Діду й бабі ставало все гірше і гірше…
Востаннє, коли Оля до них заїжджала, бабуся раптом заявила, що в сусідній із нею кімнатою спить і хропе якийсь чужий мужик, і вона його побоюється.
Оля намагалася пояснити, що це ж дід, її чоловік Аркадій, з яким бабуся Ніна вже майже шістдесят років разом живуть!
Бабуся на Олю дивно так глянула і сказала:
– Я що, Аркадія не знаю? Не він це!
Але потім по телефону вона про діда знову нормально говорила, що він кашу зварив і все добре.
І Оля майже заспокоїлася, вони у неї молодці, вона зі своїх діда й бабусі приклад бере.
Завжди були бадьорі і веселі, наче й не старі зовсім.
І ніколи не скаржилися.
Дід бабусю так любив, що навіть маленька Оля це кохання відчувала. Дід їй слова любові при всіх ніколи не говорив, але так на бабусю дивився, милувався прямо.
Раніше Оля думала, що вони старі, і в такому віці немає любові. А потім зрозуміла, що справжнє кохання віку не має, дідусь же свою Ніну всякою любить! І любов свою висловлює не так, як молоді, а по своєму.
Бабуся готувати так і не навчилася, і дід зранку встає і варить кашу. А якщо бабуся щось готує, дід завжди хвалить її:
– Ніна, як ти смачно приготувала, нічого смачнішого не їв!
І вони обоє сміються, дід від щастя, що Ніна – його дружина. А вона від того, що у них таке порозуміння є, це ж рідкість.
Коли їхнього сина раптово не стало, Ніна Петрівна ніби скам’яніла. Наче й вона така сама – каже щось і посміхається навіть. А очі порожні…
Дідусь теж дуже сумував, але він тримався, а що йому ще лишалося? Він мужик, у нього дружина переживає, вона мати, а це святе, їй набагато важче і гірше.
І дід доглядав бабусю, водив її в кіно, намагався жартувати, дарував смішні й безглузді подарунки, хоча ніколи не вмів це робити і в каблучках та квітах нічого не розумів.
І вони згодом пережили своє горе разом, тим більше, що в них підростала внучка Олечка, дочка єдиного сина Романа…
Але Оля рано раділа, бабуся раптом злягла, лікарі сказали, що все серйозно, і запропонували пройти процедури.
Найгірше, що окрім Олі бабуся з дідом рідних більше не мали.
У мами другий шлюб, з батьком Олі вона давним-давно розлучилася. Він працював рятувальником. І в неї тепер інша родина, нормальна, як мама каже. Живуть вони окремо, а у Олі є брат, молодший за неї на п’ятнадцять років.
Мама потім Олю переконувала, що за такого чоловіка як в неї в якому разі не можна виходити заміж. чоловіка вдома не побачиш!
Але так сталося, що Оля вийшла заміж за поліцейського.
У них два сини і звичайно Павлика вона майже не бачить і діти, і будинок на Олі. Вона й працювати так влаштувалася, що три дні на тижні вона працює віддалено, з дому.
А рідного батька Олі не стало на роботі…
І звичайно, бабусю і дідуся вона ніколи не кине в біді…
Бабусі Ніні призначили легкі процедури і цілий місяць треба було її возити на них.
Возити щодня, і разом із дорогою та лікуванням це виходило пів дня, Оля не знала що робити.
Діти у них звичайно не грудні, Грицьку та Толіку одинадцять і вісім. Але за ними все одно нагляд потрібен, а працювати коли?
Відпустка без збереження – це погана ідея, у них і так грошей постійно не вистачає.
– Влаштуй їх в пансіонат з лікуванням, нереально тобі одній доглядати за ними, у тебе на все сил не вистачить, – порадила подруга Тоня, але Оля одразу відмовилася,
– Та ти що, це виключено! Вони ж на мене оформили дарчу, я хазяйка їхньої квартири. Вийде, що я їх просто в будинок для літніх людей сплавила? Та я на згадку про батька навіть так зробити не зможу, розумієш? Та й бабуся з дідом у мене хороші, я їх люблю і вони мене завжди підтримують, не можу я так з ними вчинити.
