Вадим шукав її вже п’ятнадцять років – дівчину, яку зустрів якось у поїзді.
Йому було тоді шістнадцять років, і вони з мамою поверталися від бабусі поїздом. Він навіть не знав, як її звуть – вона сиділа на бічному сидінні разом зі своєю бабусею.
Вадим закохався в неї не тому, що дівчина була вродлива, хоча це й було саме так.
Вона вразила його тим, як зворушливо дбала про свою слабу стареньку бабусю – годувала її з ложечки ніби дитину, розповідала, що бачить за вікном, поправляла хустку на голові.
Незважаючи на всю свою боязкість, юний Вадим вирішив, що вранці обов’язково запитає, як її звуть, спробує познайомитися, але коли він прокинувся, сусідок уже не було.
-Де вони вийшли? – запитав Вадим у мами, зібравши всю свою хоробрість.
-Та ніби й не вийшли вони, – знизала вона плечима. – Провідниця відвела їх у купе, якісь пасажири не з’явилися.
Вадим пробував її знайти – на кожній зупинці вибігав і йшов уздовж поїзда, намагаючись побачити знайомий янгольський профіль. Але більше її він не бачив…
Дивно все життя любити дівчину, з якою не обмовився жодним словом. Але за ці роки він створив такий багатий її образ у своїх фантазіях, що іноді йому здавалося, що він прокинеться, а вона лежить поряд…
Ні, він зовсім не був мовчазним самітником – хіба ж може спортсмен у минулому, а тепер успішний бізнесмен, бути самотнім?
Вадим двічі одружувався, і обидва рази на жінках, які були схожі на ту саму дівчину з поїзда – білявках з янгольською зовнішністю.
На жаль, за цією зовнішністю ховався аж ніяк не янгольський характер, тому обидва шлюби закінчилися розлученням.
Втім, розлучення з останньою дружиною не змогло його залишит без її присутності – якщо перша жінка одразу кинулася в обійми до якогось фінансиста, то друга залишалася одна і вважала, що Вадим просто зобов’язаний виконувати всі її примхи.
Ось і сьогодні помічниця Валя повідомила його одразу, як він увійшов, що Марійка дзвонила п’ять разів.
Довелося передзвонювати.
-Я чула, ти їдеш у Хмельницький? Мені потрібна хустка, по дорозі заскочиш.
-Марусю, ну це хтозна що! Давай я тут тобі куплю, тут цих хусток…
-Мені не просто хустку треба, – невдоволено сказала колишня дружина. – А особливу. Там є один ринок, знайдеш на ньому Божену, її там всі знають. Подзвониш по відеозв’язку, я виберу.
-Ну це вже зовсім! Марійко, я куплю тобі звичайну…
-Я тобі найкращі роки свого життя віддала! Хто обіцяв бути зі мною у горі і радості? Я тобі повірила, а ти…
Вадим, звичайно, міг би кинути слухавку і більше ніколи не відповідати на дзвінки, але серце в нього було добре, перед колишньою дружиною він відчував провину, бо ініціатором розлучення був він, тож за хусткою, звісно, поїхав.
Поки знайшов ринок, дуже перенервував – спочатку не туди повернув, потім ледь на узбіччі не опинився через якусь дівку за кермом…
Засмучений, він зателефонував помічниці Валі і попросив допомогти знайти цей ринок – він надіявся на навігатор, а той вів його кудись не туди.
Валя, його мовчазна помічниця, яка з дев’ятої до шостої, а то й довше сиділа в його офісі, вирішувала будь-які проблеми легко і просто.
Через п’ять хвилин вона вже диктувала йому не тільки як проїхати до цього ринку, але також назвала місце де є та сама Божена. І навіть не спитала, навіщо йому все це потрібно – ось за це він і цінував її найбільше.
Потрібне місце він помітив здалеку – хустки своєю строкатою красою притягували погляд.
Вадим крокував із приреченою смиренністю – зараз доведеться телефонувати Марійці, вислуховувати її невдоволення…
Але нічого не вдієш – якщо вже тій щось спаде на думку, то краще не суперечити.
Боженою виявилася приємна жінка у віці – сиве волосся заховане під хусткою, лише деякі пасма вибиваються, зелена сукня до підлоги, немов фартухом перев’язана ще однією хусткою, і справді гарною. На очах великі темні окуляри.
Ще до того, як дзвонити Марійці, Вадим прямо закохався в одну з хусток – ніжну, в блакитних і бузкових тонах, вона була немов крила янгола.
Але, звичайно ж, Марійка захотіла іншу – яскраву, з червоними та помаранчевими квітами. Він навіть наважився і спробував порадити їй свою, та куди там!
І тоді він узяв і купив дві хустки – одну для Марійки, а другу… Начебто для тієї дівчини з поїзда – Вадим не вперше так робив, купував якісь дрібниці в поїздках, які, як йому здавалося, підійшли б тому янголу…
-Мені ось цю і цю, – вказав Вадим Божені.
