– Шкода, що я не можу супроводжувати тебе у поїздці, – казала Наталя чоловікові.
– Нічого, я сам упораюся за пару днів, вирішу всі питання і повернуся додому, – заспокоював її Борис. – Та й чого тобі метушитися з огляду на те, що треба сидіти з онуками?
Це було правдою, син із невісткою вирушили у відпустку, підкинувши батькам двох онуків. Через три дні після їхнього від’їзду Борис отримав новину, що не стало його тітки. Вона жила в їхньому рідному місті, не мала інших родичів і до останнього дня залишалася в активній формі. Оскільки інших родичів у бабусі не було, саме племінник мав організувати прощання і вирішити питання зі спадщиною. Про це вони домовилися давно, і Ірина Миколаївна заповіт на Бориса залишила.
– Квартира тітки нам не потрібна, – казав тоді Борис дружині. – Мотатися туди немає сенсу, та й самі вже не молоді, тож виставимо на продаж, а далі вирішимо, що робити.
Наталя з чоловіком не сперечалася, вона, в принципі, не любила сперечатися і завжди була на його боці. Вона переживала, що не може зараз поїхати з чоловіком, але онуків тягнути на такий захід здавалося неправильним, тож жінка залишилася з ними вдома. Вона дала Борису повчання, вони обговорили план дій і чоловік подався на малу батьківщину.
– Повернуся за кілька днів, тоді й вирішимо, як далі зробимо з майном тітки, – сказав він перед від’їздом.
Наталя свою провину відчувала і переживала, що не може зараз бути поряд із чоловіком. Він зателефонував за кілька днів після від’їзду, коротко розповів про стан справ, не конкретизуючи терміни повернення додому. Ще через день Наталя сама набрала номер чоловіка, намагаючись дізнатися про його плани.
– Мені доведеться затриматися тут на тиждень, – стомлено розповідав Борис. – У тітки виявилося багато речей, тепер потрібно все розібрати та навести в квартирі порядок для подальшого продажу.
– Ми могли б наступного разу разом приїхати та зробити все потрібне, – переконувала чоловіка Наталя. – Зараз тобі самому важко буде там з усім справлятися.
– Не забувай, що це місто мого дитинства та юності, тож тут залишилося багато товаришів, – заспокоював дружину Борис.
Протягом тижня він дзвонив рідко, неохоче відповідав на дзвінки дружини та постійно посилався на зайнятість. Наталя інтуїтивно відчувала, що відбувається щось дивне із чоловіком, але не могла зрозуміти, що саме. А коли він не повернувся і через тиждень, почала хвилюватись і тривожитися.
– Приїжджай додому, досить тобі сидіти одному в порожній квартирі, – просила вона чоловіка по телефону.
– Я ще не впорався з усіма справами, так що не можу поки що повернутися, – виправдовувався Борис.
– Значить, я до тебе днями приїду і ми разом все зробимо, – відповіла Наталя. – Завтра діти повертаються, я віддам онуків і одразу до тебе приїду.
– Не треба, – якось зніяковів Борис. – Не приїжджай, я хочу трохи побути один.
– Що відбувається? – Більше не збиралася грати в кішки-мишки Наталя. – Ми майже сорок років у шлюбі, онуків вже ростимо і ніколи не втікали один від одного через бажання побути на самоті.
– Я тут зустрів декого, коротше, зараз не можу все розповісти, – зніяковіло відповів Борис. – Ти тільки не хвилюйся, у вас обов’язково все буде гаразд.
– Що означає “у вас”? – не розуміла Наталя. – А себе ти вже не зараховуєш до нас?
– Потім поговоримо, мені зараз незручно, – швидко сказав Борис і вимкнув телефон.
Наталя місця собі не знаходила, бо ніколи такої поведінки чоловік не мав. Він завжди для сім’ї старався, вони все обговорювали і разом ухвалювали рішення, а після поїздки до рідного міста щось змінилося.
– Може батько зустрів друзів юності, і вони загуляли у порожній квартирі? – припускав син Олег. – Сама подумай, які можуть бути варіанти?
– Я не знаю, – важко зітхала Наталя.
– Вам уже по шістдесят три роки і я в житті не повірю, що батько міг у щось серйозне вляпатися, – заспокоював Олег. – Якщо до вихідних не з’явиться, я поїду машиною і привезу його додому.
Борис дав про себе знати через кілька днів, зателефонувавши дружині і зважившись на відверту розмову.
– Ти тільки не влаштовуй сварок, – просив він. – Так вийшло, що я не хочу повертатися додому і вирішив залишитися в квартирі тітки.
– Як це? – не розуміла Наталя. – Але тут твій дім та сім’я, а там нікого немає.
