– Ну і зв’язався ти, а я ж тебе попереджала, одразу було видно, не буде тобі з нею щастя! – знову розходилася мати Артема.
– На лиці ніяка, і була б хоч багата, а то ж ні! А прилипла до тебе, що не відірвати, як липучка! Скільки ж ти грошей вже на неї витратив, так ні, знову витрати, та ще й які!
Ти б синку подумав ще раз гарненько, чи варте воно того? Може ви скоро взагалі чужу дитину взяти надумаєте! Попереджаю, що з чужою дитиною я не сидітиму, і думай про мене, що хочеш!
– Мамо! – Артема ледве стримався. – Я тебе багато разів просив не говорити погано про мою дружину. Я люблю її, а Віка любить мене. Вона гарна й розумна.
А якщо ти все ще порівнюєш Віку з моєю колишньою, то порівняння явно не на користь Аліни.
Аліна, окрім батьківських грошей, машин і котеджів, нічого за душею не мала.
Пустушка вона. Не збагну, як я одразу це не розгледів. І я прошу тебе, мамо, ніколи більше не говори погано про Віку.
Інакше я не зможу до тебе так часто приїжджати, ти вибач.
Щоб і тобі, і собі настрій не псувати.
Валерія Федорівна підібгала губи.
– Он як значить, синку. Мати тобі вже не потрібна…
– Мамо, ну навіщо ти так кажеш, все з ніг на голову перевертаєш? – подумав сумно Артем.
Він уже йшов додому.
Мати завжди була з характером, але дуже любила Артема. Але ж раніше мама такою не була. Раніше, коли батько живий, а Артем був ще маленький.
А як батька не стало, вона ніби змінилася, стала іншою людиною.
Життя не миле їй стало, дуже вона батька любила.
Це мама ж і познайомила Артема з Аліною, дочкою якоїсь знайомої їхніх давніх знайомих.
Артем на той час вже непогано заробляв, а мама йому:
– Гроші до грошей, синку.
Наче це основа щастя…
Аліна була весела, яскрава, вродлива. Артем не одразу розібрався. Виявилося для Аліни головне – це купувати все, що захочеться та розповідати знайомим, як вони відпочивали і куди скоро знову поїдуть.
А що такого? Подорожувати – це модно. Це означає, що ти особистість, вмієш жити.
Не те, що ті бідні зануди, що задовольняються малим. Щось для душі – це для бідних, для тих, хто нічого не може купити.
А діти пізніше, поки рано фігуру псувати. Зараз і в сорок народжують, куди їм поспішати.
Артем до речі теж спочатку не заперечував. Вбрання Аліні купував, на курорти возив.
Якось зустрів друга свого, той із дружиною та синочком був. Прошепотів потім Аліні:
– Кохана, а ти мені народиш такого?
Вона у відповідь засміялася.
– Ти зовсім, чи що? Мені й так добре!
З цього моменту Артем з Аліною віддалилися. Вона в клуб, а йому там нудно. Вона через пару місяців знову на море хоче, а Артем їй:
– Їдь з подругою, у мене робота.
Про розлучення Артем з Аліною одночасно заговорили і швидко розлучилися не роздумуючи.
Артема такі стосунки не влаштовували. Аліна ж не переживала, у неї залицяльників і так вистачало.
– Ну і недолугий ти, Артеме, – тільки й сказала Валерія Федорівна. – Таку дівчину профукав, і вродлива, і забезпечена.
А коли Артем Віку привів до мами познайомитися, та ще більше засмутилася.
На весіллі сина Валерія Федорівна сиділа дуже незадоволена.
На її думку по всіх пунктах Віка була гіршою, та ще й слаба виявилася – дитину народити Вікторія схоже сама не зможе!
Артем Вікторії не розповідав, що про неї свекруха говорить, але Віка і сама розуміла – не до душі вона свекрусі, що поробиш.
Артем додому поспішав, сьогодні Віка знову до жіночого лікаря ходила, цікаво що він сказав.
Він відчинив двері, а Віка одразу до нього, в плече уткнулася, плаче, не може зупинитись! Артем її втішати давай:
– Віка, що трапилося, ти чому так плачеш?
А сам не знає, що й думати.
А Віка схлипнула, усміхнулася крізь сльози.
– Артемчику, лікар сказав все добре, Артеме! У нас нарешті буде малюк!
– А чого ти тоді так плакала? – Артем навіть розгубився. – Віка, що не так?
Вона притулилася, знову схлипнула, сама як дитина.
– Це я від щастя, Артемчику, нарешті, це від щастя…
…Валерія Федорівна сиділа вдома й дивилася серіал про кохання.
– Боже, як же ж сюжет на моє життя схожий! – плакала вона.
Давно вона не плакала, а тут Артемчика маленького згадала і чоловіка свого Романа.
Артем два тижні в неї вже не був. Дзвонить регулярно, але голос сухуватий, образився.
Може й даремно вона так із сином?
Раптом пролунав дзвінок у двері. Валерія Федорівна швидо витерла сльози й пішла відкривати.
На порозі стояв Артем з Вікою. А біля них… Якийсь маленький хлопчик!
– Та не може бути, – подумала жінка.
Валерія Федорівна застигла від несподіваної здогадки.
– Невже й справді в дитячому будинку взяли малюка? Обоє ж такі щасливі, може й нехай, а що тут такого?
І хлопчик милий, у моєму серіалі теж усиновили, і все добре стало, потім свого народили… Може й нехай?
– Мамо, ну що ти?! – Артем взяв маму за руку. – Ми тобі гостинців принесли?
Валерія Федорівна нахилилася до малюка.
– Привіт, а ти хто? Як тебе звати?
Хлопчик глянув на неї пустотливо.
– Ніхто, – і побіг у кімнату.
– Мамо, це Ромчик, сестри Віки син, племінник Віки виходить.
Рита попросила з ним посидіти, у неї справи якісь. Ось до тебе його взяли з собою. А що ти подумала?
– Та нічого я не подумала, синку, подумала, що все у вас добре, голос дитячий почула і зраділа.
Вона хотіла ще щось сказати, але Артем її випередив.
– Мамо, у нас з Вікою радість! У нас буде дитина, уявляєш?!
Валерія Федорівна посміхнулася.
– Так, синку, уявляю… Кохання, сім’я й діти – це щастя.
А я себе бабусею тепер уявляю. І з великим задоволенням!
Вона простягла руку Роману.
– Ходімо, онучику, раз ти племінник моєї невістки, значить ти тепер мій онук, ходімо ручки мити.
І Роман покірно поклав свою теплу долоньку в її руку.
Відтануло серце Валерії Федорівни. Адже онуки, це теж свої діти та й чужих дітей не буває.
А значить, і її життя триває, і в ньому є сенс…