У Павла з Іриною була річниця весілля. Відзначити вони вирішили в невеличкому кафе.
Вони прийшли, сіли за столик біля вікна й зробили замовлення.
Через кілька хвилин за сусідній столик присіла якась жінка.
Павло аж стрепенувся, проводжаючи її поглядом…
– Павлику, та май ти совість! – жартівливим тоном сказала Ірина. – При дружини й на інших жінок заглядаєшся!
– Стривай, Іринко, – раптом сказав чоловік. – Та це ж здається моя Світлана!
Павло швидко встав і попрямував до незнайомки.
Чоловік прошепотів тій жінці щось на вушко, а та підскочила і кинулася йому на шию…
Ірина не розуміла, що це таке коїться.
До неї Павло з незнайомкою підійшли разом.
– Ірино, знайомся, це Світланка! – радісно сказав Павло. – Моя подруга дитинства. Сто років не бачились! Вона навіть не одразу мене впізнала…
– Дуже приємно, – стримано відповіла Ірина, яка вже зрозуміла, що вечерятиме ця пані разом із ними.
І це на їхню річницю…
…Ось із того самого дня Світлана і стала ніби членом їх сім’ї.
Павло майже щодня з нею зідзвонювався, обговорював сімейні новини, радився… Від дружини не ховався. Спілкувався з подругою дитинства у її присутності, анітрохи не соромлячись.
Ірині це не подобалося. І хоча як такого приводу для ревнощів Павло не давав, жінка відчувала для себе, що щось не так. Чому? Вона не могла цього пояснити…
Красунею Світлана не була – повненька, зі звичайними, анітрохи не примітними рисами обличчя. Ірина на її тлі виглядала куди привабливішою.
Чому ж Павло говорив про неї з таким захопленням? Що такого він знайшов у ній? А може, він просто любить її? Все життя? Може, одружився з Іриною, бо Світлана свого часу покинула його?
Ганяючи в голові ці думки, Ірина зовсім засумувала. Одного дня, після розповіді чоловіка з приводу «хорошої поради Світланки», вона прямо запитала:
– Павлику, ти її любиш?
Павло оторопів.
– Світланку? – перепитав він. – Звісно люблю!
– Ти серйозно? – Ірина такого точно не чекала. – А як же я?
Павло з подивом глянув на дружину. І раптом до нього дійшло:
– Іринко, ти моя кохана жінка, мати мого сина. А Світланка – моя подруга. Дуже близька подруга. Майже сестра. Розумієш?
– Не дуже… Ти жив без неї стільки років.
– Жив. Але завжди пам’ятав. Нас багато що пов’язує. Ми ж росли разом. За однією партою десять років сиділи.
– Перше кохання?
– Та ні! Це інше. Не знаю як і сказати. Вона поряд була. Завжди. Завжди мені допомагала. Якби не вона, хтозна яким би було моє життя…
– Ну, це у школі, а потім? – Ірина досі намагалася все зрозуміти.
– А потім я закохався в одну красуню. Дуже. Вона мене на службу проводжала. Чекати обіцяла. А сама через пів року заміж вийшла. Я мало не побіг додому, щоб їй влаштувати щасливе життя. І знову Світлана прийшла на допомогу. Писала мені щодня! Уявляєш? Якби не ці листи, я такого міг би наробити!
– Мабуть, вона тебе любила… Любить…
– Любить. Як брата. Навіть не сумніваюся.
– Дивно це, – Ірина ніяк не хотіла зрозуміти, про що говорить чоловік. – Виходить, Світлана тобі ближча за мене?
– Так ні! – Павло обійняв дружину. – Я люблю тебе. Дуже. Світлану я люблю по–іншому. Ти повинна це зрозуміти.
– По якому «іншому»? І чому «повинна»? Нікому я нічого не винна, – дружина ледве стримувалася.
– Не чіпляйся до слів, – раптом розізлився Павло. – невже ти не розумієш різниці між коханням і дружбою?
– Але ж її не було стільки років! Як ти жив без цієї дружби? І чому тепер тільки про неї й говориш? Що я маю думати?
– Думай що хочеш…
– Ах так?!
– Так. Я не відмовлюся від спілкування зі Світланкою. Ти ж саме цього хочеш?
– Тоді вибирай – або вона, або я! – вигукнула Ірина.
– Вибирати? Ти серйозно?
– Абсолютно.
Павло бачив, що дружина не жартує. Але відступати не збирався. Не міг. Та й не хотів. Тому знову спробував її переконати:
– Іринко, та зрозумій ти, я не можу знову її втратити. Це вже було, коли Світлана вийшла заміж. Її чоловік теж не зрозумів нашої дружби. Отоді ми й перестали спілкуватися.
А тепер вона овдовіла. Ні чоловіка, ні дітей. Зовсім одна. Я маю її підтримати. Як вона мене свого часу. І повір, на наші стосунки це аж ніяк не вплине. Було б краще, якби і ти з нею подружилася. Світлана стане твоєю найкращою подругою. Ти вже мені повір.
– Ти зовсім вже, чи що? – Ірина нічого не хотіла чути й розуміти.
– Ні. Я намагаюся до тебе достукатися. Але, мабуть, марно…
– Так, марно. Я не вірю в таку дружбу між чоловіком та жінкою. Ви щось приховуєте. Тож доведеться тобі вирішувати, з ким далі йти по життю – зі мною, твоєю дружиною, чи з нею – подругою дитинства.
– Це остаточно? – Павло був серйозний як ніколи.
– Так, – твердо відповіла Ірина.
І Павло пішов. І ніби й не до Світлани. Він винайняв квартиру…
Через якийсь час, дізнавшись про те, що чоловік і Світлана не живуть разом, Ірина дуже здивувалася.
Вона була впевнена, що Павло одразу побіжить до неї.
– Мабуть, помилилась я, – подумала жінка.
А наступного дня вона поїхала до своєї матері, яка жила в іншому кінці міста.
Вона вийшла на зупинці, глянула через дорогу і аж побіліла від побаченого…
Її Павло стояв біля машини зі Світланою. Вони обіймалися і цілувались…
– Ні в чому я не помилилася, – сказала крізь сльози Світлана і швидко пішла геть, щоб більше не бачите цю зраду.
Тепер вона точно для себе вирішила – ніякої дружби між чоловіками й жінками не існує…