– Тут Катерина і я вирішив, що решту життя хочу провести поряд з нею, – випалив Борис. – Вона моє перше кохання і тоді ми мало не одружилися, але батьки втрутилися і нас розлучили. Я поїхав вчитися у Київ, одружився з тобою і далі життя закрутило. Вона теж вийшла заміж, кілька років тому овдовіла і ми вирішили, що доля випадковою зустріччю дарує нам ще один шанс на щастя.
– Ти що таке надумав? – відмовлялася приймати цю інформацію Наталя. – Після стількох років спільного життя ти просто вирішив піти до якоїсь подруги юності?
– Ми зустрілися, все зрозуміли і вирішили решту життя провести так, як мріяли в юності, – упевнено говорив Борис. – Так що ти на мене не чекай, я тут залишуся, з Катею. Синові я сам все поясню, квартира наша за тобою нехай залишається, а потім все одно Олегу перейде у спадок.
– Значить, ти вже сам вирішив і просто мене перед фактом ставиш? – Не могла прийти в себе Наталя.
– Пробач, якщо зможеш, я й справді все вирішив, – продовжував Борис. – Я якось потім подзвоню, бувай!
Наталя не могла повірити в реальність того, що відбувається, і зовсім не розуміла, як правильно поводитися. Вона в розгубленості ходила весь день, наче неприкаяна, а ввечері приїхали син із невісткою і щось говорили для заспокоєння. Жінка толком їхні слова не чула, але розуміла, що Борис розповів все синові.
– Ось побачиш, батько незабаром повернеться, у нього просто тимчасове захоплення і все ще буде нормально, – переконував її син. – Просто ця жінка опинилася поряд у складний для нього момент і все.
– Він не повернеться, – безбарвним голосом відповіла Наталя.
– Ми з Мариною обов’язково поїдемо у вихідні до нього на розмову, – рішуче говорив Олег. – Батькові доведеться вибирати між нами та своєю Катею. Якщо якесь міфічне кохання йому важливіше, нехай забуде про існування мене та своїх онуків.
– Не треба так, він не повернеться все одно, – втомлено відповіла Наталя.
Вона розуміла образи сина та його бажання щось змінити, але все було б марно. Інтуїція підказувала Наталі, що далі вона житиме сама і радітиме тільки приїзду сина з родиною. Але Олег матір не послухав, на розмову з батьком з’їздив, тільки повернувся додому похмурим і небагатослівним.
– Мати, ти не хвилюйся, ми з Мариною і дітьми тебе не покинемо, – сказав він тоді, відводячи погляд.
Наталя і не переживала, бо вона розучилася відчувати емоції того дня, коли дізналася про зраду чоловіка. Раніше здавалося, що завжди можна вирішити проблеми спільними стараннями, тепер жінка залишилася віч-на-віч з ними, і це було так дивно. Борис слово дотримався і через місяць після складної розмови сам зателефонував.
– Як ти? – спитав він. – Може потрібна якась допомога?
– У середу мене не буде вдома цілий день, забери свої речі, – просила Наталя. – Вони багато місця у квартирі займають, а я хочу змінити інтер’єр.
– Навіщо ти так кажеш, немов сорочки і светри, що залишилися, тобі й справді заважають? – бурчав Борис.
Наталі не речі заважали, а пов’язані з ними асоціації та спогади. Вона постійно чекала повернення чоловіка і була впевнена, що будь-якої миті відчиняться двері, і він опиниться на порозі. Навіть загадала собі: якщо ввечері в середу повернеться до квартири і знайде все на своїх місцях, то все ще може бути. Наталя тішила себе надіями, що Борис зрозуміє помилковість своїх суджень і обов’язково повернеться, а вона б його пробачила і навіть спробувала не згадувати всі події, що відбулися останнім часом.
Повернувшись увечері у середу після тривалого перебування у сина, Наталя одразу звернула увагу на відсутність усіх речей Бориса та залишені ним ключі від квартири на тумбочці у коридорі.
– А ось тепер точно все, тепер я остаточно залишилася одна, – сказала вона відображенню в дзеркалі і пішла займатися домашніми справами, щоб відволіктися від сумних думок.
Через два місяці подружжя офіційно розлучилося, Борис навіть збирався розписатися з Катериною. Олег батька не зрозумів і вчинок його не пробачив, розірвавши з ним спілкування та заборонивши спілкуватися з онуками. Борису було прикро, тільки відмовлятися від свого життя не збирався. Багато років тому вже зробив це під тиском батьків, тепер не мав наміру ламатися від натиску сина. Він сподівався, що з часом Олег зрозуміє та прийме його бажання просто бути щасливим, хай навіть у похилому віці.