Надія Іванівна була щаслива у шлюбі. Жили вони з чоловіком дружно й спокійно, виховували двох дочок.
Але в одну мить все змінилося, коли її чоловіка не стало. Серце…
Спочатку Надія не могла повірити в те, що сталося. Вона все робила машинально, навіть багато плакати не могла.
Їй було на той момент п’ятдесят років, старшій дочці Світлані – двадцять п’ять, молодшій Ірині – двадцять два роки.
– Що вдієш, Надю, дякувати твоєму чоловікові, що хоч встиг дати дівчаткам освіту. Іра на останньому курсі інституту, а Світлана вже працює, – заспокоювали її колеги.
Надя кивала, зітхала, і як могла звикала до свого нового становища вдови.
Тепер турбота про дочок стояла для неї на першому місці. Потрібно було видати їх заміж. Дуже хотілося Наді, щоб її дочки були щасливі.
Але тут Світлана прийшла до матері з несподіваною пропозицією…
Вона вже зустрічалася з хлопцем, і мріяла про заміжжя.
А коли її коханий зробив їй пропозицію, то одразу ж прийшла просити матір, щоб їм з чоловіком жити у її квартирі!
– Нас же ж і так троє, Світалнко! – попередила Надія Іванівна, – але ви можете взяти одну кімнату, адже ти тут прописана… А ми з Ірою і в одній будемо жити.
Так стали молодята жити разом із Надією та Ірою у двокімнатній квартирі. Менше ніж через рік народилася й мала Ганнуся. Стало важко всім. Часто вночі дівчинка турбувалася: то коліки, то зубки почали різатися. І Світлана постійно зітхала: дитині потрібна дитяча кімната.
– І ми не висипаємося, – кивала Надія, – але я розумію, що треба створити умови в першу чергу для дитини й матері… Що ж, я спробую вмовити Іринку поїхати жити на нашу дачу, в село. Так буде всім краще.
Світлана кинулася обіймати й дякувати матері, і Надія вмовила молодшу доньку поступитися квартирою молодій сім’ї.
Іра на той час уже втомилася від безсонних ночей і штовханини на маленькій кухні, і погодилася на переїзд.
Дача у селі була звичайним сільським будинком, рідним для Наді. Там пройшло її дитинство, молодість. Батьків вона вже поховала, і тепер треба було знову згадувати молодість.
Надя з дочкою Ірою їздили працювати в місто, добре рейсові автобуси ходили по району справно. Трохи раніше вставали, зате було в домі спокійно й просторо.
Надя вирішила зробити ремонт, тому що тепер треба було жити в будинку постійно. Вона вкладала свої заощадження то у зміну газового обладнання, то перекрили дах, а потім і підлогу в кімнаті перестелила.
Так минуло два роки. І ось коли все було оновлено, Ірина втішила матір новиною – вона виходить заміж.
– Ну, наважився все-таки, твій Ігорь тобі пропозицію зробити! – посміхнулася Надія, – поки я тут ремонтом була зайнята, ви догулялися до весілля. І добре. Де жити думаєте?
– Як де? Не в його ж халупці, де ще два брати підростають! – Здивувалася Іра, – матусю, ти ж віддала квартиру Світлані, а про мене подумала?
– Зазвичай чоловіки повинні думати перед одруженням куди молоду приведуть… – зітхнула мати, – нічого не скажу про ваших обранців, хлопці добрі, непогані, але у житловому питанні… вони…
– Ти правильно кажеш. У нас хороші чоловіки зі Світланою, але хто нам допоможе, якщо не ти? Був би живий тато, він би теж так вчинив, все для нас зробив… – Іра обійняла матір, – ну, поживемо ми поки що всі разом, а там, може, у місті нам пощастить влаштуватися.
І картина знову повторилася. Молода сім’я зайняла найкращі кімнати, а Надія тулилася у найменшій кімнатці за грубкою.
Іра народила сина, і знову Надя допомагала молодшій дочці у найважчий час дитинства.
Коли стало зрозуміло, що нікуди молода сім’я вже не поїде, і їх все влаштовує, Надя, втомлена від турбот, і відчуваючи, що все–таки заважає дочці і зятю, задумалася про нове житло для себе.
Виставити доньку з дому вона й не думала. Дуже любила і її, й онука. Надя вже вийшла на пенсію, і хотілося їй тепер пожити для себе.
