Два села, Калинівка й Олександрівка, розташовувалися недалеко один від одного.
Між ними був негустий лісок і текла річка, не дуже широка і мілководна.
А колись вона була справжньою великою річкою з вирами та холодними джерелами.
Такою її й застали Степан та Надійка, які приїхали до Калинівку понад двадцять років тому.
Він приїхав молодим лікарем, а з ним і молода дружина – вчителька.
Попереду на них чекало щасливе сімейне життя. А з собою у них було всього дві валізки, рюкзак і декілька книг.
Попутка довезла їх від залізничної станції до річки і помчала далі. А вони довго стояли на березі, переповнені радістю змін, трималися за руки і оглядали всю цю красу навколо – високі дерева, не дуже широку, але повноводну річку й село на іншому березі, куди вони й прямували.
Так і простояли б молоді до ночі, якби по них не приїхав Василь.
Його відправили забрати молодого лікаря із дружиною.
Сільський люд зустрів молоде подружжя добродушно.
Старий лікар занедужав та й зліг. Його доглядала така ж літня, але ще жвава дружини.
Сподобалася молода пара місцевим мешканцям. І їхня говірка міська, і манери.
Вітаються завжди, усміхнені обоє.
А лікар такий уважний! І вислухає, і ліки правильні дасть.
Через рік у подружжя народилася донька Ганна.
Тоді якраз і нову початкову школу в Олександрівці збудували – для двох сіл одразу.
От туди й збиралася піти працювати Надія.
Та доля зіграла з нею злий жарт…
Пішла Надія була на річку, доки донька спала під наглядом Степана, і не повернулася…
День був спекотний, а вода холодна.
Та Надія все ж покупатися вирішила, і мабуть, течія її й затягнула.
Чоловіки з села прибігли на галас, але було пізно…
З того часу якось і почала річка пересихати. З кожним літом ставала все дрібнішою й вужчою, поступово перетворюючись на струмок…
Степан з донькою хотів був у місто повернутися, у батьківську квартиру, але там вітчим його саме заслаб.
Від його допомоги вітчим відмовився і дитину малу в дім не захотів.
Довелося Степану в селян допомоги просити.
Знайшлася одна жаліслива старенька, яка погодилася доглядати маленьку Ганнусю.
Вона приходила вранці дівчинку бавити.
А іноді й поїсти Степану приготує. Хороша жінка, до самої школи Ганну виховувала.
Але дитина без материнської ласки й турботи все одно виросла замкненою.
Худенька, з сумними сірими очима і характером тихенька й мовчазна.
Але помічниця по господарству була ще й яка! Все намагалася сама зробити, батька шкодувала…
Після закінчення школи Ганна поїхала у місто на навчання. Жила вона у бабусі. Вивчилась, як і батько, на лікарку та й повернулася назад.
Не подобалося їй у місті. Шумно, багатолюдно, загазовано.
Рідне село снилося їй ночами, та й за батьком Ганна сумувала.
А коли вона назад приїхала, той її до себе медсестрою взяв, помічницею.
І все б нічого, але жив уже Степан не один. Він привів в дім жінку – колишню вчительку Ганни.
А та її чомусь ніколи не любила, ще зі школи. Батько школу відвідував справно, жодних батьківських зборів не пропустив і все говорив дочці:
– Бери приклад з Наталі Іванівни. Вона розумна, строга, з характером.
– Та вже ж, з характером, – думала про себе Ганна. – Тільки не строга, а зла. Бувало так галасує у класі, що скло дзвенить.
За гучний голос і не злюбила Ганна Наталю.
А тепер он воно як. Під одним дахом довелося жити, бо вони з батьком вже й розписатися встигли.
Хоч назад у місто, до бабусі повертайся!
У сусідньому селі біля старого млина був будинок, в якому жила старенька жінка – Антоніна Макарівна.
Хата у неї була добротна, і сусіди їй часто допомагали.
У самому будинку порядок, чистота. За цим старенька стежила строго.
Та і як Антоніні Макарівні було не стежити, коли в хаті був її племінник Олег, син рідного брата.
Ні брата, ні його дружини вже не було в живих. Якось вони їхали всі втрьох машиною і опинилися на узбіччі…
Олега врятували, а брата і його дружину ні.
Довго хлопець лікувався, лежав у місті в лікарні, але все ходити так і міг.
