– Валю, привіт! – з радістю вигукнула сусідка, чим дуже здивувала Валентину. Вони давно жили в одному під’їзді, але подругами не були, спілкувалися досить рідко.
– Здрастуйте, Тетяно, – стримано відповіла Валентина і вже збиралася йти далі, але сусідка її зупинила, засипавши запитаннями:
– Як справи? Як Наталя? Другого онука чекаєте?
– Все добре, дякую, – відповіла Валя. – Внучку чекаємо. Тепер стать дитини рано визначають.
– Дівчинка – це добре, – Тетяна явно тягла розмову. – Тим більше, коли онук уже є. І що Наталя? Добре почувається? Така спека на вулиці.
Валентина дивилася на сусідку з подивом: за останні два-три роки вони лише парою фраз обмінялися, не більше. Найчастіше просто віталися. А тут раптом такий інтерес…
– Наталка почувається добре, спека її не заважає, синочок у садочку, чоловік працює, – з часткою сарказму відповіла Валентина, сподіваючись, що сусідка від неї відстане.
Але не тут було.
– Працюєш, кажеш? Це добре, – погляд Тетяни став двозначним, ніби вона хотіла щось сказати, але не наважувалася. – А як у них із Наталкою? Не сваряться?
– Тетяно, до чого такі питання? – Валентина дивилася на сусідку впритул.
– Це я так, – Тетяна опустила очі.
– Слухай, ти щось хочеш сказати? – прямо запитала Валентина, чим остаточно збентежила сусідку.
– Не знаю, чи треба говорити…
– Кажи, раз почала, – у голосі Валентини почулися командирські нотки.
– Розумієш, Валю, я бачила твого зятя з іншою жінкою…
– Бориса? Не може бути! – здивувалася Валентина. – Він так любить Наталку, піклується про неї … Повір, я можу відрізнити справжнє кохання від підробки.
– Так я ж не проти, – Тетяна наче виправдовувалася, – Швидше за все – ти маєш рацію. Але з жінкою був саме він. Я не могла помилитись!
– То, може, він був із сестрою чи з колегою? А ти вже вигадала казна-що.
– Вони цілувалися на зупинці, – тихо промовила Тетяна, яка вже шкодувала, що затіяла цю розмову.
– На зупинці? – нервово засміялася Валентина, – не сміши мене! Йому вже за сорок!
– Ось саме! – зітхнула Тетяна. – Думаю, він сам не розуміє, що робить … Ти не переймайся, Валю, так буває. Все налагодиться.
Валентина нічого не відповіла і, не сказавши жодного слова, пішла до будинку.
– Як це можливо? – думала вона, – він так дивиться на Наталку, порошинки з неї здуває … Така важка вагітність … Він же все на себе взяв: і сина, і домашні турботи, і магазини! Аби тільки Наталка не напружувалася вкотре! А сам… Ні, не може бути! Помилилася Тетяна! Я Борисові вірю як собі! Не може людина так спритно прикидатися!
Увійшовши до квартири, Валентина присіла на маленький пуф у коридорі. Сумні думки не виходили в неї з голови.
– Ні, – рішуче промовила Валентина вголос, – я так не можу! І в здогадах жити не стану! Запитаю в нього прямо. Побачимо, що він відповість.
Вона вийшла зі своєї квартири і попрямувала до квартири навпроти. Там жили її дочка Наталя, зять Борис та онук Павлик.
– Наталю, привіт, – привіталися мати з дочкою, ти як сьогодні?
– Все добре, – відповіла дочка, погладжуючи животик, що округлився.
– Борис вже вдома?
– Так, він у душі.
– Можна я його заберу на півгодини? Терміново потрібні чоловічі руки.
– Мамо, ти з ним домовляйся. Я не знаю, які у Бориса плани.
– Жодних планів! – почула Валентина за спиною доброзичливий голос Бориса, – тим більше: для улюбленої тещі! Ну, ходімо, подивимося, що там у вас сталося?
Як тільки теща із зятем увійшли до її квартири, пролунало питання:
– Це правда, що ти зраджуєш моїй дочці?
Борис пильно подивився на Валентину.
– Так, – твердо відповів він.
Теща ніяк не очікувала почути нічого подібного. Розраховувала, що зять почне виправдовуватися, робити великі очі, якось жартувати. А він просто і прямо відповів на її запитання. Навіть очі не відвів.
– І ти так спокійно про це кажеш?
– А як треба? Я не маю такого досвіду.
– Ну, хоч би вибачився…
– Перед вами?
Валентина розгубилася.
– Та хоч би й переді мною, – ображено кинула вона. – Як ти міг, Борисе?! Я думала, що ти любиш Наталку.
– Дуже люблю.
– Тоді чому? Чому ти зустрічаєшся з іншою жінкою?
– Правильніше спитати – навіщо? – Борис був сам спокій.
– І навіщо ж? – мимоволі повторила Валентина.
– Для того, щоб…, так би мовити, вирішити свої фізіологічні проблеми. Тільки й усього.
– Тільки й усього? – луною перепитала теща.
– Ну так. Ви ж знаєте: у Наталки є проблеми із вагітністю.
– І тому ти?