-Давайте я їх запакую.
Вона простягла руки і спритно, мабуть, звичними рухами, почала пакувати.
-Які взяли? – запитала вона, і Вадим навіть не зрозумів, що вона має на увазі – вона ж сама бачила.
-Що? – перепитав він.
-Які хустки?
Тільки тут, чи то по її обличчю, яке було звернене ніби кудись у далечінь, чи то по рухах пальців, якими вона обмацувала тонкий хрумкий папір, у який вона загортала хустки, він раптово зрозумів – та вона ж не бачить!
-З червоними квітами, – почервонівши, відповів він. – І блакитну… – тут він не придумав, як її описати, і ляпнув. – Як крила янгола.
-Чудовий вибір, – посміхнулася вона. – Червона – це мій малюнок, а блакитну Надя малювала, дочка.
-Так? – Вадим спробував надати своєму голосу зацікавленості, хоч у нього не було жодного бажання вести бесіди.
-У нас усі в роду цим займалися – і мама моя, і бабуся. До того, як оце очі… Спадкове, – зітхнула вона.
І тут у Вадима щось клацнуло, наче довгий гудок поїзда сповістив – це воно…
-А вашій доньці скільки років?
-Тридцять буде того року, – охоче відповіла Божена. – І ніяк заміж не йде, така вперта! Вона в мене взагалі, норовлива. А в дитинстві така втіха мені була – ніхто не вірить, хто її не знав.
-А фотографія у вас є, – запитав він і одразу зрозумів, що знову говорить нісенітниці – ну яка фотографія у жінки, яка не бачить.
Але та нахилилася, понишпорила під прилавком і дістала стару фоторамку з вицвілою фотографією.
На фотографії була цілком впізнавана Божена, тільки молодша, з пшеничною косою через плече, низька жінка в хустці і та сама… дівчина з поїзда!
Вадим міг би набрехати щось. Міг би просто простежити за Боженою, щоб знайти її дочку.
Але своїм головним гаслом, він завжди називав чесність.
Тому він розповів Божені про свою зустріч у поїзді і попросив познайомити з Надею.
-А твоя дружина що? Та, якій ти хустку вибирав?
-Та це не дружина, – скривився Вадим. – Точніше, дружина, але колишня.
-Прямо-таки колишня?
-Можу паспорт показати, – знову не подумавши ляпнув він, але Божена не образилася.
-А друга хустка для кого? Для майбутньої дружини?
Тут уже він не зміг сказати правду – бо подумає, що він якийсь зовсім.
-Мамі, – збрехав він, хоча мама в житті таке не стала б носити.
-А ти почув, про очі? Спадковість? Вона теж з часом таке матиме, і не зможе видужати…
Вадим не вірив, що не можна видужати, напевно, просто не зверталися до нормальних фахівців.
-Мене це не лякає, – сказав він.
-Ну добре. Тільки я маю попередити – Надя вже давно не те янголятко. Але якщо ти й справді при грошах, як кажеш, і неодружений, і людина порядна…
Може, тебе мені провидіння послало – народити ж їй треба, чим пошвидше. Давай так – вдамо, що я кімнату тобі здала в оренду. Я так роблю – грошей у нас вистачає, але от коли квартирант якийсь у будинку, Надя хоч пристойніше поводиться. Кажу ж – справжня бестія, який там янгол! Ну а далі справа за тобою…
Загалом у Вадима на завтра було призначено зустріч, але робити нічого – довелося дзвонити Валі і просити перенести все.
Валя знову нічого не почала питати, запевнила, що все влаштує і нехай Вадим спокійно працює. Бідолашній дівчині й на думку не спало, що він може скасувати зустріч з якоїсь іншої причини.
Надю вони чекали довго. Божена і справді йому кімнату виділила, дала свіжу постільну білизну та рушник, і гроші з нього взяла. Вадим дивувався, як спритно вона порається з усім.
Вадим взявся їй допомагати, але вона відмовлялася, а от розмовляти не припиняла ні на мить – то про дочку розповідала, то про місто, то про свій рід… Коли за вікном загуділа машина, Вадим не звернув на це уваги, але тут Божена сказала:
-З’явилася…
Погані підозри одразу зʼявились у Вадима – чомусь згадалася сьогоднішня дівчина з фарбованим кольоровим волоссям, через яку він ледь не поинився на узбіччі.
Ще момент, і увійшла вона сама – та сама дівчина!
Вадим спочатку навіть образився на Божену – чому вона його не попередила? Але тут же зрозумів – Божена ж не бачить, звідки їй знати, що у дочки фіолетове волосся та шкіряна куртка.
-Бабусю… Це що за мужичок? Певно мама ще одного кавалера притягла.
-Ну що ти, Надійко, це мешканець наш новий, місто приїхало подивитися – турист. Його Вадим звуть. А це моя дочка Надя…
Не дослухавши матір, дівчина скинула куртку і полізла в холодильник, звідки дістала холодну котлету.
