Уляна добре пам’ятала, як її мама складала речі у валізи і плакала…
– Ти зараз ще маленька, але повір, коли виростеш, зрозумієш мене! – казала вона. – Ну, я не люблю його. Зовсім не люблю! Тебе я не кидаю… Ти ж любиш бабусю Любу? І вона тебе любить. Тобі в неї буде добре…
А от коли виростеш, то зрозумієш мене. Ні, я тебе не кидаю, я відвідуватиму тебе!
Просто так життя склалося…
Твій батько тримається за нашу сім’ю тільки тому, що тебе любить. А що це за сім’я, де батьки не люблять один одного? Тобі у бабусі буде добре, я впевнена. Я тебе люблю, але так вийшло. І тато тебе любить…
Десятирічна Уляна не розуміла, що ж таке сталося!
Здавалося, що ще вчора все було добре, а сьогодні батько побіг десь, гримнувши дверима.
Мама зібрала речі доньки й сказала, що Уляна житиме у бабусі.
Вона все говорила, говорила, немовби вмовляла себе і плакала.
Уляні хотілося обійняти маму, пошкодувати, щоб вона не плакала.
Але щоразу, коли дочка торкалася мами, та присідала, клала свої руки на плечі дочки і казала:
– Виростеш, зрозумієш!
Мати вставала і знову, складаючи речі, щось говорила і говорила…
Бабуся Люба – це була татова мама. Вона добра старенька, Уляні чудово жилося у неї.
Це спочатку Уляна сумувала без батьків, а потім бабуся зуміла зробити так, що Уляна була щаслива.
Вона класна, вони з Уляною все робили разом. Багато читали і фантазували, що вони герої пригодницької книжки. Це було весело.
Бабуся зуміла замінити Уляні батьків, жодного разу слова поганого не сказала ні про батька, ні про матір, які з’являлися в житті Уляни дуже рідко.
Батько поїхав за кордон на заробітки, там і лишився жити. Мама вийшла заміж, народила трьох дітей. З’являлася в житті Уляни тільки на день народження та на новий рік.
Тільки одного разу Уляну забирала до себе інша бабуся.
Весь тиждень мамина мама розповідала Уляні, який нехороший у неї батько, і яка щаслива тепер її мама. Які дітки у неї хороші.
Більше Уляна до тієї бабусі не їздила, та й не запрошувала вона її особливо…
Мами не стало, коли Уляні було вже 25 років. Їхали разом зі своїм чоловіком своєю машиною і опинилися на узбіччі. Не стало обох…
Як виявилось, в матері багато родичів, про яких Уляна навіть не здогадувалася.
На поминках всі наввипередки згадували щасливе дитинство, яке вони проводили разом із мамою Уляни, згадували, як вони дружили вже у дорослому житті, як допомагали один одному.
Уляна слухала і розуміла, що вона про життя мами не знає нічого.
Після поминок постало питання, як вчинити з дітьми. Вся численна рідня, особливо мамина мама, почали вмовляти, щоб опіку над дітьми оформила Уляна.
– Ти головне оформи, а ми тобі допоможемо. Це ж твої брати й сестра, – казали вони.
Сказати, що Уляна була здивована, нічого не сказати. В голові тільки крутилося:
– А де ж ви всі були, коли я була маленька? Чому про мене ніхто не згадав жодного разу?
Але вголос вона сказала:
– Мені треба порадитися з бабусею.
– Та що твоя баба розуміє?! Вона сина нормально не змогла виховати. Кинув тебе, і ти росла одна, сиріточка наша! – заголосила мамина мама і розплакалася.
Уляні не сподобалося, що про її улюблену бабусю говорять недобре, хотілося сваритися, висловити свої образи, але десь у душі відгукнулося бабусине виховання.
Вона забороняла про людей говорити щось нехороше.
Можливо, якби про бабусю не сказали так, то Уляна й задумалася про опіку над дітьми.
Але через образу Уляна просто відповіла:
– Не можу я оформити опіку.
Під бурхливе засудження родичів Уляна пішла додому до бабусі, вирішивши, що якщо й раніше не було в неї маминої рідні, то не буде вже ніколи…