– Так. Я знайшов саме такий вихід. Та жінка для мене нічого не означає.
– А вона знає про це?
– Хто? – не зрозумів Борис.
– Та жінка…
– Знає, звісно. Її все влаштовує.
– Але ж це… неприпустимо!
– Не перебільшуйте, Валентино Василівно. Це є нормальна практика.
– А Наталя знає про цю твою «практику»?
– Ні. І я сподіваюся, ви їй нічого не скажете.
– А якщо скажу?
– Навряд. Ви ж не станете засмучувати вагітну доньку через якусь нісенітницю. Правда?
Валентина не знайшла, що відповісти. Їй навіть здалося, що по суті зять має рацію: хвилювати Наталю не можна. Може статися…
– Я розповім їй потім, – тихо, але твердо промовила Валентина.
– Навіщо? Потім проблема відпаде сама собою. А ви своїми свідченнями можете зруйнувати нашу сім’ю, діти залишаться без батька. Ви цього хочете?
Звісно, Валентина не хотіла нічого подібного. Але як майстерно він її «переформатував»!
– Коротше, так, Борисе. Я мовчатиму за однієї умови: ти припиниш цю свою «практику». Інакше…
– Я все зрозумів, – усміхнувся Борис, – домовились. Тим більше, що чекати залишилося недовго.
Він підморгнув тещі і весело спитав:
– Якщо Наталка запитає, що ми ремонтували, якої легенди дотримуватимемося?
– Скажи, що мій комп’ютер налаштовував, – не зважаючи на зятя, відповіла Валентина…
Наталя народила вчасно.
Забирали маму із донькою всією родиною.
Валентина дуже хвилювалася, онук – не замовк ні на хвилину, розпитуючи про маленьку сестричку, Борис, отримавши до рук довгоочікуваний рожевий конверт, відчув такий приплив ніжності, що мало не розплакався.
***
Почалися будні…
Спочатку Наталка не виносила дівчинку на вулицю: виставляла колиску на балкон.
Так було набагато зручніше: дитина добре спала на свіжому повітрі, а молода мама мала можливість швиденько справлятися по будинку.
Адже наявність маленької дитини не звільняла її від обов’язків дружини та матері старшого сина.
Потрібно було і прибрати, і наготувати їжі, і чоловіка зустріти як годиться.
І все у Наталі виходило якнайкраще! Вона буквально на крилах літала, насолоджуючись сімейним життям та материнством.
Надвір вона вийшла з колискою приблизно через півтора місяці.
І одразу ж зустріла Тетяну… Ну, а та, ні секунди не думаючи, спитала:
– Ви, бачу, помирилися?
– З ким? – Не зрозуміла Наталя.
– З чоловіком, звісно. Скажи мені спасибі, бо так би й не дізналася, що він тобі зраджував.
– Хто зраджував? Борис? – Наталка змінилася в обличчі.
– Ну так, – підтвердила Тетяна, – а ти що, досі не знаєш?
– Тітко Таня, про що я повинна бути в курсі? Поясніть до ладу.
– Так чоловік твій майже півроку з іншою жінкою зустрічався. Тобі що, мама не сказала?
– Мама? Вона знала? – Наталка змінилася на обличчі.
– То я ж їй давним-давно все розповіла! А вона, виходить, приховала від тебе правду! Ось тобі й мати! Не чекала на такого від Валентини!
Наталя схопила доньку і, зовсім забувши про колиску, побігла додому.
– Що трапилося? – схвильовано спитав Борис, побачивши схвильоване обличчя дружини.
– Це правда? – тільки й спитала вона. – Ти мені зраджував?
– Наталка, постривай, давай поговоримо, – Борис захвилювався, – ти не так все зрозуміла …
– А моя мати? Вона знала про це?
Борис мовчки кивнув.
– Значить так, – Наталка говорила чітко, крижаним тоном, – збирай свої пожитки і забирайся.
– Але…
– Жодних «але»!
– Наталю, подумай про дітей, – Борис не знав, що говорити в таких ситуаціях і тому ляпнув перше, що спало на думку.
Наталка, почувши це, розлютилася:
– Про дітей? То я тільки про них і думаю! Зрадник у будинку їм не потрібен. Іди.
– Я їх не зраджував…
– Зате зрадив їхню матір. Це в принципі одне й те саме!
– Я все поясню!
– Не намагайся. Якось я тобі сказала, що це єдине, чого я ніколи не зможу пробачити. Ти зробив свій вибір. Все, Борисе. Прощай…
У квартиру зайшла Валентина:
– Що сталося? Чого ви так сваритеся?
– І ти забирайся разом з ним! – вигукнула Наталка, – ви обидва мене зрадили!
Валентина одразу зрозуміла про що мова. Виправдовуватися не стала. Мовчки розвернулась і пішла.
“Потім з нею поговорю, – подумала вона, – все одно зараз Наталка мене не почує”.
Наталя не почула маму ні зараз, ні потім.
Припинила з нею усіляке спілкування.
Після розлучення із Борисом, а ділили вони кожну ложку, Наталка обміняла квартиру на інший мікрорайон.
Щоб більше не зустрічатися з цією. Так тепер вона називає свою матір.