Зробивши собі бутерброд під голосіння матері про те, що треба суп зігріти і під приголомшений погляд Вадима, вона раптом почала розповідати, як вони сьогодні з друзями влаштували перегони, якого чудового цуцика вона бачила, і якщо мама не хоче собачку-помічника, то , може, вони просто заведуть собаку?
Потім вона голосно сварилася на адміністратора в ресторані, в якому, як виявилося, працювала, після чого заявила, що прибере на кухні і приготує їсти вранці і пішла спати.
На Вадима вона навіть не глянула…
-Ти не хвилюйся, вона завжди так, – заспокоїла його Божена. – Я завтра попрошу показати тобі місто.
Мрії Вадима розсипалися як картковий будиночок – дівчина його мрії не відповідала образу, який він створив у своїх фантазіях.
І справа була навіть не в фіолетовому волоссі і грубій мові – просто він не знав, як сподобатися такій дівчині, поряд з нею він почував себе жалюгідним і безглуздим.
Наступного дня Божена і справді попросила дочку супроводити Вадима у прогулянці містом, на що Надя сказала, що в неї своїх справ повно і десь поїхала.
Вадим був повністю розгублений – він все життя шукав саме цю дівчину, не може ж він просто так взяти та й поїхати? Як завжди в незрозумілій ситуації він зателефонував Валі.
-Мені потрібна вся інформація по одній дівчині і дуже швидко зможете знайти?
-Звісно, зможу, – відповіла Валя і чомусь зітхнула.
Так, подібне не входило до її обов’язків, але що він міг вдіяти?
Коли пролунав дзвінок, він так і кинувся до телефону, але… То була Марійка.
-Ти де? – примхливо промовила вона. – Я втомилася чекати, де моя хустка?
Довелося виправдовуватися відрядженням, що затяглося.
Через три години Вадим знав про Надію майже все. Але що робити з цією інформацією – він не знав.
-Валя, скажіть… Що можна зробити, щоб така ось дівчина стала більш прихильною до чоловіка?
Валя подумала і відповіла:
-Будь-яка дівчина більш прихильна, коли їй кажуть правду.
Вадим і сам завжди це знав, але чомусь саме зараз забув. І справді – чому ж не зізнатися їй?
Вадим знайшов Надію в ресторані, де вона працювала.
-Нам треба поговорити, – серйозно сказав Вадим.
Надя зітхнула.
-Давай швидко.
Вони відійшли. І Вадим виклав усе – про ту поїздку в поїзді, як він шукав її, як спеціально кілька разів їздив цим же поїздом, як двічі одружувався зі схожими на неї…
Надя спочатку покрутила біля скроні пальцем, а потім розсміялася.
-Слухай, ти мене вибач, але ти не в моєму смаку. І потім – ти ж знаєш про нашу сімейну слабість… Я не хочу продовжувати цей шлях – у мене не буде дітей, не хочу нікого прирікати на таке.
А мама повернута на продовженні роду – всіх підряд мені сватає. А мене зовсім інше хвилює…
Вадим згадав, як вона вчора його не пропустила. Чи не побачила?
-Знаєш, я куди зрячіша за тебе, наприклад. Але можу поклястися, що ти не бачиш далі свого носа, інакше не було б у тебе двох невдалих шлюбів! Дивись краще, бізнесмен!
Від її глузливого тону йому стало дуже прикро. Він зібрався і поїхав додому – а що робити? Завіз Марійці хустку, вислухав її скиглення про нещасну долю, а потім увесь вечір просидів біля телевізора, навіть не розуміючи, що там показують.
Його мрії розбилися вщент, така чарівна історія закінчилася нічим, а в портфелі ще ця безглузда хустка як нагадування про його ганьбу…
Вранці він подався на роботу. Зайшов у свій офіс, такий звичний та спокійний, привітався з помічницею і сів за комп’ютер – справ за ці дні накопичилося море.
Непомітна Валя тут же приготувала каву – точно, як він любить.
-Як із дівчиною? Вийшло? – поцікавилася Валя, і це було незвичайно – вона не ставила подібних питань.
-Та ну її, – відмахнувся Вадим. – Не в моєму смаку. Знаєте, Валю, а я вам подарунок привіз.
Він дістав з портфеля шурхотливий пакунок і простяг дівчині. Вона розгорнула його й ахнула.
-Це мені?
Щоки її почервоніли, очі заблищали. Валя накинула хустку на шию, обернула її, гарно розправивши бахрому.
Вона дуже пасувала їй – її серйозним сірим очам, кирпатому носику у ластовинні, темній копиці волосся…
І чому він раніше не помічав, яка Валя гарна?
-Дякую, – прошепотіла вона.
А Вадиму раптом стало легко і весело…
-Так може ось же він, прямо тут, мій янгол? – несподівано подумав він…