Дружина стояла посеред кухні, з подивом притиснувши руки до щік.
— Я ж казав, мама буде не в собі від радості, — усміхнувся на всі тридцять два зуби чоловік, звертаючись до хлопчиків.
Шестирічні близнюки Сашко та Іван посміхалися з певним сумнівом, дванадцятирічний Денис зовсім не посміхався.
— На мою думку, вона не дуже рада, — зауважив син, відступаючи до виходу.
– Та ні, ти що, вона рада, звичайно! Просто не чекала такого подарунка і тому слів не знаходить, — продовжував заливатися Вадим. — Можеш нічого не говорити, кохана, ми зрозуміли, що ти зворушена нашою турботою, і приймаємо твою подяку.
Чоловік витіювато відкланявся.
Анжеліка забрала руки від обличчя і ще раз обережно озирнулася на всі боки.
— Ще раз питаю, що це таке?
— Ну, ти даєш! – захопився чоловік. — Ми очікували, що ти зрадієш, але такого ефекту і припустити не могли. Це твоя нова кухня! Поки тебе не було, ми з хлопцями вирішили зробити тобі подарунок, — він обвів рукою шафки, що сяяли глянцем.
Чоловік явно пишався собою.
— Що з моєю плитою?
Анжеліка заплющила очі, розплющила очі і знову заплющила очі. Триразове повторення цих дій ніяк не змінило реальності, замість великої плити з чотирма конфорками і місткою духовкою красувалася вузька смужка новомодної панелі, на яку ледве вміщалися сковорода та каструлька для варіння яєць.
– Ага, ти помітила! — підскочив чоловік і погладив долонею блискучу поверхню. — Тепер все буде компактно та зручно, і чистити такий агрегат набагато легше, ніж твою стару плиту.
— Моя стара плита, готувала обід із трьох страв і варила компот одночасно, — ледь чутно пробурмотіла дружина, все ще не вірячи в метаморфози.
— А ти ще що не бачила!
Вадим висунув глянцевий ящик і злегка штовхнув його вперед. Ящик плавно встав не місце, чоловік хлопнув у долоні.
– А?! Адже краса, Анджеліко? Тобі подобається?
Під час фокусу з ящиком Анжеліка помітила у ньому веселі зелені боки нового набору сковорідок.
– Де мої сковорідки? — тихо спитала вона, уже передбачаючи відповідь.
– Ми тобі нові купили, дивись, це я вибирав!
Сашко підскочив до того ж ящика і продемонстрував блискучі зелені сковорідки у всій красі. Набір складався з трьох посудин, жодна з яких не годилася для того, щоб насмажити картоплі для сім’ї із п’яти осіб.
Анжеліка знову нервово засміялася.
— А де моя стара сковорідка для млинців?
– Ха! Ми це передбачали, так, хлопці? – Вадим відчинив дверцята і витяг на світ довгасту платформу з круглими заглибленнями.
– Ось! – радісно проголосив він. – Бери, користуйся!
— Що це таке? — не вірячи очам, спитала жінка.
— Це я попросив, — подав голос Денис. — На цій штуці можна одразу шість млинців зробити, ну знаєш, як у кіно.
Він опустив очі, роздратований, що мати явно не оцінила придбання. Анжеліка, вже не довіряючи ногам, плюхнулася на новий шкіряний диван.
– Оцінила?! — тішився чоловік. — Ми і диван новий купили, чого на табуретках тулитися, коли стільки місця звільнилося! Ми всі твої пенали викинули, а шафки звели під саму стелю. Тепер і місця більше, і все вмістилося як слід!
— Вадиме, а де я тепер готуватиму плов? — жалібно простягла Анжеліка, сподіваючись, що старий казан, привезений сто років тому з відрядження батьком, якимось дивом урятувався від чисток.
Але на жаль, каструлі і сковорідки не в силах були заступитися за свого товариша, і він пішов за ними слідом.
— Та навіщо він нам потрібний? Він був такий старий, його вже й відмити не вдавалося, Анжеліко. Ну не ставити ж це допотопне убожество в нову шафку?
Чоловік дивився з надією на схвалення.
— Ти не хвилюйся, ми все передбачили. Усю старість, що ми викинули, замінили новими, сучасними пристроями! Ми тобі ось блендер купили, тепер нічого не треба м’яти. А ще електричний млин для спецій.
Анжеліка з сумом згадала дерев’яну м’ялку, що так смачно пахла часником, і важку кам’яну ступку, в якій вона із задоволенням подрібнювала спеції.
— А ще тато купив мультиварку, — несміливо повідомив Іван, що мовчав досі.
