У Романа раптом задзвонив телефон. Він глянув на екран. Дзвонила мати.
– Привіт, мамо, – взяв він слухавку.
– Алло, синку, ти вже повернувся з відрядження, чи ні?! – схвильовано вигукнула жінка.
– Так, вночі повернувся, – здивовано відповів Роман. – В тебе щось трапилося?
– А чи не міг би ти терміново приїхати й забрати мене від цього всього?! – плачучи сказала жінка.
– Та що сталося, мамо?! – злякався Роман.
– Мрія, Ромчику, мрія моя сталася!
– Мрія? – уже взувшись, перепитав син. – Яка ще мрія, ти про що таке говориш, мамо?
Роман не розумів, що це таке робиться.
– Та я сама давно нічого не розумію, – плакала у слухавку мати. – Ми, як у цей будинок нещасний, переїхали, я не витримую.
– Я їду, не мовчи, розказуй!
Роман стрибнув у машину, увімкнув гучний зв’язок і поїхав.
– Та нема таких слів, щоб розповісти, Ромчику! Як переїхали, все життя перевернулося з ніг на голову.
– Та ж ви самі хотіли! Хата, тиша, свобода, город…
– Не кажи це слово вголос, – прошепотіла злякано мати.
– Яке? Город?
– Та тихо ти! Вони все чують…
– Хто чує?
– Овочі, Романе Я думала, переїдемо, почну там з маленької теплички і з зелені. Помідорчик або огірочок кривенький з гірким хвостиком проклюнеться – та й спасибі.
Я була впевнена, що нічого не ростиме. Всі ж скаржаться, що простіше в магазині купити, аніж ці добрива й іншу магію використовувати, а воно як поперло…
– Що поперло? – перебудовуючись, як гонщик, Роман поспішав на порятунок рідних.
– Та овочі ці шалені: помідори, огірки, перці, капуста. Лезуть і лізуть!
– Так це ж чудово, – не розумів суті смутку матері син.
– Чудово, ага, а як же ж. Я з переляку теж так вирішила. Як почала грядки робити направо й наліво, а земля родить і родить. Все їй мало. Паличку встроми – і наступного дня там уже огірки самі підв’язуються. Романе, я в житті банки не закривала, а тепер з ранку до ночі ми з твоїм батьком нарізаємо, шаткуємо, кипʼятимо – морква, помідори і баклажани.
– Батько тобі допомагає? – здивувався Роман.
– Ще й як допомагає! Він же ж ощадливий, викидати нічого не дає. У нас тепер салат на сніданок, обід та вечерю: я тазик нам на двох ставлю, і доки не з’їмо, з-за столу не виходимо. Особливо цибуля знахабніла. Я вже не витримую. Батько весь пожовк. Сусіди зиркають, кажуть, що гульбанити став, а він і справді п’є багато – морквяний сік літрами цідить.
– Ну, мамо, я думаю, ви просто перегинаєте… Зате тиша, жодних сусідів за стіною.
– Ага, тиша. Настільки тихо, що ми навчилися думки один одного читати. Ох, Ромчику, ти б знав, що у твого батька в голові…
– Наприклад?
– Ох там таке… Збрело йому в голову мед робити. Вулики замовив, а на бджолах вирішив заощадити. Вирушив на стару ферму, хотів ловити.
– І як, спрацювало?
– Спрацювало. Тепер у нас цілий рій домашніх шершнів. Мед вони, звісно, не роблять, але батько з ними так добре поводився – хвалив, годував, мало не в черевця цілував – що тепер ділянку контролюють всю по периметру. Усіх паразитів відігнали, тому овочі ще сильніше лізуть.
– Ну, і на що ти скаржишся? – дивувався Роман, заходячи в останній віраж. – Краса ж, а про паркування взагалі мовчу.
– От і правильно, синку, нічого не кажи, – зупинила його мама. – Батько з цим паркуванням довго мене діставав. Спершу щебенем засипав, потім асфальт поклав, навіс збудував, потім обшив його, утеплив, провів світло, воду, а машину все одно перед будинком ставить! Говорить: «Не можу себе пересилити, коли бачу пусте узбіччя. Одразу хочеться зайняти місце, поки ніхто з роботи не приїхав!»
– Це пройде, не хвилюйся, просто міська звичка. Ну, а кроликів завели, як завжди хотіли?
Мама щось бубоніла, явно намагаючись впорядкувати свої думки.
– Там історія, як із городом: пруть, пруть і ще раз пруть. Розмножуються. У батька рука не піднімається, а я все одно вже, окрім огірків і кабачків, нічого їсти не можу, підсіла конкретно. Коротше батько цих кроликів продавати почав, а вони не закінчуються.
– А собачку, собачку завели?
До будинку залишався останній кілометр.
– Ой, Романе… Окрема тема. Собачку обирали усією сім’єю – я, батько, шершні, сусіди, з якими ми чогось привіталися в день переїзду і тепер спілкуватися доводиться. Загалом, у кожного було своє бачення собачки цієї. Комусь, щоб тихо гавкала, іншому – щоб найкращий друг, а мені – аби тільки охороняла як слід.
Коротше кажучи, ми завели відеокамеру. Годувати не треба, дресирувати теж.
Загалом так і не змогли ми від цивілізації втекти, як не намагалися… Ну ти скоро там? Я вже зібралася, чекаю.
– Я під’їхав, виходь!
– Давно вийшла. Романе, де ти?
– Як де? – здивувався син. – Біля будинку вашого, у відеокамеру махаю.
– Так я в місті, по кавоварку заїхала. Набридло в турці каву варити. Забирай мене швидше, я тут більше пів години серед бетону, сусідського буркотіння і вихлопів бути не можу, додому хочу, на свіже повітря, до шершнів моїх улюблених.
– Так ти ж сказала, що дім цей нелюбий і тобі тут не подобається!
– Я про твого батька те саме сорок років говорю, але це не заважає нам бути разом і жити щасливо…