Тетяна Максимівна прокинулася від тиші. Незвичної, дзвінкої тиші.
Раніше в цей час Андрій Васильович уже гримів на кухні чайником, бурчав щось собі під ніс, човгав капцями.
Тепер же ж нічого такого не було…
Вона швидко сіла на ліжку, машинально поправила нічну сорочку.
На годиннику – опів на сьому. Як завжди. Тільки тепер нема чого вставати, готувати сніданок, поспішати.
Нема для кого…
– Андрійку, – прошепотіла вона. – Як же ж так…
П’ятий день без нього. П’ятий день у цій тиші, від якої, здається, ось-ось тріснуть стіни.
Треба щось робити, чимось зайнятися.
Тетяна Максимівна рішуче встала, накинула старенький халат. Відчувся запах ліків. За час поки чоловік був слабий, здавалося, запахом пропахли всі речі, кожен куточок їхньої невеликої квартирки.
На кухонному столі стояла чашка з недопитим чаєм. Його чашка, з надщербленим краєчком…
Тетяна Максимівна хотіла викинути її ще рік тому, але Андрій Васильович не дозволив.
– Це ж моя улюблена, – бурчав він. – У ній чай має особливий смак.
Жінка провела пальцем по холодній порцеляні. Тепер можна викинути. Тепер усе можна. Тільки чомусь не можна наважитися…
Вона постояла трохи, збираючись із силами. Треба все розібрати, навести порядок.
Так, треба розбирати! Документи, речі – все те, що лишилося після Андрія Васильовича. Не можна завжди ховатися від цього.
У кабінеті все залишилося так, як було при ньому. Стоси паперів на столі, потертий портфель біля стіни, старе крісло з продавленим сидінням.
Тетяна Максимівна сіла в крісло, провела долонею по підлокітнику.
Скільки вечорів він просидів тут, перевіряючи свої нескінченні звіти.
Верхня шухляда столу заїдала – завжди треба було смикати його особливим способом, із зусиллям.
Андрій Васильович збирався відремонтувати його, та так і не зібрався…
Всередині – акуратні стоси документів, кожен перев’язаний мотузочкою. Все підписано його дрібним, пишним почерком: «Квартира», «Пенсія», «Лікарня»…
Вона методично переглядала папку за папкою. Квитанції, довідки, договори – все розкладено за роками, місяцями.
Педантичність чоловіка завжди дивувала її. Сама Тетяна Максимівна була набагато менш організованою, внаслідок чого часто вислуховувала від нього докори.
У самому низу шухляди лежала пошарпана папка без підпису. Всередині – пачка квитанцій про оплату комунальних послуг.
Тетяна Максимівна машинально пробігла очима по рядках і застигла від прочитаного.
Адреса була їй незнайома. Вулиця Зелена, будинок 12, квартира 33
Вони жили зовсім в іншому районі! Що це за квартира?! Чому Андрій Васильович платив за неї?!
Жінка перебрала квитанції. Усі оплачені, давно, останні років двадцять тому. На деяких – позначки олівцем: «Сплатити до 15–го», «Не забути доплатити за опалення».
Вона ледь не заплакала. Багато років він платив за чужу квартиру? Потайки від неї. А вона й не знала…
Тетяна Максимівна сперлася на спинку крісла, приклала руки до гарячих щік.
У голові роїлося безліч запитань, одне гірше за інше. Чия це квартира? Чому чоловік приховував її? Що ще вона не знала про людину, з якою прожила сорок років?
Першим поривом було викинути квитанції, забути, вдати, що ніколи їх не знаходила.
Але щось всередині чинило опір. Якась вперта жилка, яка не давала змиритися з невідомістю.
– Що ж ти за таємниці від мене зберігав, Андрійку? – прошепотіла вона, розглядаючи фотографію чоловіка на столі.
З фото дивився Андрій Васильович – молодий, усміхнений, з ледь помітною сивиною у скронях. Таким вона найбільше його любила.
Тетяна Максимівна рішуче склала квитанції у сумочку. Зрештою, вона має право знати правду. Навіть якщо ця правда виявиться гіркою…
Вийшовши з дому, вона стала на мить, мружачи від яскравого сонця. Травень цього року видався надзвичайно теплим.
Андрій Васильович любив таку погоду. Завжди казав:
– Ось вийду на пенсію, цілими днями на лавці сидітиму, на сонечку грітимуся».
Не встиг…
Автобус повз вулицями, ніби навмисне розтягуючи час. Тетяна Максимівна сиділа, тримаючи сумочку на колінах, і намагалася уявити, що чекає на неї в тій, невідомій квартирі. Хто відчинить двері? Що вона скаже?
Будинок виявився старою п’ятиповерхівкою з облізлою штукатуркою. Такі будували давно – типові, безликі, схожі один на одного, як близнюки.
Звичайнісінький під’їзд. Один проліт сходів, другий, третій. Ось і потрібні двері – оббиті коричневим дермантином, з латунним номером.
Вона підняла руку, щоб подзвонити у дзвінок, і застигла. Ще не пізно повернутися назад, піти, вдати, що нічого не було. Зберегти у пам’яті образ люблячого, вірного чоловіка.