У цьому ж селі жив у невеликому будинку і її старий свекор. До нього Надя часто ходила, щоб принести йому щось із гостинців, подивитися, як справи у старого, бо ж свекру вже було вісімдесят п’ять років.
– Ну, як твої справи, двічі бабусю? – З порога усміхався Ігор Сергійович, – все в бігах, в турботах … Так, не дожив мій син до весіль дочок. Але й не думав, напевно, що твої улюблені дівчатка так з тобою вчинятимуть.
– Та що ти таке кажеш? Зовсім, чи що, Сергійовичу? – Замахала руками Надя, – у нас все добре, і дочки до мене нормально ставляться…
Ніколи поганого слова від них не чула.
– Так я не про це. Сама розумієш, про що я… Про житло. Виселяють вони тебе, шкодують своїх мужиків. А треба матір шкодувати. Ви з моїм Юрком найбільше добилися. І ми вам квартири не купували, і будинки не дарували від щирого серця. Ось тобі моя правда, – сказав Сергійович.
– Правильно, що ж скажеш. Працювали ми з ним на одному підприємстві все життя, квартиру мали давно, і раді були. А тепер не ті часи, квартири не роздають працівникам, – витирала очі Надя, – і якби були в мене сини, а то дівки! І внуки відразу пішли… Ну, втім, як склалося, так склалось… Не бачити мені окремого житла. Мабуть, доведеться із зятем жити. Слава Богу, він хоч не вибагливий…
– Послухай, про що я тебе попрошу, – почав з хвилюванням старий, – я довго на цьому світі не проживу. Юрко був у нас із дружиною єдиним сином. І ти єдина невістка. Хочу я зараз дім свій на тебе переписати. А ти вже доглянь мене, і помʼяни по–людськи, Надійко… Пам’ятаєш, як мою Валю поховали? До неї мене поряд і покладіть…
– Ну, рано заспівав ти за упокій, Сергійовичу, рано. А про що просиш, то це, само собою ясно. Все зробимо як треба, міг би й не казати. І рідні твоїй повідомимо, у мене адреси є, – запевнила Надя.
– Ось саме, про рідню і слово моє. Я їх знаю. Сестру свою молодшу й племінників. Я скоро тобі зроблю дарчу, і переїдь до мене хоч завтра. Тяжко мені буває одному вже й слова сказати нема кому, і страшно робиться, що не зможу дійти до дверей, щоб покликати когось… – наполягав Ігор Сергійович, – а ти живи, господинею, грошей нам вистачить, у мене пенсія хороша, тобі віддаватиму на ліки, на харчування. Переїдь, Надю…
– Ох, і всім я потрібна… Запросив би хтось інший, напевно відмовилася б і від відходу, і від дому… Але знаючи твій поступливий характер, Сергійовичу… Такий же ж був і у Юрка, царство йому небесне… І скажу тобі, що переїду. Давай разом жити, якщо ти так хочеш, – посміхнулася Надя.
Ідучи додому, вона думала, що всім потрібна. Ось і тепер переїде до свекра, і знову обживатиметься в чужому будинку. Знову починає життя з нового аркуша.
Ігор Сергійович усе зробив, як обіцяв. Вони з Надею поїхали до міста до юриста, де було складено дарчу. І Надя, недовго думаючи, перенесла свої речі до свого нового дому.
– Господи, зроби так, щоби все у нас з Ігором Сергійовичем ладналося, і здоров’я не підводило, – помолилася вона біля старих ікон на кухні.
– І я того ж бажаю, Надю… – прошепотів старий і сів у своє крісло.
Ігор Сергійович мав ясний розум, тверду ще ходу, але сили танули з кожним місяцем. Тепер, коли Надя клопотала по дому, у саду та городі, він ніби розслабився, заспокоївся, і став «великою дитиною», беззаперечно слухаючись Надю, і намагаючись не заважати їй.
Він багато спав, або дрімав, сидячи у своєму старому кріслі, а коли не спав, то читав газети, одягаючи старі окуляри з кривими дужками, або йшов посидіти на ґанок, щоб поговорити з сусідами, і хоч раз на день проходив по двору, і саду, хвалячи голосно Надю за старанність.
Дочок Надія просила не приходити часто до гостей, щоб не турбувати Ігоря Сергійовича. Він любив спокій і тишу.
Вона сама приходила до Ірини, і їздила іноді до міста побачити внучку, або Світлана сама навідувалася до сестри й матері в село зі своєю родиною.
