У девʼятому класі Марійка закохалася. Вона знала, звісно, що кохання може принести багато переживань.
Але й подумати не могла, що хлопець, в якого вона закохалася, зможе це зробити за один день.
Він був на два роки старшим, і привернув її увагу на одному шкільному святі – грав якогось другорядного персонажа у святковій постановці і точно потрапив у дівочі мрії.
Зараз Марійка навіть прізвище його не могла згадати, залишилося тільки ім’я – Віктор.
Їй подобалося у ньому все – зовнішність, міміка, хода.
Незбагненно незнайома по суті людина заволоділа її уявою.
Спочатку Марійка тихо зітхала, потім спробувала якось розпочати спілкування – то в буфеті щось спитає, то в автобусі поряд сяде.
Але хлопець її просто не помічав.
Втомившись від невизначеності, Марійка згадала класичний сюжет і написала листа.
Вирішила так – не буде взаємності, то сумуватиму на самоті.
Наступного дня про її зізнання знала вся школа…
Віктор влаштував цілу виставу – зачитував уривки у шкільному коридорі на перервах.
Гучно, театрально.
Навколо нього збиралися хлопці з його класу і голосно реготали. Однокласниці не відставали.
Зупинила це вчителька біології – жінка строга і справедлива.
Вона відібрала листа, порвала його і влаштувала таку промову учасникам, що вони одразу побачили всю ницість своєї поведінки.
У якомусь сенсі Марійці пощастило.
Її «хвилина слави» закінчилася швидко і можна сказати на її користь.
Єхидні жарти й багатозначні погляди вона відчувала на собі буквально пару днів, зате Віктор заробив репутацію самозакоханого і підступного хлопця.
Ще через тиждень про Марійку взагалі забули.
Але переживати Марійці було через що.
Вона навіть не могла розібратися за кого їй більш соромно – за себе або за того, в кого вона закохалася.
Як можна так сильно помилитися в людині? Бо ж Віктор сподобався їй не тільки за гарні очі.
Марійка знала, що він добре вчиться, чудово грає у волейбол, не кажучи вже про художню самодіяльність.
Вона вважала його розумним, особливим, цілеспрямованим.
А виявився Віктор був дуже поганою людиною.
Марійка переживала кілька місяців. Заспокоїлася, коли дійшла твердого висновку – ніколи не робити перший крок.
Нехай хлопці самі бігають за нею. Нехай вигадують, як привернути увагу.
І ні, це зовсім не буда образа на весь чоловічий рід. Це був просто досвід. Нікому не хочеться повторення ганьби…
…В університеті Марійці дуже подобався один хлопчик. Однокурсниця, яка зустрічалася з його другом, якось їй прошепотіла:
– Мій мені вчора сказав, що Сашко давно в тебе закоханий. Хіба ти не помічаєш, як він на тебе дивиться?
– Хто?
– Максимчук, хто ж іще?
– Нехай дивиться, я за це грошей не беру.
– Ну ти могла б хоч раз зняти маску «не підходь, мені ніхто не потрібний»? Він хороший хлопець, тільки боязкий, без сигналу з твого боку не може наважитися.
– Немає в мене ніякої маски, я маю принцип – перший крок за чоловіком. Бігати мають за мною, а не навпаки. Я не дзвонитиму першою, першою не писатиму, і не запрошуватиму погуляти.
– А посміхнутися теж не можна? Мені здається, жінка вміє робити перший крок, не роблячи його. На цьому і збудовано весь флірт. Покажи чоловікові свою прихильність, хоч краплинку інтересу, а далі чекай хід у відповідь…
– Так, так, так, тільки потім так все життя проявлятимеш ініціативу. Дякую, не треба. Якщо хлопець хоче моєї уваги, він, повір, знайде спосіб зробити перший крок, і другий, і третій. А якщо йому дуже лячно, нехай здалеку милується. Це не моя проблема.
– Мабуть, ти маєш рацію. Йому тут нічого ловити, він явно нерішучий.
Цю розмову про флірт Марійка згадала, коли у її під’їзді оселився новий мешканець.
Вранці вони зустрічалися біля під’їзду біля машин. Кожен сідав у свою і їхав на роботу. Якщо зустрічалися в супермаркеті, то сусід Марійку впізнавав, вітався кивком, дивився доброзичливо.
Але далі цього справа не рухалася.
Місяця через три таких «зустрічей» Марійка зловила себе на ретельнішій підготовці до виходу з дому, на очікуванні – а чи не зайде він у ліфт, на хвилюванні – як би він не поїхав раніше.
Вона казала собі:
«Зупинися! Ти маєш принципи! Перевірені роками! Ініціатива завжди за чоловіком».
Так, це чудово працювало понад десять років. Чоловіки за нею бігали. Гарно залицялися і доводили, що варті її уваги.
Щоправда, здувались чомусь швидко – максимум через пів року.
Привабливий сусід ніби розморозив у Марійці почуття. Вона сама себе не впізнавала.
Все частіше згадувала того самого боязкого Сашка: на неї ніхто більше так не дивився.
Марійка навіть знайшла студентський фотоальбом і, коли побачила ці очі, мало не розплакалася.
Цей хлопчик дійсно їй був небайдужим і навіть зараз він дуже їй подобається, а вона так сильно боялася знову закохатися, що ховалася за гордістю.
Здається, доля давала їй другий шанс. Кожне правило має винятки. Чому б не заговорити із сусідом першою? Не запитати про погоду? Про настрій? Не попросити підкачати колесо?
Але при зустрічі вона бентежилася від його доброзичливого погляду і забувала всі заготовки.
Єдине, на що її вистачало – зробити простіше обличчя, подивитися сусідові в очі і посміхнутися.
Три дні, три погляди, три посмішки.
А на четвертий пішов дощ.
Марійка вийшла з під’їзду трохи раніше, аніж зазвичай, і майже наскочила на сусіда, який галантно розкрив над нею свою парасольку, щоб провести до машини:
– Доброго ранку, Марійко.
– Здрастуйте, – розгублено відповіла та. – Ми знайомі?
– А хіба ні? Мене звуть Вадим.
– Дуже приємно, – усміхнулася Марійка і… Раптом сталося несподіване.
Вона опинилась в калюжі.
Зробила вона ця спеціально чи справді спіткнулася, вже не мало значення.
Нога, лікарня, спільна вечеря – далі все в них пішло як по маслу…
…А найцікавіше з’ясувалося пізніше.
Виявляється, Вадим вчився з Марійкою в одній школі.
І він сварився тоді з тим самим Віктором і сварився, по суті, за неї!
Ні, він не був у неї закоханий, просто хотів показати йому, що так не можна.
Звичайно, сміливий вчинок закоханої дівчинки дуже вразив його тоді.
Він не шукав Марійку спеціально, але коли побачив – одразу впізнав.
І він просто чекав відповідного моменту, щоб зробити перший крок…