У річницю, коли не стало її чоловіка Ірина Львівна, як завжди, поїхала на цвинтар.
Федора не стало три роки тому… Не старий ще, міцний чоловік, пішов з життя так несподівано, уві сні, що Ірині Львівні досі не вірилося в те, що Федора більше немає.
Вони прожили разом понад тридцять років, і спочатку після поминок Ірина Львівна відчувала себе втраченою і дуже нещасною. Здавалося, що з відходом чоловіка весь світ звалився… Дітей у них не було.
Спочатку вона дуже переживала, а потім упокорилася і залишила спроби виносити дитину. Вирішила, що коли Бог не дає їй можливість стати матір’ю, значить, так і потрібно.
І чоловік підтримав, сказав, що ніколи не залишить її через те, що вони не мають дітей. Федір багато працював, будував успішну кар’єру, і Ірині Львівні завжди здавалося, що він насправді не дуже й переживає через відсутність спадкоємця…
Поки був живий чоловік, Ірина не почувала себе самотньою. Чоловік хоч і багато працював, але знаходив час для спільних походів у кіно та в театр, кілька разів на рік вони вибиралися кудись на відпочинок.
А от коли Федора не стало, жінка відчула всю гіркоту самотності повною мірою.
– Ну ось, Федьку, вже три роки як тебе немає зі мною, – сказала Ірина Львівна, погладивши фотографію чоловіка на пам’ятнику.
Федір дивився на неї з фотографії, такий гарний, сповнений життя, і жінка знову не змогла стримати сльози. Ні, неправда, що час лікує. Не допомагає він, а лише трохи підтримує.
Прибравши на могилці, Ірина Львівна збиралася йти, як раптом побачила худеньку симпатичну дівчину, яка стояла неподалік і уважно на неї дивилася. А потім підійшла і спитала:
– Ви Ірина Львівна, дружина Федора Івановича?
– Так, – відповіла жінка. – А ви, перепрошую, хто?
– Я Олена, дочка…
– Чия, вибачте, дочка?! – не зрозуміла Ірина Львівна.
– Вашого покійного чоловіка…
– Що за нісенітниці?! – не повірила Ірина Львівна. – Ви мене розігруєте? Хто ви така?
– Я вже представилася, – спокійно відповіла дівчина. – І я вас не розігрую.
– Але… – Ірина Львівна не знала, що сказати.
Вона розглядала Олену і бачила, що дівчина зовні дуже схожа на Федора. Той же овал обличчя, ніс, губи… Невже це правда… І що ж виходить, Федір обманював її, у нього була інша жінка, яка народила йому дочку. У голові не вкладалося…
– Я розумію, що для вас це зараз несподіванка, – сказала Олена, помітивши стан Ірини Львівни. – І я б ніколи не наважилася з вами познайомитися, але тато… Ваш чоловік… Розумієте, він наснився мені днями, він сказав, щоб я в річницю, як його не стало пішла на цвинтар, навіть назвав час. Сказав, щоб я познайомилася з вами.
– Нісенітниця якась, – Ірина Львівна, як і раніше, не могла повірити у те, що відбувається. – Я нічого не розумію…
– Я теж, – зізналася Олена. – Я не знаю, навіщо мені з вами треба було знайомитись. Коли тато… Федір Іванович живий був, він, навпаки, не хотів, щоб ви знали про мене. Не хотів робити вам неприємно.
– Добре, – постаралася взяти себе в руки Ірина Львівна. – Допустимо, ти кажеш правду. А хто твоя мати? Де вона зараз?
– Мама не стало рік тому, – відповіла Олена. – Ви хочете знати, як вони познайомились із вашим чоловіком?
– Я не знаю… Не знаю, чи мені це потрібно знати. Це все несподівано, розумієш?
– Розумію, – кивнула дівчина. – Знаєш, Олено, я зараз якось погано розумію, це все так несподівано. Ти можеш дати мені свій номер телефону, я подзвоню тобі якось потім. Коли буду готова до розмови.
– Так, звичайно, – відповіла Олена і відразу дістала з сумочки блокнот і ручку.
Вона записала свій номер телефону і простягла аркуш Ірині Львівні. Жінка поклала папірець в кишеню і, не прощаючись із Оленою, пішла до виходу.
Вдома Ірина Львівна прийняла душ, заварила свій улюблений чай із мелісою й поринула в роздуми. Сумнівів у тому, що Олена каже правду, у неї майже не було. Дуже вже дівчина була схожа на Федора.