Щоправда, лікарі надії не втрачали, казали, що він зможе відновитись згодом: зарядка, процедури, масаж. І завзятість!
Олег спочатку спеціальну школу закінчив, а потім Антоніна його до себе забрала.
Лікар Степан тоді оглянув його, і сказав, щоб той продовжував робити вправи і відновлювальну гімнастику.
Надія є, її не можна втрачати!
Тітка чим могла, тим і допомагала. Жаль хлопця. На обличчя гарний, плечі широкі, високий.
Якби не був слабий, то в хату пригнувшись заходив би.
Але ходити він не міг, хоч поступово на ноги починав вже ставати.
Доглядала його Антоніна, годувала, робила масажі, як лікар казав.
І став Олег потрохи з її допомогою, ходити по хаті. А вже робити щось по господарству, то не мав сили.
Та надії хлопець не втрачав і тітку Тоню заспокоював:
– Я, тітонько, видужаю. Обіцяю. Тоді й по-господарству допомагатиму, – казав він їй, а вона витирала очі куточком своєї хустки, посміхаючись крізь сльози.
…Степан, його дружина Наталя й Ганна тільки-но повечеряли.
Їли вони в повній тиші. Степан час від часу поглядав то на доньку, то на дружину і в думках дивувався, чому вони не можуть порозумітися?
Було таке відчуття, що вони один одного просто терпіти не можуть.
І так воно й було.
Ганна Наталю змалку не любила. А Наталя, виходячи заміж, ніяк не очікувала, що доросла дочка Степана повернеться з міста в село і оселиться в батька!
Ну навіщо їм ще одна господиня в домі?
Вона сама з батьківського дому пішла, з матір’ю не ладнала!
А тепер доводилося терпіти цю замкнуту, небалакучу дівчину, якій швидке заміжжя точно не світило. Виходить, вона тут надовго…
Після вечері Наталя вмостилася біля телевізора, Степан щось читав, лежачи на тахті, а Ганна прибирала зі столу й мила посуд.
Обстановка була напруженою, і дівчина знову обмірковувала переїзд до бабусі, хоч і не любила місто.
А там ще й доведеться шукати роботу, обживатися…
І тут раптом за вікном почувся звук двигуна, а потім пролунав стукіт у двері.
– Хто ж це там приїхав так пізно?! – здивувалася Ганна.
Дівчина відкрила двері й застигла від несподіванки.
На порозі стояв чоловік із сусіднього села. Сусід тієї самої Антоніни Макарівни.
– Лікарю, я до вас! Слаба Макарівна зовсім. Злягла вона. Вже марить майже. Давайте поїдемо зі мною, допомогти треба. У неї ще й племінник слабий, ви ж знаєте…
Наталя голосно заперечила, але Степан махнув рукою, швидко зібрався і поїхав.
Дружина давай галасувати, а Ганна вийшла на подвірʼя.
Було місячно, прохолодне, небо ясне, зірки.
І в дівчини раптом якесь таке відчуття виникло, що вона стоїть на порозі якихось великих змін.
Щось так і защеміло всередині.
Їй чомусь шкода стало і цю літню Антоніну Макарівну, і її племінника.
– Чому доля така зла до деяких людей? – питала вона когось невидимого, дивлячись у зоряне небо.
Але відповіді не було…
Згадалася її мама, яку вона бачила тільки на фотографії.
Раніше вона була на стіні у рамці. Але з появою Наталі зникла…
Та вже перестала обурюватись і спала міцним сном, коли Ганна повернулася в дім.
Дівчина взяла книгу і влаштувалась на тахті, вирішивши дочекатися батька. Але він повернувся аж під ранок.
– Ну що там?! – запитала стурбовано дочка.
– Забрали її в місто, додзвонився я в лікарню. Схоже що серце.
От тільки хлопець один залишився. Сусід сказав, що догляне, а сам же ж працює, цілий день у полі…
– Знайшов про що турбуватися! – почули вони голос Наталі, невдоволеної тим, що потривожили її сон.
– Тату, а давай я його догляну? Я ж тобі не дуже потрібна, ти тут і без мене добре впораєшся. А тут все ж таки реальна допомога!
Рішення в Ганни дозріло миттєво, вона навіть не дуже його й обмірковували!
– Сестра милосердя ти моя, – ласкаво сказав їй батько і погладив по голові.