– Так, зовсім забув! Ми купили мультиварку. Класна, кажуть, річ. У ній можна найсмачніше м’ясо приготувати!
Анжеліка заплющила очі, представивши долю глиняних горщиків, подарованих мамою на її шістнадцятиріччя.
– Анджеліко, ти що? Не рада, чи що? – нарешті, помітив дивну реакцію дружини Вадим.
— Ми щось забули? Та ми зараз збігаємо, купимо! Так, діти? – він обернувся до синів.
Сашко і Іван в унісон закивали, Денис відчайдушно тиснув на кнопки телефону, втиснутого в кишеню штанів, набирав на дотик номер нерозлучного товариша Леоніда, у якого збирався попросити тимчасового притулку.
Тільки Вадим не бачив ознак бурі, що наближається.
— Що ти наробив? — вигукнула нарешті дружина, і хлопчаків миттю видуло з кухні.
— Навіщо ти все зіпсував? Ти буквально розорив мою кухню! Це моя територія, мій заповідник! Тільки я знаю, що де тут лежить і що для чого використовується! – сказала дружина, уперши руки в боки. – Точніше, я знала, досі. Ти вдерся у мій простір і все тут перевернув!
– Анджеліко, ну ти що? Це ж нова сучасна кухня, — намагався навчити дружину Вадим.
— Це не кухня, це не зрозумій що! — вирувала дружина. – Де моя велика сковорідка? Куди ти її дів, га? На який смітник ти її виніс? Іди та поверни її на місце!
— Та ж вона важка, як штанга, ти сама скаржилася, — виправдовувався чоловік.
— Мало що я скаржилася, я не просила тебе її викидати!
— Та вона б все одно на нову плиту не вмістилася, — говорив чоловік.
— Та на цю плиту тепер нічого не вміститься, крім турки для кави!
Вадим опустив очі.
– Що?! І турку також? — Анжеліка затулила обличчя долонями.
— Ти не переймайся, кохана, ну я ж тобі кавоварку купив.
Вадим обережними кроками перемістився в інший кінець кухні, де на гладкій стільниці красувався значний агрегат.
– Ось! Дивись, краса якась!
Він любовно погладив бордовий бік і поглянув на дружину.
— Вона тобі що хочеш зварить, хоч еспресо, хоч капучино, хоч…
Він не знайшовся з прикладами і замовк.
— Та хай хоч суп гороховий варить, — похмуро промовила дружина. — Але турка тобі чим завадила? Я її так любила, сама в Туреччині в магазинчику вибирала.
— Та я чогось не подумав, — почухав потилицю чоловік. — Я вирішив, на що вона тобі, якщо тепер кавоварка є? Тільки місце займатиме… Ну я не знав, вибач. Я старався, був певен, ти зрадієш, хлопчики мені допомагали, чекали, коли ти приїдеш, уявляли, як ти здивуєшся.
Чоловік говорив з образою в голосі, але в Анжеліки не було сил шкодувати невдачливого чоловіка. Виїжджаючи провідати матір, вона ніяк не очікувала, що її чоловіки розорять її заповітний куточок, який вона облаштовувала останні десять років.
***
Наступні кілька місяців заспокоєння не принесли, нова кухня, хоч і заощаджувала місце, жодних плюсів для Анжеліки не несла.
– Мамо, а коли компот буде? — нудив Денис. – Я компота хочу!
— Я не можу поки що, Денисе, бачиш, макарони варяться, — відповіла Анжеліка, намагаючись тримати себе в руках.
— Раніше завжди до обіду компот був, — бурчав син, тикаючи в телефонні кнопки.
***
— Мамо, ми з Іваном печива хочемо, ти коли пектимеш? – підступав Сашко.
— Не знаю, Сашко, як обід приготую, так і спечу, — зітхала мати.
– Ну-у-у, довго-о-о, – простягнув син і зник у дитячій.
***
— А чого ти печеню цього разу якось не так приготувала? Інший рецепт чи що? — допитувався чоловік. — Мені, якщо що, старий подобався більше, а ця печеня якось не так пахне.
— Це готувала не я, якщо що, а твоя новомодна штука, — огризнулася дружина. – Можеш пред’явити їй претензії!
— Та годі тобі, Анджеліко! Ну ти тепер все життя мене сваритимеш? Я ж як краще хотів, ремонт зробив, техніки тобі накупив, щоб твій час і сили заощадити!
— Треба було спитати спочатку, чи хочу я щось економити! – Розсердилася дружина.
— Та хіба погано стало? Он скільки місця вільного, хоч на велосипеді ганяй! – Не здавався чоловік. — Хоч цьому можна порадіти?