Як, виявляється, погано вона знала свого чоловіка. Вона була впевнена, що її Федько не з тих чоловіків, хто здатний обманювати та вести подвійне життя.
Тому, мабуть, він так спокійно поставився до того, що в них із Іриною не буде дітей. Він просто знайшов жінку, яка народила йому дитину. Однак дивно, чому він не пішов до неї, до матері своєї дитини? Навіщо продовжував жити з нею, з Іриною? Адже чудово знав, що вона не з тих жінок, хто благатиме залишитися. Вона відпустила б його, не стала б закочувати сварки й утримувати. У них навіть колись відбулася розмова на цю тему.
Якось Ірина сказала Федорові, що, якщо він хоче дитини, яку вона йому, швидше за все, народити не зможе, то вони можуть розлучитися.
– Я зрозумію, якщо ти підеш, – сказала Ірина. – Не кажи так, Іринко, – відповів тоді Федір. – Мені не потрібна інша жінка. Є чимало пар, які живуть без дітей, і ми проживемо… Я люблю тебе.
Й Ірина вірила, що любить. Федір був дуже уважним і дбайливим. мабуть, у неї не було причин сумніватися в його почуттях. А тепер що ж виходить? Казав, що любить, а насправді мав другу сім’ю…
Олені вже років двадцять, напевно. Господи, стільки років, прожитих у брехні… Ірині Львівні було дуже неприємно. Вона начебто знову пережила втрату чоловіка. Знову нестерпно було на душі… Минуло близько трьох тижнів, перш ніж жінка наважилася зателефонувати Олені.
До останнього вона сумнівалася, чи повинна це робити. Чи потрібно їй знати подробиці стосунків Федора з іншою жінкою?
І все-таки щось змусило її зателефонувати. Олена відповіла відразу ж, наче чекала на дзвінок. І вже за годину вона була вдома у Ірини Львівни…
– Тато дуже вас любив, – почала розповідати дівчина. – З моєю мамою у нього був швидкоплинний зв’язок. Вони тоді працювали разом і їх відправили у відрядження, тоді кілька людей відправили з їхнього підприємства. Там все й сталося. Мені мама незадовго до того, як її не стало, розповіла, як все було насправді.
Вони з колегами пішли в ресторан, і ваш чоловік, мій батько, хильнув зайвого, а мама цим скористалася, він їй подобався…
А потім, коли вона зрозуміла, що вагітна, вона попросила у вашого чоловіка грошей, щоб не залишати мене…
– О, Господи! – вигукнула Ірина Львівна. – І вона тобі це все розповіла? Що не хотіла тебе?
– Так, – кивнула Олена і продовжила свою розповідь. – Але Федір Іванович, тато, вмовив маму залишити дитину. Напевно, тому що у вас з ним не було дітей, вибачте…
– Нічого, розповідай…
– Загалом, мама погодилася. Але не безкорисливо. Тато добре заплатив їй, і всі ці роки утримував нас. Мама не працювала… Він відвідував мене раз – двічі на тиждень, привозив подарунки. Іноді водив у парк на атракціони…
Завжди одягав темні окуляри, нервував і озирався на всі боки, переживаючи зустріти когось із знайомих, — сумно зітхнула Олена.
Ірина Львівна слухала Олену, і її серце наповнювалося жалістю до цієї тендітної дівчини.
Народилася від випадкового зв’язку і, по суті, була небажаною.
Рідна мати народила її заради зиску, заради матеріального благополуччя. А батько ховався за темними окулярами, виходячи кудись із дочкою… Все це важко вкладалося в голові. У душі Ірини Львівни закипала злість на Федора. Не ревнощі, а саме злість.
Чому він не розповів їй про те, що має дочку? Можливо, тоді не довелося б влаштовувати цей маскарад. На це запитання тут же відповіла Олена.
– Ваш чоловік не любив мою маму, у нього з нею більше нічого не було, приходив він тільки до мене, – сказала дівчина. – Він дуже пнрнживав, що ви дізнаєтесь про мене, беріг вас. Бо любив і не хотів втратити.
Знаєте, був час, коли я вас не любила, бо хотіла, щоб тато завжди був поруч… А потім тата не стало, мамі довелося влаштуватися на роботу, бо треба було на щось жити. А мені довелося покинути інститут, я ж навчалася на платному, і за навчання вже не було чим платити. Я також пішла працювати. А потім мама заслабла. Вона гульбанити почала після того, як батько пішов.
– А зараз ти продовжуєш мене не любити? – спитала Ірина Львівна.
