Батьки Марини розлучилися, коли їй було три роки.
Свого справжнього батька Марина не пам’ятала, та й його було так мало в її житті, що й запам’ятовувати не було чого.
Він гульбанив, гуляв, жив у своє задоволення. Додому з роботи повертався під ранок, міг і взагалі не прийти, а йти зразу на роботу.
Мобільні телефони тоді були не у всіх, і мама Марини, Лариса, всю ніч, бувало, не могла очей заплющити від занепокоєння.
Хоч вона й здогадувалася про те, що чоловік розважався, та він не дуже це й приховував, але все одно продовжувала нервуватися і злитися…
І тому не спала.
А йому було хоч би що!
Він жив легко, граючись, не думав про завтрашній день. Нема грошей? Можна позичити! А віддавати потім, а не зараз. Зараз відпочивати й розважатися!
І вмовляла його Лариса, і просила, і благала, але він нічого не слухав. Життя в нього було веселе і безтурботне.
Як витримала Лариса у роки, будучи в декреті, одному Богу було відомо. Звичайно, в міру сил допомагала її мати, надсилала гроші, але приїхати не могла, жила далеко і була часто слаба.
Як тільки Марина пішла в дитсадок, Лариса повернулася на роботу і через місяць подала на розлучення.
Чоловік здивувався й посміхнувся. Йому здавалося, що Лариса робить велику помилку.
Адже він такий гарний, розумний, шикарний, а вона… Так собі, сірість. Та ще й з дитиною. Кому вона потрібна?
– Подумай триста разів, жінко, – зі смішком говорив чоловік.
Чути було, що він знову гульбанив.
– Я піду, а ось ти з чим залишишся?!
Але Ларисі було вже байдуже, аби подалі від нього…
Розлучилися. Квартиру поділили. Це було разом нажите майно, колись чоловік Лариси був дуже позитивним і добре заробляв. Та й Лариса також…
Через п’ять років після розлучення Лариса зустріла Миколу. Він був дуже серйозним чоловіком, тридцять п’ять років. І ніколи не був одружений.
А не одружився він досі тому, що жив удвох із владною мамою. Вона відкидала буквально всіх його наречених, переживаючи, що син від неї переїде, і вона залишиться сама.
Матір Миколі було шкода, а всілякі розмови про його окреме життя, навіть натяки, сприймалися погано.
Мати зразу кидалася по свої краплі, і всяке таке. Зрештою, Микола змирився. Він не хотів просто залишити матір без жодних пояснень і переїхати – все ж таки він хвилювався за неї.
А потім мами Миколи не стало… Пів року вона лежала слаба, і Микола наймав доглядальницю, щоб доглядати її. Але нічого не могло змінити результат. Микола залишився сам…
Помалу він почав пробувати на смак самостійне життя і все йому здавалося зовсім дивним. Нові відчуття захопили його повністю.
Не треба було ні перед ким звітувати. Будь-якої миті можна було кудись поїхати і не пояснювати довго і нудно «навіщо».
Можна було купувати все, що заманеться, їсти те, що хочеться, і коли хочеться. Лягати спати не за режимом, який йому, як маленькому постійно нав’язувала мати.
Можна навіть затіяти у квартирі ремонт. Що Микола й зробив.
Займався він ним сам із великим задоволенням, їздив, купував будматеріали. Тепер він міг собі це дозволити, адже він придбав уживану машину, а до цього закінчив курси водія, що завжди було неприйнятним для матері.
Вона не дозволяла Миколі вчитися. Вона заявляла, що на дорозі часто трапляється різне.
Ось він і прибрав свою мрію про машину, куди подалі.
А як матері не стало, то негайно здійснив її і був дуже радий.
…А якось, коли він вкотре поїхав у будівельний магазин, сталося несподіване. Він познайомився там із Ларисою, яка разом із Мариною прийшла туди по шпалери – вони затіяли в коридорі ремонт.
Слово за слово розговорилися, допомогли один одному з вибором покупок і, обмінявшись телефонами, розійшлися.
Вони почали зустрічатися. Лариса дуже сподобалася Миколі.
Вона стежила за собою, мала гарну фігуру й доглянуте обличчя.
А Микола сподобався Ларисі, бо був струнким привабливим чоловіком із гарними блакитними очима.
Їй дуже хотілося бути поруч, чути його голос.
Буквально через місяць Микола зробив Ларисі пропозицію, на яку вона відповіла згодою, і вони з Мариною переїхали до нього.
Марині теж дуже сподобався новий тато. Вона майже одразу стала його так називати.
Вони легко порозумілися. Микола Микола купив Марині книжку з казками, і вони разом читали її.
Марина ще тільки пішла до школи і тому читала не дуже швидко, а тато читав дуже захоплююче.
З ним Марина забувала про весь навколишній світ і поринала в казку.
У такі моменти Лариса ревнувала. Вона бачила, що чоловік полюбив Марину, як рідну дочку і між ними запанували особливі стосунки, куди їй не було ходу.
Вона ображалася й злилася – чомусь з нею у дочки не було такого теплого спілкування.
Не вийшло, та вона і не прагнула особливо. Лариса в душі розуміла, що треба було б радіти з того, що в дочки та її нового чоловіка так все склалося, але перебороти себе не могла і злилася.
Так далі й пішло.
Микола ходив на всі шкільні свята, збирав уранці Марину до школи, завʼязував їй бантики.
Мамі завжди було ніколи. То вона дуже поспішала на роботу, то її з роботи не відпускали, щоб вона відвідала шкільний концерт. То ще якась причина…
Микола знав розклад уроків, знав вчительку та відвідував батьківські збори.