– Слухай, ну твоїй бабусі вже багато років, так? Якщо вона вже в такому стані, що діда не впізнає і все поспіль плутає, то може й сенсу немає її на процедури возити? – Тоня це припустила, і відразу зрозуміла по Оліному погляду, що не варто було цього говорити.
– Ну тоді найми їм доглядальницю з постійним проживанням та додатковими послугами. Щоб вона їх доглядала, ліки вчасно давали і з твоєю бабусею їздила на лікування. Дай оголошення або в агентство зателефонуй!
Через агентство таку доглядальницю не вдалося найняти, важко з двома старими слабими возитися. Та ще щодня возити її на процедури, тож не взявся ніхто.
Але на приватне оголошення незабаром відгукнулася жінка років шістдесяти.
Олі під час особистої зустрічі вона сподобалася. Людмила показала свої документи.
А в рекомендаціях від колишніх клієнтів наголошувалося на її чесності, старанності, охайності.
І головне – вміння спілкуватися зі слабими людьми, які мають проблеми з пам’яттю.
З появою Людмили Оля нарешті видихнула і зрозуміла, що тепер все хоч би йде як треба, по-людськи.
Та й вона тепер встигала і працювати, і хоч трохи своїм хлопчикам та чоловікові часу приділяти.
При цьому Оля завжди була на зв’язку із Людмилою.
І через день заїжджала ввечері до діда й бабусі додому їх провідати.
Спочатку змін не було, але хоч дід трохи заспокоївся.
А то останнім часом у нього був зацькований погляд старого чоловіка, який уже нічого не може зробити для своєї ненаглядної дружини, яка втрачає пам’ять.
Людмила якимось дивом могла з жартом та посмішкою все вирішити.
– Це не Аркадій, проженіть цього старого, я його не знаю! – починала галасувати бабуся Ніна.
– Звичайно зараз, – обіцяла Людмила і вела діда у ванну.
Там давала дідові іншу чисту сорочку і голила його відрослу сиву щетину, примовляючи при цьому:
– Ось зараз і прийде справжній Аркадій до своєї Ніночки.
– Аркадію, це ти? Нарешті, а я так переживала! – Ніна Петрівна худими руками обійняла його вперше за останній місяць і заплакала.
Аркадій Іванович був зворушений і кліпав очима, щоб самому теж заплакати.
Він уже думав, що його дружина більше ніколи не впізнає…
Через місяць від початку процедур лікарка здивовано сказала Олі:
– Знаєте, якщо чесно, я не вірила, що буде такий хороший результат. Думала що ми трохи зупинимо процес, щоб вона спокійно потихеньку пішла… І що її втрата пам’яті – процес незворотній. Але, схоже, тепер їй стає краще і це дивно. Лікування було щадне, а результат просто чудовий – ваша бабуся ще поживе!
Оля була на підйомі, вона дуже зраділа, адже це була перемога!
Дід теж ожив і став себе краще почувати. Ну хіба він міг перед своєю Ніночкою, жінкою всього свого життя, показати себе безпорадним?!
Бабуся Ніна стала колишньою і дідусь Аркадій зовсім підбадьорився, вони ще поживуть, ще порадіють, побачать, як правнуки їхні підростають!
– А як звали повністю цю доглядальницю Людмилу? – якось запитала Олю бабуся.
– Не пам’ятаю, вона сказала, що просто Людмила, хоча у мене фото її паспорта є, зараз подивлюсь, – Оля швидко знайшла у своєму телефоні фото,
– Її звуть Людмила Петрівна Петряк. Треба ж, бабусю, як у тебе по батькові!
– Чомусь я так і думала, – Ніна Петрівна посміхнулася,
– Ти тільки не бійся, я в здоровому глузді і твердій пам’яті. Але в мене було відчуття, що ця жінка особлива, надіслана мені небесами, це вона мене до життя повернула. Я тобі, Олечко, не розповідала, мої батьки мали доньку Люду, мою сестричку, вона й рочку не прожила… А потім я народилася. Який незвичайний збіг, що цю милу жінку теж звати Людмила Петрівна…
І справді дивно, а ще Оля була рада, що боролася за своїх рідних до кінця і не зрадила їх.
Вона сама від цього стала сильнішою і тепер серцем і душею відчуває, що ніколи не треба впадати у відчай, і тоді обов’язково допомога прийде, і можливо вона прийде звідкись згори…