– Ні. Я багато чого передумала, і багато чого зрозуміла. До того ж мама перед тим, як піти мені зізналася. Раніше вона казала, що через вас тато не з нами. Тому я й не любила вас. А потім дізналася, як все було насправді. Мені нема за що вас не любити, вам, напевно, теж важко було дізнатися про все це…
– Та вже нелегко… Мама перед тим, як піти сказала, що шкодує тільки про те, що не змусила тата офіційно мене визнати, у мене у свідоцтві про народження стоїть прочерк… За документами я Федору Івановичу ніхто і тому не можу претендувати на спадщину… Так сказала мама .
– Батьківство можна було встановити через суд, – посміхнулася Ірина Львівна.
– Напевно, але мені не хотілося цього робити. Мені нічого не потрібно. Квартира в мене є, я сама заробляю… І я ніколи не підійшла б до вас, якби не цей сон, про який я вам розповіла на цвинтарі. Я дуже рідко бачу сни, а тут тато наснився і все було так натурально. Наче не уві сні, а наяву ми з ним поговорили… Чомусь я вирішила, що маю зробити так, як він сказав. Познайомитися з вами, хоч мені було лячно. Я переживала, що й ви мене незлюбите…
– Мені нема за що тебе не любити, Оленко…
Ірина Львівна й Оленка засиділися до пізнього вечора. Дівчині було цікаво більше дізнатися про свого батька, вона із задоволенням подивилася альбом, де були його дитячі та студентські фотографії.
Ірина Львівна, незважаючи на розчарування у Федорі, розповіла Олені про її батька як найбільш доброго, і до самої дівчини несподівано відчула велику симпатію.
Олена була так схожа на Федора. Ірина Львівна дивилася на неї і думала про те, що й у них із ним могла народитись така гарна дівчинка, але доля розпорядилася інакше.
– Мені пора, засиділась я у вас, — сказала Олена, глянувши на годинник.
– Як же ж ти підеш одна по темряві, – запереживала Ірина Львівна. – Залишайся у мене, місця багато. Переночуєш, а вранці підеш.
– Дякую вам, – усміхнулася Олена. – Якщо чесно, я дуже переживаю ходити одна темними вулицями…
– І не треба цього робити. Ми з тобою начебто і не зовсім чужі…
– Ви хороша, – сказала Олена. – Моя мама була іншою, мені іноді здавалося, що вона мене і не любить…
– Як же можна не любити власну дитину, – відповіла Ірина Львівна.
Жінка згадала, як вперше завагітніла, як раділа майбутньому материнству і навіть почала вибирати імена для дитини, а потім… Швидка, лікарня та голос лікаря, який повідомляє про те, що вона втратила її.
Вранці Ірина Львівна встала раніше і приготувала сніданок. Їй було приємно зробити це, після того, як не стало Федора вона готувала лише собі і часто без настрою.
А тут раптом уперше за три роки відчула, що вона не самотня. І хоча Олена, швидше за все, сьогодні піде і більше не повернеться, на душі все одно чомусь стало світлішим.
Незважаючи на зраду Федора та його багаторічну брехню, на душі було тепло. І це було так дивно і поки що незрозуміло. Передчуття чогось хорошого оволоділо жінкою.
– Сідай снідати, Оленко, – сказала Ірина Львівна, коли дівчина увійшла на кухню і привіталася.
– Ой… Дякую, – розгубилася Олена.
– Після того, як не стало мами я весь час їм сама, майже не готую.
– А чим же ти харчуєшся?
– Так, бутербродами та йогуртами, в основному.
– Це неправильно, потрібно добре та різноманітно харчуватися, адже від цього залежить наше здоров’я. Хоча, зізнаюсь тобі, після того, як нестало чоловіка я сама іноді лінуюся готувати… Для себе однієї не завжди хочеться.
– Ось і мені так само, – зізналася Олена…
Ірина Львівна не стала тримати зла на чоловіка, який пішов у засвіти, пробачила його і навіть подякувала за те, що в її житті з’явилася Олена.
Дівчина, яка виросла без материнського тепла, теж перейнялася симпатією до Ірини і стала часто відвідувати її, вони подружилися.
А коли Олена вийшла заміж та народила дітей, Ірина Львівна стала для них справжньою, дуже дбайливою бабусею. І бачачи як вона порається з онуками, нікому б і на думку не спало, що вони їй не рідні.
Втім, чому не рідні, якщо вона любить їх усім серцем… Людина часто має вибір: незлюбити, чи пробачити, прийняти, чи відштовхнути…
Герої цієї розповіді свій вибір зробили і не помилилися…