Марина вже годину сиділа в машині, чекаючи, коли чоловік вийде з роботи. Ігор затримувався. Звичайно, він не знає, що вона на нього чекає, але…
Вона поклала руки на кермо. Пальці злегка тремтіли. Хвилюється вона. Намагається триматися, зберігати обличчя, але від цього ще гірше. Весь звичний світ руйнується, а що робити, вона не знає.
Ігор ясно дав зрозуміти, що вони розлучаються, він покохав іншу жінку. Просто прийшов якось увечері з роботи, і здивував її цією новиною.
– Марино, ми розлучаємося. Я покохав іншу жінку. Діти у нас вже дорослі, свій обов’язок, як батька, я виконав. Більше причин нам разом бути немає. На розлучення я подам сам, не хвилюйся.
Ігор пішов. Взяв лише ноутбук і паспорт.
Навіщо вона загалом приїхала сюди? Поговорити. Зараз люди багато говорять, обговорюють стосунки. А користь від цього? Чоловік залишає сім’ю після 20-ти років спільного життя, залишає дружину, двох дочок, всі їхні плани та надії. І причина у нього вагома – він полюбив іншу.
Чекаючи ще півгодини, Марина побачила, як Ігор вийшов із будівлі магазину, поряд з ним йшла гарненька жінка. Вони жваво щось обговорювали, сміялися. Марина трохи сповзла з сидіння донизу. Але це було марно, вони нікого довкола не помічали, сіли в машину та поїхали.
Марина вже знала, що це нова співробітниця із відділу доставки. Як місяць тому вона з’явилася, то Ігор втратив спокій. Все про кохання тлумачить. Каже, у житті без любові немає сенсу. Прозвучало так, ніби всі 20 років він ледве жив разом. Але тепер він знайшов любов, і нарешті може жити щасливо. Він “полюбив”!
Марина зітхнула та завела двигун. Ні, розмовляти тут марно.
***
Дивно, йшов із сім’ї і зраджував їй Ігор, а соромно перед друзями та знайомими було Марині. Начебто в газетах про це не писали, але всі були в курсі. Незграбно посміхалися, опускали очі, ніби не знали, як тепер з нею говорити.
Марина була закритою людиною, більш-менш відверто вона могла говорити лише з матір’ю.
– Не думала, що зі мною таке трапиться, – сказала Марина, маючи на увазі розлучення, – я якось не була готова до цього. Мені здавалося, що ми добре живемо. Будинок будуємо. А він – “полюбив іншу”, каже.
– А я здивована, що ви так довго протримались, – спокійно сказала Валентина Петрівна, помішуючи кашу.
– Ти про що?
– Сама подивися навкруги, всі розлучаються, щойно встигли одружитися. Важкий зараз час, усі ганяються незрозуміло за чим, – Валентина Петрівна похитала головою. – А дівчатам ще важче буде.
Двійнятам Каті та Вірі ледве виповнилося вісімнадцять. Як Ігору вистачає совісті називати їх дорослими?
– Я думала, в Ігора це так, пригода. Погуляє і повернеться, – зізналася Марина, – але він серйозно налаштований на розлучення.
– І ти б вибачила йому зраду? – Валентина Петрівна перестала перемішувати кашу і пильно подивилася на дочку.
– Мабуть, так, – невпевнено відповіла Марина. – Чи ні. Я не знаю. Мамо, ну який у мене вибір?
– Значить, тобі пощастило, що Ігор йде, інакше жила б із зрадником, – Валентина Петрівна невдоволено підібгала губи. Відповідь доньці їй не сподобалася. – Ми з батьком тебе так виховували? Де твоя повага до себе?
– Я просто хочу вчинити правильно. Я маю думати про доньок.
– В них все добре. Вони з відходом батька нічого не втратять. А ти прояви характер, не розкисай. Почуття не головне у житті. Є речі і важливіші.
Це правда, Валентина Петрівна була жінкою, у якої розум завжди переважав почуття. Тільки Марина такою не була.
– Мамо, я думала, ти мене пошкодуєш, – Марина посміхнулася, дивлячись на суворе обличчя матері.
– Ну, давай сядемо, і почнемо разом плакати, що Ігор пішов від тебе. Допоможе тобі це?
– Ні.
– Значить, можна цього не робити, – Валентина Петрівна обняла дочку за плечі, – Марино, я хочу, щоб ти правильно ставилася до життя. Ви були одружені, тепер розлучаєтеся. Ігор покохав іншу. Так буває, постався до цього філософськи. Думай про себе, про свої справи, роботу.
– Хотіла б я сприймати це так, – Марина погладила матір по руці, – тільки мені чомусь дуже важко.
