– Сашко, ось лежу я тут, а раптом це останні мої хвилини? – сказала своєму чоловіку Люда. – Температура он яка, нічого не допомагає, важко…
Хоч лікар і каже, що нічого такого, а раптом він помиляється і пропустив велику недугу?!
– Людо, ну що ти вигадуєш? – махнув рукою чоловік. – Нічого страшного в тебе немає, через пару днів скакатимеш тільки так! Ну, сто разів уже було таке…
– Ага, тобі легко говорити, сидиш тут, насіння лускаєш… – сказала Люда. – Слухай, а скільки зараз домовина коштує?
– Не знаю, багато напевно. А навіщо тобі?
– Ну а як же ж, треба ж знати бюджет, скільки тобі мої поминки обійдуться… Ну і ціни… А ще одяг треба, копачам…
– Це так, діло недешеве це, – продовжував лускати насіння чоловік.
– Сашко… А ти на цвинтар будеш до мене приходити? Троянди приносити червоні… Знаєш, ти на плиту надгробну візьми фото, де я в жовтій сукні. Я собі там так подобаюся, зачіска вдала, і радісно посміхаюся…
– Добре, люба, зроблю все якнайкраще!
– А ти, я дивлюся, і радий будеш, спокійно так мої поминки обговорюєш… Ех, ти… Мабуть, знайдеш собі швидко жіночку…
– Та чого ж радіти, Людо,?! Одному нудно буде… Може й знайдеться хтось, відмовляти не буду… Хто ж мені пиріжки й вареники готуватиме?
Хоча, з тобою ніхто не зрівняється… Але, що зробиш, коли тебе немає, так і одружуватися можна буде… Що ти мені з того світу зробиш?!
Тут Сашко глянув на дружину і аж остовпів від побаченого. Вона пильно і якось дивно дивилася на нього.
– Ах так! Зараз я тобі покажу, що я зроблю! – Люда відкинула ковдру і стала ногами на підлогу в довгій нічній сорочці.
Сашко кинув насіння і побіг на кухню.
Я тобі влаштую, одружуватися… Пиріжки йому давайте, ти диви! Не дочекаєшся! Спеціально перша не піду, щоб ти не одружився більше!
– Людо, так ти ожила прямо, глянь, кохана, рум’янець зʼявився, очі сяють… Та як же ж я без тебе, голубонько моя, я ж пропаду… Не треба мені ні пиріжків, ні вареників, аби ти поряд була…
Обличчя Люди, розчервоніле, осяяло усмішкою.
– Справді, Сашко? Ніхто не потрібний, окрім мене?
– Так, моя ластівко, ходи обійму тебе…
Людмила кинулася в обійми чоловіка. Давно вони так не обіймалися душевно.
– Та я зараз… Такий пиріг приготую, повік не забудеш! Досить лежати, пора за справу братися! Я передумала йти на той світ! Зараз переодягнуся і тісто буду місити… Температури начебто немає, і не турбує вже нічого…
– Оце мені більше подобається, аніж поминки обговорювати… Давай, готуй, а я зараз…
Сашко накинув піджак, вдягнув кепку на голову і вибіг з дому. Через пів години він повернувся з великим букетом червоних троянд – улюблених квітів дружини.
– Ой це мені?! Вони ж дорогі! — засяяли очі Людмили.
– Тобі нічого не шкода… Тільки не будь слаба!
Через три години Сашко з Людмилою пили ароматний чай із щойно спеченим пирогом із яблуками…