Оленці було десять років, коли не стало її мами… Дівчинка ніяк не могла зрозуміти, чому це сталося.
Мама завжди була веселою, такою рідною, турботливою…
Вона любила Олену і більше того, була її найкращою подружкою. Робила з нею уроки, розмовляла про школу, про друзів, ділилася секретами, ну тими, що були в неї, коли вона була маленькою дівчинкою.
А потім мами не стало. Олена пам’ятала, як плакав її тато. Сильний, завжди строгий і солідний. Він плакав разом з бабусею Катею, маминою мамою.
А Олена не плакала…
Вона не вірила, що мама більше ніколи не повернеться. І тільки коли грудки землі полетіли в яму, куди опустили цей ящик, оббитий синім оксамитом, Олена зрозуміла, що це все…
Тато довго піклувався про моральний стан доньки, водив до спеціалістів.
І до школи Олена не ходила, їй довелося четвертий клас розпочинати заново, з новими учнями, які цуралися її – у неї ж немає мами.
Але вдома на неї завжди чекала дбайлива бабуся Катя, годувала, робила з нею в роки і потім вони розмовляли про маму. Дивилися альбоми з фотографіями, згадували мамині добрі очі, її веселі жарти, і їм обом ставало легше.
Увечері з роботи приходив тато. Бабуся йшла відпочивати після вечері, а тато завжди перевіряв щоденник і обов’язково дивився з Оленкою мультики перед сном.
Життя в сім’ї почало поступово налагоджуватися. Але згодом щось раптом змінилося. Посмутніша бабуся Катя, а тато став часто не бувати вдома, іноді він зовсім не приходив ночувати.
А тут і бабуся зазбиралася до себе. Погостювала, мовляв, і досить…
-На канікули до мене приїдеш, – сказала баба Катя зі сльозами на очах і поїхала у своє село.
А наступного дня в двері хтось подзвонив. Оленка відкрила замок і ахнула! На порозі стояв тато з якоюсь незнайомою жінкою…
І в будинку почала з’являтися тітка Віка – гарна, від якої добре пахло й весела.
Вона приносила Олені подарунки – то нові джинси, то гарний шкільний рюкзак, не такий, як у дівчаток у класі, з квіточками, а рожевий із білим написом іноземною мовою.
-Фірмовий, – із заздрістю сказали подружки у класі.
А коли на літні канікули Віка зібралася до бабусі, то отримала від тітки Віки і зовсім «крутий» подарунок – мобільний телефон!
-Будеш татові дзвонити вечорами після роботи, – проворкувала вона, відкривши заповітну коробку.
Олена так і робила. І бабусі Каті давала поговорити з татом, але вона не дуже раділа з цього. А іноді й зовсім відмовлялася…
-У твого тата тепер інше життя, внучечко, – скорботно говорила вона.
Олена розуміла, що ця скорбота чи, швидше, образа була пов’язана саме з тіткою Вікою.
І вона не помилилась. Того ж літа тато на ній одружився і привів у будинок. Коли Олена повернулася до нового навчального року, вони вже жили разом і пояснили дівчинці, що тітка Віка тепер буде її другою мамою.
Олена помітила, що портрет мами зник зі стіни, альбоми з фотографіями теж кудись прибрані, а в шафі не залишилося жодної маминої речі.
У них почалося нове життя, яке дівчинку чомусь не тішило. Називати нову татову дружину мамою вона категорично відмовилася, і тоді Віка сказала:
-Не насідай на неї, їжачок ти мій. Нехай називає мене простою Вікою. Адже ми подружки, так? – це вона вже до Олени сказала.
Але дівчинка, почувши це солодке «їжачок», пішла у свою кімнату і розплакалася.
Її тата звуть Євген. І нічого його так називати!
Якось до Олени на перерві підійшов Дмитро і запитав, чому вона не носить у школу свій мобільник. Дівчинка відповіла, що тут він їй не потрібен, вчителі не дозволяють, а ховати його в ранці – який сенс.
-Даремно чи що батько його тобі купив? – говорив скрупульозний хлопець.
-Мені його тітка Віка купила, – відповіла Олена.
На це Дмитро відреагував по-своєму – його купив саме її батько, бо він, Дмитро, із батьками тоді теж був у магазині.
-Твій тато так і сказав, що це для доньки і попросив щось компактне і не дуже дороге. Зрозуміла?