***
У суботу Марина повернулася з роботи раніше, вона неважливо себе почувала. Обійдуться без неї, їй треба відпочити та виспатися. Доньки поїхали на вихідні з класом на екскурсію. Виходить, вона зможе відпочити.
Відчинивши двері, перше, що вона побачила – брудні черевики Ігоря на килимку. Де він бруд завжди знаходить? Дощу вже тиждень не було.
Ігор вийшов у коридор.
– Привіт Марина. Я подумав, буде спокійніше, якщо я зберу речі поки тебе немає.
– Про що ти, Ігоре, – Марина звичним рухом поклала ключі на комод. – Після 20 років шлюбу розлучення – це далеко не спокій.
– Хочеш з’ясовувати стосунки? – з тривогою спитав Ігор.
– Ні, я хочу прояснити ситуацію, – Марина вмостилася в кріслі, – що буде далі з нами, з дівчатами, з квартирою, з будинком. Як ми ділитимемо все…
На слові «будинок» Марина зупинилася. Це була їхня мрія: побудувати свій будинок. Поки вони працюють і у них є сили, побудувати добротний будинок, облаштувати ділянку. Щоб потім збиратися всім разом за столом, відзначати свята, це були далекосяжні плани.
Рік тому вони купили відповідну ділянку у селі, та розпочали будівництво.
– Ти завжди була практичною, – Ігор похитав головою, наче ця риса її характеру була поганою. – Не хвилюйся, все залишиться без змін. Ти з доньками житимеш тут, на квартиру я не претендую, а ділянку з будинком, мабуть, доведеться продати.
– Ось так, так? Продамо нашу мрію?
– Мене вона вже давно не робить щасливим, – Ігор обвів поглядом кімнату, – чи ця квартира… Ми так багато працювали, щоб її купити, дітей майже не бачили. І навіщо це потрібне? Тепер сидимо кожен у своїй кімнаті вечорами, нещасні та самотні.
– Нещасний тут лише ти, як виявилось. Інші живуть щасливо, – Марина уважно подивилася на чоловіка, – Ігор, що за маячню ти несеш? Звідки такі думки? Тебе наче підмінили.
– Я багато думав про своє життя, розмірковував, – кивнув Ігор. – Ми з тобою вже давно розлюбили один одного, нас тримає разом лише спільна квартира, зобов’язання, діти. У нас немає почуттів. Немає головного – кохання.
– Говори за себе.
– Добре. Марино, я тебе не люблю. І не бачу сенсу нам жити разом.
Марина здригнулася. З яким почуттям він каже, що не любить її! І як їй важко це чути.
– Ти залишаєшся без усього. Без сім’ї, без дому, – Марині на мить стало його шкода, – все, що створювалося стільки років ти втрачаєш. Що в тебе лишається? А ти ж вже не хлопчик, тобі за сорок. Зніматимеш квартиру? Чи будеш жити у своєї коханки?
– Якось влаштуюся. Мені це не важливо. Я просто хочу бути щасливим. Головне – я зустрів жінку, чудову, прекрасну, яку я люблю. І з якою я по-справжньому щасливий. Розумієш, мене…
– Досить, – різко зупинила його Марина, – не розповідай мені про кохання. Ти нічого не знаєш. Шукач кохання. Я знаю, чого ти шукаєш. І до кохання це стосунку не має.
Марина встала. Вміє Ігор обурити їй. Але якимось чином їй полегшало. Ні, це не її світ руйнується. Вона залишається у своїй квартирі зі своїми доньками. Має роботу, машину, плани на життя. Якщо Ігору це нецікаво – тримати вона його не стане.
– Збирай речі і йди вже. У мене свої справи, не затримуй мене.
Ігор дивно подивився на неї, але говорити нічого не став.
***
У кіно відхід чоловіка з дому завжди виглядає ефектно: він бере валізу, підходить до дверей, обертається, каже щось на прощання. Насправді, в Ігоря навіть валізи не виявилося.
Ні, вони мали спільну валізу, з якою вони їздили на море, але її Марина не віддала.
Весь коридор був заставлений пакетами, клітчастими сумками та коробками. Ігор бігав до машини і назад, вантажив речі.
Нарешті Ігор забрав останню коробку і пішов, залишивши ключ. Марина пройшлася кімнатами. Начебто Ігор стільки речей забрав, а в квартирі порожньо не стало. Якось просторіше – це так.
Вона пішла на кухню, заварила собі чай. Ні, розкисати не стане. Хоча будинок продавати дуже шкода. Але нічого не вдієш, для життя потрібна не жалість, а характер. Напевно, він у неї все ж таки є.