Але рука сама натиснула кнопку дзвінка. Десь у глибині квартири пролунав дзвінок, і почулися кроки.
На порозі стояла висока сива жінка у домашній сукні – ровесниця Тетяни Максимівни, не більше.
Карі очі дивилися допитливо, з якимось дивним очікуванням.
– Ви… – почала Тетяна Максимівна і осіклася.
У роті пересохло.
– Я знала, що ви прийдете, – тихо сказала господиня квартири. – Рано, чи пізно…
Проходьте.
Від цих слів у Тетяни Максимівни все переплуталося в думках. Виходить, ця жінка знала про неї?!
– Мене звуть Алла Геннадіївна, – сказала господиня, пропускаючи гостю в коридор. – Проходьте на кухню.
У маленькій, чистенькій кухні все дихало затишком – вишиті серветки на столі, квіти на підвіконні, фіранки в дрібну квіточку.
Зовсім як у них із Андрієм Васильовичем.
– Сідайте, – Алла Геннадіївна вказала на табуретку. – Може чаю?
– Ні, – Тетяна Максимівна похитала головою.
Руки тремтіли, і вона сховала їх під стіл.
– Скажіть… А ким ви були моєму чоловікові?
Алла Геннадіївна зволікала, роздивляючись щось за вікном.
Потім вона тяжко зітхнула й сказала:
– Першим коханням. Давнім, ще студентським.
– І все? – запитала Тетяна Максимівна.– Тоді чому він платив за цю квартиру?
– Тому що тут жив його син, – Алла Геннадіївна сказала це просто, без виклику. – Наш із Андрієм син. Йому зараз сорок.
У кухні запала тиша. Тетяна Максимівна сиділа, приголомшена, не в силах усвідомити почуте.
– Не може бути, – прошепотіла вона. – Андрій… Він не міг мати дітей. Лікарі сказали…
– Не зовсім так… – Алла Геннадіївна похитала головою. – Лікарі… Точніше лікар був другом його дядька. Не могли мати дітей ви, Тетяно Максимівно. Андрій знав про це. Ще до весілля.
– Що-о-о?!
– Він знав. Але не сказав вам – не хотів, щоб ви переживали. Вирішив, що краще нехай він буде винен у тому, що ви не можете народити.
Тетяна Максимівна вчепилася в край столу. Перед очима все пливло.
– А ви… Звідки знаєте?
– Він сам розповів. Коли прийшов сказати про весілля з вами, – Алла Геннадіївна говорила тихо. – Я тоді знала, що вагітна. Але не сказала йому – він був такий щасливий, такий закоханий у вас.
– І всі ці роки… – Тетяна Максимівна ахнула. – Усі ці роки він знав, що має сина?
– Дізнався через п’ять років після вашого весілля. Випадково зустрів нас у магазині.
Алла Геннадіївна невесело посміхнулася.
– Сергійко був такий схожий на нього. Андрій одразу все зрозумів.
В пам’яті раптом сплив образ: чоловік, незвично блідий, задумливий, повернувся додому пізно ввечері.
– Затримався на роботі, – сказав він тоді.
А сам навіть не торкнувся вечері, все ходив по квартирі, як у воду опущений.
– І почав допомагати? – спитала Тетяна Максимівна.
– Так. Наполягав на тому, щоби платити за квартиру. Хотів брати участь у житті сина, хоч якось, – Алла Геннадіївна помовчала. – Знаєте, а він же ж жодного разу не пошкодував про свій вибір. Казав, ви найкраще, що з ним трапилося в житті…
– Найкраще? – Тетяна Максимівна гірко засміялася. – Все життя в брехні?!
– Не в брехні – у коханні, – Алла Геннадіївна накрила її руку своєю. – Він беріг вас. Від переживань, від почуття провини. Хотів, щоб ви були щасливі.
За вікном гримнуло – насувалася гроза. Десь у глибині квартири задзвонив телефон.
– Це Сергійко, – стрепенулась Алла Геннадіївна. – Він щодня дзвонить. Після поминок батька.
– Він там був?! – Тетяна Максимівна підвела голову. – На цвинтарі?!
– Стояв віддалік. Не хотів турбувати вас…
Високий чоловік біля далеких дерев. Такий схожий на молодого Андрія, що в неї тоді стрепенулося серце. Значить, не здалося.
Тетяна Максимівна заплющила очі. Сорок років щасливого шлюбу, побудованого на брехні. Чи на любові? Де ця грань?
– Андрій Васильович часто говорив про вас, – продовжувала Алла Геннадіївна. – Про те, яка ви добра, яка розумна. Як дбали про нього всі ці роки. Він дуже любив вас.
– Знаю, – прошепотіла Тетяна Максимівна.
І раптом вона зрозуміла – вона справді знає!
Завжди знала, відчувала цю любов– у кожному його погляді, жесті, слові. Хіба можна так прикидатися сорок років?
Тетяна Максимівна подивилась у вікно. Вона думала про те, що життя, напевно, мудріше за всіх. І що кохання – воно буває різне.
Але від цього не стає меншим.
Десь там, за дощем, на неї чекав новий день. Нове життя. І, можливо, нова рідня – дивна, неправильна, але все ж таки рідня.
Останній подарунок її Андрія…