Андрій був щасливий у шлюбі недовго. Три перші роки, не більше.
Потім він почав помічати, що дружина полюбляє погульбанити.
Повертався вечорами додому, а Люда вже була весела.
Ні сварки, ні вмовляння не допомагали.
І навіть народження Мишка, якому було всього два рочки, не змогло утримати її.
Батьки Андрія були вражені, коли дізналися про таку обстановку в сім’ї, коли приховувати це син уже не міг.
– Що ж робити, синку? – хвилювалася мати Андрія. – Не повела б вона і тебе цією слизькою доріжкою. Нехай іде працювати, може, хоч це її зупинить.
– Я ніколи цим займатися не буду, – нервував Андрій.
Він дуже любив синочка, і переживав залишати його з дружиною, коли йшов на роботу.
Як не намагався Андрій навчити дружину, нічого не виходило.
– Значить, вона спочатку трималася від цього подалі, щоб вийти заміж, а тепер не може вже приховувати. І на роботі ніде не тримається, – плакала Андрієва мати.
Андрій розлучився з Людою, коли вона стала від сварок іти з дому. Піде ніби як роботу шукати, віддавши бабусі Мишка, а сама десь вештається, і повертається ніяка додому надвечір.
Андрій терпів її витівки заради сина. Не міг і уявити, що малюк житиме від нього окремо.
Кінець їхнього шлюбу прийшов тоді, коли Люда завагітніла від свого товариша по застіллях Сергія.
Вона вже пішла на той час сама від Андрія, приходила відвідати Мишка, який був то в бабусі, то в матері Андрія, то з Андрієм удома.
Розлучили їх швидко, але сина Люда забрала з собою, бо на той час перестала гульбанити – носила дитину Сергія.
Андрій переживав так, що навіть змарнів, і не міг розмовляти на тему розпаду сім’ї. Тільки його мати, Олена Іванівна, яка приходила відвідати внука, коли Андрій брав на вихідні до себе Мишка, намагалася заспокоїти сина.
Коли Люда народила ще одного хлопчика, спочатку їй якось вдавалося триматися, все-таки материнський інстинкт стримував жінку.
Малюк Дмитрик на щастя народився міцним, спокійним та здоровим. Мишкові на той час уже було чотири роки. У нового чоловіка Люди була дочка від першого шлюбу – десятирічна Наталка, тиха і скромна дівчинка, яка мало знала ласки, бо її мами не стало, коли їй було п’ять років.
Андрій завжди дізнавався подробиці про життя Михайла, і про те, як живе його колишня дружина. Мишко розповідав, що Наталя завжди допомагає мамі, стежить за Дмитриком, грається з ним.
Приходячи в сім’ю до Людмили, щоб забрати Мишка на прогулянку, Андрій помічав, що вдома чисто, Наталя обіймає сина, і навіть займається малюванням, або збирає разом з конструктора машинки.
Потроху на душі в Андрія відлягло.
– Може, я слабохарактерний, і мені не вдавалося відволікти Люду від біленької, а Сергій більш строгий? – думав він.
Однак час показав, що Андрій помилявся. Історія повторилася.
Як тільки Дмитро трохи підріс і став на ноги, Люда знову розслабилася, і стали вони гульбанити разом зі своїм Сергієм.
Сергій був високий, здоровий, а ось Люда слабшала, не могла зупинитися, коли її чоловік сідав за кермо, проспавшись, і їхав наступного дня працювати.
Все частіше став просити забрати до себе синочка Андрій. Бувало, і тиждень він жив у тата, коли Андрію можна було взяти відпустку. Або в матері його малюк ночує, коли бабуся Олена може взяти онука, бо ж вона теж ще працювала.
Але біда не приходить одна. І сталося так, що одного разу Люда, повертаючись із Сергієм із села від друзів, потрапили в пригоду. Обох не стало…
Добре, що всі діти тим часом були вдома під наглядом доброї сусідки. Вона й зателефонувала Андрієві, повідомивши про те, що сталося.
Андрій примчав серед ночі.
Діти спокійно спали у кімнаті.
– Сиджу, на годинник дивлюся, а їх все немає і немає … Вже серце не на місці. Ось і почала дзвонити і в село їхнє, а потім і у лікарні… От мені й повідомили… Жах який, Андрію… Що тепер буде з діточками?
– Дітей не залишу, – сухо відповів Андрій пошепки.
– Вони так звикли один до одного, – продовжувала шепотіти сусідка. – А Наталочка – це скарб. Дівчинка і по господарству навчена все робити, і прибирає, і миє, і зварити просте може, а як вона малюка любить і бавить, це треба бачити. І Мишка обожнює… – жінка плакала, закривши рота рукою, щоб не розбудити дітей.
Вони сиділи на кухні, не вмикаючи світла. Повний місяць освітлював невелике приміщення. На вікні стояли квіти, а з вулиці притискалися наче сирітки до скла пухнасті сніжинки.
– Ось і зима почалася, – раптом сказав Андрій. – Вас як звуть?