Вдома Олена в присутності Віки розповіла про це. Вона пирхнула, а батько сказав, щоб не звертала уваги на будь-які плітки.
Але з цього моменту в Олени почалися всякі неприємності.
Почалося все зі складної домашньої роботи з математики, над якою вони з татом просиділи весь вечір.
Після цього дівчинка приготувала портфель, акуратно склала в нього все, але в школі виявилося, що зошита з математики в ньому немає.
На неї насварилися, щоправда, двійку не поставили, оскільки Олена пообіцяла принести роботу наступного дня.
Зошит знайшовся в її письмовому столі, хоча вона точно пам’ятала, що все склала у сумку. Потім вона «загубила» щоденник, за що отримала наганяй і в школі, і вдома.
Окрім цього Віка, яка звільнялася раніше за тата, приходила додому й казала Олені займатися прибиранням то на кухні, то у ванній – чистити мийку, унітаз, мити підлогу або пилососити всю квартиру.
Жодних відмовок не приймалося. Казала строго і особливо, якщо Олена нагадувала про свої уроки.
-Все зробиш, тоді займешся уроками, – казала вона таким тоном, що дівчинка не послухатися не могла.
Сама вона при цьому сідала за телефон і розмовляла з кимось годинами. А ввечері з добродушною усмішкою розповідала батькові, яка в хаті росте помічниця, розумниця, просто золота дівчинка.
Якось Віка безцеремонно виставила з дому подружку Олени, з якою вони разом займалися. Дівчинка забула вдома ключ і не могла потрапити в квартиру. Олена покликала її до себе.
-Я знаю цю сім’ю, неблагонадійна вона, – брехала Віка татові, коли Олена розповіла йому про те, що сталося.
І це була неправда, батьки дівчинки були дуже привітні й добрі люди.
Та батько не повірив їй. Він довго розмовляв із донькою перед сном, переконуючи, що Віку треба слухатися. Вона доросла людина і краще розуміється на людях.
У їхній родині настав безлад. Віка завжди була чимось незадоволена, завжди відчитувала Олену: то вона нечупара, робить все неохоче, і вона за неї візьметься по-доброму.
-І не смій дивитися на мене так! – кричала вона. – Займися ділом, а то я знайду на тебе управу.
Але при таті вона була сама люб’язність. Називала її Оленкою і хвалила за те що вона слухняна. Дівчинка іноді скаржилася батькові, але він їй не вірив.
-Я розумію, моя люба, що ти по мамі сумуєш і Віку тому не сприймаєш. Але вона любить тебе і я бачу, хоче замінити маму. Не ображай її.
Після таких слів Олена плакала у своїй кімнаті і мріяла поїхати жити до бабусі. Але як тут поїдеш? А школа, тато? Хіба ж він її відпустить.
Цього дня Олена, як завжди, займалася прибиранням, а Віка сиділа в залі з телефоном та розмовляла з кимось із подруг. У ванній шуміла вода, Олена мила санвузол, але тут їй знадобилося щось на кухні, вона вийшла і опинилася біля дверей у залу, почувши розмову Вікі:
-Я таки виставлю її з дому, хоч би чого це мені вартувало. Нехай їде до бабці в село. Сама незабаром попроситься. І тобі раджу, не виходь заміж з такою доважкою!
Олена вибігла з квартири, прихопивши лише свій телефон, і зателефонувала батькові, вся в сльозах. Він одразу приїхав, знайшов її в сусідньому дворі і допитався, що сталося. Тоді вона й розповіла йому все і особливо про сьогоднішню розмову.
Вони разом піднялися в квартиру і ще в дверях почули злий вигук із зали:
-Повернулася, негідниця! Ну я тобі влаштую…
Віка, як фурія, вискочила в коридор і застигла на місці, побачивши чоловіка.
-Ми посварилися, – відразу почала вона. – Я тобі ніколи не розповідала, вона називає мене по-різному, вона…
Віка не договорила. Батько взяв її за руку і повів у кімнату. Там довго була сварка і чулися благання Віки.
Але через пару годин вона вийшла звідти з валізою й залишила їхню хату. І більше не з’являлася…
-Вибач, дочко, що я вірив їй, а не тобі. Все, більше ніяких других мам, я тобі обіцяю, – сказав батько.
А Олені стало його дуже шкода…
З того часу у них в сімʼї все налагодилося. А «друга мама» таки зʼявилася… Але на цей раз всі були щасливі!