Тепер усі були задоволені. У старому будинку свекра, звичайно, був потрібний ремонт. Старий багато років жив без оновлення, не було сил і бажання щось робити.
І Надя вирішила нічого при ньому не ремонтувати.
– Поки Ігор Сергійович живий, бруд розводити не буду. Шум, чужі люди заважатимуть йому і хвилюватимуть. Потім все… А поки що я так чистоту навела, і цього досить буде, – казала сусідам Надія.
Ігор Сергійович прожив до 92 років. Сусіди бачили, як сумлінно доглядала його невістка і хвалили Надю.
– Усім би таку старість… Пощастило Сергійовичу, ох як пощастило…
– Він був доброю людиною, і ставився до мене як до дочки, – говорила у відповідь Надя, – усім би такого свекра. Жодного дня не шкодую, що прожила з ним останні його роки.
– Що з будинком робитимеш, мамо? – поцікавилися дочки та зяті, – ми тут подумали… Ти нам стільки допомагала, і вирішили, що тепер і наша черга тобі допомогти. Потрібно ремонт – ми тобі й допоможемо, і сплатимо, складемося.
Надя посміхнулася.
– Звичайно, ремонт тут потрібен… Наче й чистенько, але і дах потребує ремонту, і санвузол, але сил у мене на ремонти вже немає…
Адже мені сьомий десяток. Не можу я бути завжди бадьорою і крутити такими чоловічими справами…
Якщо ви хочете робити ремонт – робіть. А я хочу жити у рідній своїй хаті, у своїй кімнаті, де я спала з мамою в дитинстві, де кожна дошка пам’ятає мої ноги…
– Що це значить? – не відразу зрозуміли дочки, – ти переїдеш у свій рідний дім?
– Так, прошу повернути мені мій дім. А ти, Ірино, за допомогою Світлани зроби ремонт у будинку дідуся Ігоря, і живіть там. Бо ж вам все одно, навіть ближче до школи буде дитині.
Ірина й Світлана пошепотілися та й погодилися. Матір вони відправили у санаторій на час ремонту. Якраз був кінець вересня, і весь урожай на городі вже Надія забрала.
За місяць Надія відпочила, хоча дзвонила щотижня, розпитуючи як справи. Ірина з чоловіком зробили найзатратніше – новий санвузол, і опалення, а дрібниці вирішили доробляти потім, не поспішаючи.
– Зимою ми і шпалери переклеїмо, а навесні вікна поставимо, – тепер нам є чим займатися, – усміхалася Іра.
Їй навіть подобалося, що на цей раз вона робить ремонт як сама бажає, а не як вирішує мама.
А Надія переїхала до рідного дому. Там вона навела свій лад, відновивши ту обстановку, яка була в її дитинстві. І це було не важко, тому що старі меблі всі збереглися: на веранді, в коморі, і навіть у літній кухні.
– Ну от. Від чого пішла в юності, до того й повернулася на пенсії… Доброго дня, рідний дім! – Сказала Надя, коли запросила дочок на маленьке новосілля.
Світлана та Ірина дружили. Вони не заздрили один одному, і любили матір. Але Надія знала, що вони давно хочуть її запитати.
– Ви, мабуть, думаєте, і чому мати не переписує на нас квартиру, будинок із землею? – Запитала вона дочок.
Світлана й Іра мовчали.
– Вони, звісно, ваші. Але нехай залишаються оформлені за мого життя на мене. Так, напевно, буде краще. Живіть і радійте, що маєте житло. І ви зі мною його господині. Коли трапиться розлад з чоловіками, ділити не треба буде. А в мене вже ні сил, ні коштів немає, щоб вам знову кут шукати… Розумієте?
Доньки погодилися.
– А ось не стане мене, отримаєте спадщину, тоді не сваріться тільки, ось моє прохання.
Переоформіть все на себе, і живіть заради Бога у дружбі, як і завжди ви у мене жили… – попросила Надя, – мені звідти згори радісно буде бачити ваше щастя і внуків моїх любих.
Так домовилася Надія з доньками, і вони більше цю тему не порушували.
І Світлана й Ірина до матері ставилися до останніх її днів з повагою та любов’ю, розуміючи її жертовність, щедрість серця.
Тому що самі виховували дітей і знали вже чого вартує виростити дитину, та ще й допомогти їй «гніздечко» своє облаштувати…