– І що мені з цього місця? Яка користь, якщо я тепер на кухні повинна з ранку до вечора стирчати, та ще потім і претензії вислуховувати, що у печені смак не той, а млинці в цій новомодній штуці зовсім не такі, як були на сковорідці!
— Ну знаєш, Анджеліко, тобі не догодити! Ми старалися, сил не шкодували, я грошей стільки витратив, аби тебе порадувати, а від тебе одні закиди! Ти могла б хоч з ввічливості дякую сказати. Хоч якось могла би оцінити старання!
— То я й оцінила! Ти все зіпсував, даремно стільки грошей вклав! – відповіла дружина.
— Я починаю думати, що ти невдячна дружина. Тому що, якби для мене хтось щось таке зробив, я дякував би за старання, навіть якби мені не дуже й сподобалося. Тому що треба цінувати насамперед ставлення, а ти чіпляєшся до деталей!
І в цей момент у голові Анжеліки несподівано дозрів план.
***
– Тату, тато приїхав! — Сашко та Іван радісно кинулися до батька, Денис по-дорослому простяг батькові вузьку долоню.
– Привіт-привіт, народ! Скучили? Ану, розповідайте, що ви тут без мене робили?
— Ми тобі підготували сюрприз! Сюрприз! Мама сказала, ти дуже зрадієш! — наввиперед вигукували близнюки.
Вадим підняв погляд на дружину, та загадково посміхалася. Денис гарячково підшукував “запасний аеродром”.
***
— Ну от тепер можна! – сказала Анжеліка.
— Все, розплющуй очі! Дивись, дивись, тату!
Близнюки стояли біля воріт гаража, пориваючись забігти всередину і негайно представити батькові все, від чого той має захопитися.
Вадим з усмішкою зробив було крок всередину, але зупинився на порозі.
— Я не зрозумів, ти купила новий гараж? Ми обмінялися з кимось? — він озирався на всі боки, не маючи змоги зрозуміти, що, власне, бачить. — Анджеліко, а що відбувається?
Чоловік виглядав розгублено, Анжеліка насолоджувалася моментом.
— Нічого не відбувається, любий, просто ми з хлопчиками вирішили влаштувати тобі сюрприз!
Дружина радісно посміхнулася, близнюки в захваті заскакали вздовж спорожнілих полиць із коробками та скриньками.
— А де мої колеса? Ось тут лежали, — він показав у куток, де зазвичай нагромаджувалась купа старих шин та іншої дуже потрібної гуми, яка давно відслужила термін, але зберігалася на чорний день.
— Я домовилася, і всі відвезли на звалище, — променисто посміхалася дружина. — Подумала, коли в тебе ще руки дійдуть, а в мене тепер купа вільного часу, після того як ти облаштував мою кухню.
— А тут ось коробка була, там усілякі дрібні штучки лежали? А де шланг, ось тут був?
Він озирався у пошуках звичних речей і не знаходив їх на звичних місцях.
— Анджеліко, тут має бути така валіза коричнева, в ній були всякі старі запчастини від змішувачів, від пральної машинки та іншого в такому дусі…
— Ну навіщо тобі цей мотлох, Вадиме? – щиро здивувалася Анжеліка. – Ми все це винесли! Дивись, скільки тепер тут вільного місця!
— А тут стояла велика банка з цвяхами, — з надією спитав чоловік.
— Іржавими та погнутими, — уточнила дружина.
– Та це не важливо! – вигукнув той. – Ти не розумієш! Я ці цв’яхи спеціально збирав, там завжди можна було знайти те, що потрібне!
Вадим взявся за голову і плюхнувся у старе гарне крісло.
— Що ти зробила з тим, що лежало на верстаті? – Він показав на чисто прибрану поверхню дерев’яного друга.
Анжеліка мовчки вказала рукою у напрямку сміттєвих контейнерів.
— Що ти наробила? Як ти могла? – все ще не вірив чоловік. — Мені доведеться рік розбирати, перш ніж я приведу все в потрібний порядок! Зараз я взагалі нічого знайти не можу!
– Це тобі так здається, – запевнила дружина.
— Ти трохи звикнеш, оглянешся і зрозумієш, що ми зробили краще, ніж було. Ну, а якщо тобі щось не подобається… То ми принаймні старалися, — вона хитро примружилася. — Щоправда, хлопці?
Вадим і Анжеліка, звичайно, у всьому розібралися і помирилися, бо були гарною міцною родиною та дбайливими батьками. Вадим погодився, що на кухні треба дещо знову змінити. Це, звичайно, коштувало грошей, але в сім’ї знову запанували мир і спокій.