– Що? – сусідка подивилася червоними очима. – А-а-а, Надія Юріївна. Можна просто Надія… Я тут, за стіною, давно живу. Працюю два дні через два. Завтра і післязавтра у мене вихідні. Можу з ними побути. Ось тільки що сказати Наталці? І як? Маленьким ще незрозуміло…
– Мишка я до себе заберу, щоб вам було легше. А Наталці треба до школи ходити. Давайте поки що скажемо, що батьки поїхали у сусіднє місто, щось на зразок відрядження… – запропонував Андрій. – А потім щось треба буде вигадати…
Вранці Наталю залишили все ж таки вдома, побоюючись, що сумні новини до неї можуть дійти від когось із однокласників. Мишка взяла бабуся, а Надія залишилася з Дмитром.
Андрій відпросився з роботи, взявши позачергову відпустку і залишився з дітьми жити у їхній квартирі, де Надія та його мати допомагали з малюками.
Як вони прожили цей час? Немов над прірвою летіли. Нарешті, Наталя зрозуміла й сама, що не повернуться вже ні батько, ні мачуха додому. Дівчинка ходила до школи, навчалася, і, як і раніше, допомагала вдома стежити за своїми зведеними братиками, яких від щирого серця любила.
Андрій одразу ж почав оформляти документи на опіку над Наталкою та Дмитром. Ні про який поділ, і передачу їх до дитячого будинку він і чути не хотів. Так вийшло, що у Сергія з батьків живим був тільки батько, який жив десь далеко, в іншій області, і давно мав іншу родину. Він навіть не був на прощанні із сином.
– Синку, ти точно все вирішив? – запитувала мати Андрія.
І щоразу він твердо відповів:
– Так, мамо. Я не зможу пробачити себе, якщо остаточно розвалю сім’ю, світ цих дітей. Не можна ображати їх і робити сиротами. Я вже оформляю опіку. У цій ситуації мені йдуть назустріч.
– Свого треба виховувати, та ще й двоє до купи… Ти ж мужик. Якби жінка прийняла… Так частіше буває. Тобі тепер дружину не знайти. Яка жінка погодиться чужих трьох годувати, виховувати? Ох, справи… – плакала мати.
Вона шкодувала і дітей і сина.
– У будь-якому випадку, – сказала вона нарешті. – На мене ти можеш покластися, і твій батько теж допоможе. Машину свою віддає.
– І я допоможу, – пошепки підтвердила сусідка Надя, що стояла поруч. – Я скільки разів сиділа з ними в няньках, коли Люда і Сергій по гостях ходили… І тепер не залишу дітей. Адже в мене крім мами та бабусі в селі і немає нікого…
Надя пішла на вулицю гуляти з Дмитром та Мишком.
Час минав. Андрій оформив опікунство. Тепер він був головою сім’ї із трьома дітьми. Два братики ходили у дитсадок, що був практично у дворі будинку, Наталя добре вчилася, і тепер Андрій влаштував її і у школу танців, оскільки дівчинка була здібною й любила музику.
– Не все тобі в няньках сидіти, дочко, – казав Андрій. – Настав час і про свої захоплення подумати, треба розвиватися. Навчишся танцювати, і братика танцювати навчиш.
Наталя почала частіше усміхатися.
Багато робила і Надія. Вона організувала допомогу від сусідів, які були рішуче налаштовані допомогти сім’ї Андрія.
З кількох будинків, що були неподалік їхньої вулиці, люди несли хто ковдри і постільну білизну, хто іграшки, одяг, а найчастіше допомагали грошима.
Але Андрій незабаром почав від грошей відмовлятися, говорячи, що він працює. Та й речей дітям цілком вистачає. І всім від душі дякував.
Надя готувала обіди й вечері, і до приходу Андрія з роботи вже все стояло свіженьке і смачне. Андрій дав їй ключі від помешкання, щоб Надя могла приходити, коли їй зручно.
Відгукнулися люди і на роботі Андрія. Його колеги дали матеріальну допомогу і подарували дітям нові меблі в дитячу.
– Як там твоя кухарка? Не втомлюється з таким сімейством? – все частіше питала мати Андрія. – Їй би приплачувати за таку роботу. Не можна користуватися добротою жінки, хоч вона й живе сама…
– Не хвилюйся, мамо. Вона харчується з нами. Я тільки купую продукти. І взагалі, вона ж сама зголосилася. – якось ухильно відповів син, але від погляду матері йому не вдалося приховати посмішки і якогось невловимого виразу ніжності.
– А скільки ж їй років, що вона досі самотня? І чому не вийшла заміж? – знову почала допитуватися мати.
– Вона старша за мене на чотири роки, мамо. А що незаміжня, так я не питав, незручно. Тож їй тридцять сім виходить. Працює у квітковому магазині.
– Витончена натура, і добра. І добре, що скромна, і звичайної зовнішності, – раптом стала міркувати мама. – А заміж вона вийде. Тому що хазяйська і дітей любить. Не можна їй залишатися одній. Сам розумієш, що одному в наш час – погано.