…Ганну Олег зустрів з незрозумілим для себе жалем і образою.
Він спробував підвестися, але в нього це погано вийшло. Їх познайомили.
Дівчина посміхнулася і простягла йому руку. Той відповів на вітання лише легким кивком голови, без рукостискання.
Степан же ж оглянув його, поговорив хвилин десять, допоміг підвестися, і той зробив кілька кроків, спираючись на стару дідову палицю.
– Молодець, – сказав Степан. – Ось тобі допомога, поки тітка твоя в лікарні. Ганна готуватиме, робитиме масаж, гімнастику з тобою. Вона знає, що і як. А ти вже постарайся, друже. Не підведи.
Потім він приніс продукти, які вони з Ганною привезли з собою, і поїхав назад.
Так Ганна стала нянькою цього мовчазного хлопця, який був на пару років старший за неї.
Але всі ці негаразди в його житті, перетворили хлопця на строгого чоловіка.
Виживав він тільки завдяки і заради тітки, яка всі сили поклала на те, щоб тривало його нещасливе життя…
Та останнім часом Олег трохи підбадьорився. Він почав ходити.
Точніше, просто пересуватися, зате самостійно.
Значить, не обманювали його лікарі, коли давали надію на одужання.
А тут біда з тіткою…
Про це про все і думав нещасний молодий чоловік, відвернувшись до стіни, поки його нова «доглядальниця» поралася по господарству.
Ганна вимила всюди підлогу. У спальні Олега теж. Провітрила будинок. Стало затишніше.
Потім дівчина спитала, що приготувати поїсти.
– Мені все одно, – відповів Олег, не відкриваючи очей.
У її присутності він почувався дитиною, яка ще не може дати собі ради.
Але Ганна якось так змогла зробити своє перебування в будинку майже непомітним.
Їжу вона приносила Олегу в кімнату, м’яко наполягала на масажі, стежила за гімнастикою. Допомагала, виправляла. А потім зникала з очей.
І раптом, якоїсь миті, Олег відчув, що радий її присутності!
Він не був самотній, і водночас більшу частину дня був сам. Хлопець читав, слухав музику.
Іноді вечорами через прочинені двері у велику кімнату він міг бачити дівчину, як вона тихо ходить, щоб його не турбувати, або розчісує волосся, готуючись до сну.
І він мимоволі посміхався…
Декілька разів приїжджав батько Ганни з продуктами, оглядав Олега, казав пройтися, хвалив.
За тітку сказав, що її незабаром випишуть.
Все минулося, тільки ніякої важкої роботи ні по господарству, ні на городі не можна.
– Будете один одного морально підтримувати, хлопче! – весело сказав лікар, обійняв дочку і поїхав.
Ганна хотіла вийти зі спальні, щоб дати Олегу відпочити, але він раптом узяв її за руку і притягнув до себе.
Вона підійшла і присіла поряд на край ліжка, а він дивився на неї, все ще тримаючи її м’яку долоньку у своїй.
Дівчина забрала руку і погладила його по волоссю.
Ніжна хвиля пробігла по їхніх душах. Стало тепло й затишно. Слів не було, але все було ясно й без них – не йди…
…Минув час. Додому вже давно повернулася Антоніна Макарівна, трохи слабка, але бадьора жінка.
– Рятівниця ти моя й помічниця! – сказала вона якось Ганні. – Хай Господь тебе береж, дитинко. Дякую…
І жінка заплакала.
– Та що ви! – ахнула Ганна. – Я своє щастя знайшла у вашому домі! Подивіться на Олега. Ми скоро з ним наввипередки бігати будемо!
А в селі по-доброму шепотілися сусіди:
– Ось що любов з людиною робить! Кого хочеш на ноги поставить! А яка пара вийшла, любо дивитися!
Олег стояв на ґанку. Падав пухнастий сніг, пахло свіжістю морозного ранку й випраного одягу, який Ганна розвішувала на мотузці.
Олег обережно зійшов зі сходів, підійшов до дівчини, міцно обійняв і сказав на вухо:
– Я дуже тебе люблю…
– А я тебе, – почув він у відповідь, і йому так захотілося взяти свою кохану дружину на руки!
Але цього він поки що не міг…
Так, кохання робить чудеса і обов’язково зцілить того, кому випало це щастя – любити!