщо ти хочеш залишити на мене батька з боргом, то будь ласка скажи, на що вони витрачені! – Запитав чоловік.
Тетяна Антонівна довго відпиралася, а потім зненацька здалася і розповіла правду.
– Так, я купувала собі ювелірні прикраси, дорогу електроніку та путівки на курорти. Задоволений? Я теж хотіла пожити як люди!
Валерій втратив мову, усвідомивши, що мати просто так спустила кредитний мільйон.
– Щоб жити розкішно, треба було працювати, а не сидіти на батьковій шиї! До того ж він і так отримує непогано. Тобі все мало, так? Ні я не братиму на себе ваші борги. У мене двоє маленьких дітей і дружина. Мені є на кого витрачати свою зарплату!
Валерій чудово усвідомлював, що оплата батьківського боргу призведе до фінансових труднощів.
Невже за батьківською дурістю та жалем жити на “широку ногу”, йому доведеться обмежити себе та родину?
– Ні, відповідати за чужі рішення і промахи я не маю наміру! – роздратовано додав він. – І хто сказав, що ви заслуговуєте на такий шикарний спосіб життя за наш рахунок? Що це за справедливість, коли мої власні діти ростуть у скромності, обмежуючи себе в розвагах і дорогих речах, а ви живете шикарніше за нас усіх разом узятих? Я категорично проти такого стану справ і не збираюся нікого утримувати!
– Ага, я ж казала, що ти не хочеш брати за нас відповідальність! – заявила Тетяна Антонівна.
– Ви самі створили цю ситуацію, тому й розбирайтеся теж самі! Чому я повинен платити за чуже задоволення? – обурився Валерій, у голові якого все ще ніяк не вкладалися думки про те, що батьки зухвало вирішили звісити на нього свої проблеми.
Засмучена тим, що їй не вдалося натиснути синові на почуття провини, жінка кинула слухавку.
Близько двох днів вона не дзвонила і не писала Валерію, а потім знову з’явилася.
Розмову жінка почала із претензій до сина, що той їх не вважає за батьків, незважаючи на те, що ті дали йому життя й освіту.
– Мамо, ми так ніколи не домовимось. Я ще раз повторю: взяли на розкішне життя, розплачуйтеся! Як усе виплатите, то дзвоніть, поговоримо! – рішуче сказав Валерій.
– Я тут до чого, коли кредит оформлений на твого батька? – сказала мати.
– Ну брав він його за твоєю порадою, – нагадав Тетяні Антонівні молодший син. – Коротше, я вже все сказав.
– Все ясно, ти тепер не наш! Звичайно, у тебе тепер інша сім’я – свати.
– Не говори нісенітниці. У мене, мамо, дружина і діти, – тільки й заперечив у відповідь Валерій і поклав слухавку…