– Одному в будь-який час погано, – обізвався син і уважно подивився на матір, а потім зітхнув.
– До речі, – продовжувала мати. – І тобі не варто ставити на собі хрест. Ти привабливий молодий чоловік. Але батьківський інстинкт у тебе зашкалює. Це велика рідкість. І доброта. Тільки справжня жінка це оцінить. Справжня…
– Про що ти, мамо… У мене троє дітей на шиї. Кому я можу запропонувати таке щастя? – раптом щиро запитав Андрій.
– Ні, не кажи так. Раніше сім’ї були більшими, у наш час троє дітей – це практично норма. Це тепер однією дитиною хочуть відбутися, наче галочку поставити. Та й зараз у дружних сім’ях є і по троє, і більше, – сказала Олена Іванівна, і зазбиралася додому. – Мені завтра рано вставати. А діти… Вони дуже швидко зростають. Ось сам побачиш, як час летить.
Андрій уклав малюків спати, попросив Наталку не сидіти довго за читанням, і став складати список продуктів на завтра. У Наді були попереду два робочі дні, і в цей час Андрій готував сам, у чому вже досяг успіху.
Коли наступного дня надвечір Надя зазирнула після роботи, щоб поцікавитися як у Андрія справи, він узявши її під руку, повів на кухню і посадив за стіл.
– Спробуй мого борщу! Ні, не мати, а саме я сам готував!
Він присунув їй тарілку запашного наваристого борщу, і Надя не змогла відмовитись.
– М-м-м, дуже смачно… От молодчина! Скоро мені тут не буде чого й робити… – посміхнулася вона.
– Ну, ти й сказала… – розгубився Андрій. – Як це не буде чого робити? А в гості приходити? А компанію скласти? Ми всі тебе цінуємо, чекаємо й любимо. Правда, діти?
Хлопчики і Наталка разом кивнули і подивилися на Надю.
– Ну, дякую. Інакше я й не думала!
Вона встала:
– Пішла я додому вмиватися і спати. Дякую за смачну вечерю. Мені й готувати не треба.
Вона попрямувала до виходу, Андрій ішов поряд.
– Ти вже вибач, якщо щось не так сказав. Мені й чути не хочеться, що ти перестанеш до нас ходити… Надю. Ти так мені допомагаєш, що навіть не знаю, чи впорався б я без тебе. Все-таки жінка на кухні, в домі, одним своїм виглядом зміцнює силу духу. Розумієш? – він раптом поцілував її руку з такою вдячністю, що Надя розплакалася.
– Та жартувала я… Як же ж я без вас, мої ви любі?! – вона дивилася вже на синьооких хлопчаків, які підглядали з-за дверей кухні.
Наступного дня Андрій, уже не бажаючи відкладати серйозну розмову, приніс букет квітів.
Він мʼявся біля дверей Надії, знаючи й чуючи, що вона вже повернулася з роботи.
Наталка, яка бачила переживання Андрія, вибігла на сходовий майданчик натиснула на кнопку дзвінка, і зникла в квартирі.
– Ох, ти ж, Наталко! – зітхнув Андрій.
У цю мить Надія відкрила двері і ахнула від побаченого.
Андрій зайшов до неї і з порога сказав, що ні на що не розраховує, але сподіватиметься на згоду Наді стати його дружиною.
– Вибач, що так сумбурно, але інакше не можу… Що я можу? Ти і так все про мене знаєш… Нехай це буде твоїм рішенням, а якщо ти погодишся, то я буду щасливий. Правда … – він постояв мить і вийшов від Наді, залишивши її одну і розгублену.
Коли він повернувся додому, Наталя чекала на нього в коридорі.
– Ну що вона? Як? – запитала дівчинка.
– Не знаю… Залишив її думати… – видихнув Андрій, і обійняв Наталю, погладив по голові. – А ти не хвилюйся. Що буде, те й буде…
Тут він помітив, що Наталя дивиться через його плече.
Він повернувся до дверей і почув:
– А буде в нас все добре, і навіть, може, й краще… – Надія обійняла Андрія і поклала йому голову на плече. – З такими дітьми ти ще цінніший, Андрійку. Одна Наталя чого варта! Не дивись, що їй всього дванадцять років, а вона вже і хазяйка, і нянька, і вчителька для братів.
– А скоро й танцівницею найкращої стану, – задзвенів голосок Наталі і дівчинка, пританцьовуючи, пішла в кімнату до Мишка і Дмитрика, які гралися на килимі в машинки.
Новина про те, що Андрій одружився, рознеслася на роботі миттєво.
Знову друзі й колеги збирали йому на весільний подарунок, вітали, плескали по плечу, і всі говорили майже одне й те саме:
– Ну, не за горами і ще один синочок чи донька! Довго не думайте! А ми ще подарунків підкинемо!
Сам Бог послав тобі таку хазяйновиту дружину. Молодчина ти, Андрію! Щастя вам і любові!