Лариса поверталася з роботи пізніше і Марина разом із ним часто займалася уроками і навіть готували вечерю.
Раніше Лариса не дозволяла Марині вмикати плиту. У тій квартирі, де вони з нею жили, плита була газова і Лариса дуже переживала, що може щось статися.
Тому Марина могла тільки розігрівати їжу в мікрохвильовці, прийшовши зі школи.
І потім, дивлячись у вікно, довго-довго чекати маму.
Мама приходила з роботи, часто скаржилася на те, що дуже втомлена. І гратися з Мариною їй було не під силу і ніколи. І готувати з нею теж.
Лариса виставляла її з кухні й садила вчити уроки. Так і жили вони весь час у різних кімнатах.
– Я від тебе втомлююся, непосида! – казала Лариса, тримаючись за голову. – Іди, пограйся одна! Або почитай!
– Матусю! Може, ти мені почитаєш? Ну, будь ласка! – благаюче складала долоньки Марина.
Але Лариса була непохитна.
…І ось з появою в житті Марині тата Миколи всі ці радощі зʼявилися в неї в одну мить.
Тато з нею грався, ліпив сніговиків і будував замок зі снігу.
Тато читав їй книжки і разом із нею ліпив із пластиліну. Він же ж і вчив її готувати.
– Вмикай конфорку, швидше, не переживай. Ось так! Ось так, – командував він, з усмішкою дивлячись на Марину.
– А можна? Мені мама не дозволяла, – все ще побоювалася дівчинка.
– Можна, можна! Це ж не газ, яка тут небезпека? Вчимося смажити омлет.
– Ого! Люблю омлет.
– Мама прийде з роботи, і ми розповімо їй, що це ти приготувала, сама.
– Їй це не цікаво, – поважно заявляла Марина і ображено сопучи, відкидала за спину свою руду косу.
– Ну що ти! Не кажи так… Мариночко! А фартух надінь! Ану, швиденько, бо вже вся в борошні!
– Я чоловічків з тіста ліплю, бачиш? Дивись! На пластилін схоже. А ще й смачно!
– Ох ти ж, непосида! – казав Микола.
Він ніколи не сварився до Марини. Він вважав, що дитячі витівки, це саме те миле серцю, яке людина потім згадуватиме все життя з теплотою. І навіщо псувати хороші спогади?
– Діставай з холодильника яйця, омлет ми будемо готувати? Чи чоловічків ліпити?
– І те й інше! – заявляла, вся всипана борошном, Марина. Микола брав віник і шуфельку й підмітав підлогу. Там теж було борошно.
До приходу Лариси омлет був готовий, стіл протертий, посуд вимитий, а на віконці на картонці сушилися чоловічки з тіста.
– Висохнуть, будемо їх фарбувати! – радісно заявляла Марина Ларисі, стрибаючи довкола неї.
Тій же ж знову було все одно. Вона була втомлена. Вона повністю викладалася на роботі.
– Неприємності на роботі? – співчутливо запитав Микола.
– Нісенітниці, все обійшлося, – морщилася Лариса, з вдячністю дивлячись на чоловіка.
Вона любила його і думала про те, що добре було б, якби Марина кудись пішла, хоча б на пару годин і вони змогли б побути вдвох.
Вона не розуміла, чим Миколі подобалося оце проведення часу з дочкою? Вона сама дуже не любила з нею поратися. Нудно…
…Минали роки. Марина підростала. Ось уже й старшокласницею стала, і, як і раніше, вітчим їй був ближчий і рідніший, аніж мати.
Лариса, як і раніше, цуралася дочку, і тому навіть зі своїми юними проблемами Марина йшла до Миколи.
І про перше кохання прийомної дочки він теж дізнався першим.
Лариса відмахнулася, навіть не дослухавши.
– Це все несерйозно. Яке може бути кохання у такому віці? – сказала вона.
А Микола вислухав. І дав пораду. Через деякий час той хлопчик перестав подобатися дочці, але вона прийшла до цього рішення сама.
– Ой, тату, навіть не знаю, що я в ньому знайшла? – сміялася Марина. – У нас у класі нема в кого й закохатися, якісь усі не такі…
– Як казала моя шкільна вчителька нашим хлопцям про дівчаток-однокласниць: «Їхні наречені вже працюють, ви їм не цікаві».
Часто так буває, що чоловік трохи старший за дружину. І це нормально, – пояснював Микола.
Лариса з іншої кімнати чула розмову і хитала головою. Які ж, мовляв, нісенітниці обговорюють! Поговорити більше нема про що!
Перед вступом в інститут саме Микола заговорив з Ларисою про те, що треба було б дівчинці допомогти, найняти репетиторів.
– Це що дівчинка так погано вчилася, що репетитори знадобилися? – запитала Лариса, піднявши брову.
– Мамо, у мене відмінно все! – тихенько дорікнула Марина.
– Значить, гріш ціна твоїм оцінкам, якщо не зможеш вступити! Мабуть, завищували тобі їх, – у голосі Лариси знову пролунало єхидство.
– Поговорімо про це потім, – примирливо сказав Микола і змінив тему.
Він сам усе залагодив, домовився з учителькою математики, щоб Марина до неї приходила після уроків і займалася за додаткову плату.
Саме Микола хвилювався за Марину, коли вона чекала на результати іспитів. Лариса багатозначно зводила очі до стелі, мовляв, знайшли, про що хвилюватися.
Вона вважала, що на інституті світ клином не зійшовся. Не вступить Марина, то й що? Піде працювати. Може, так навіть краще. Пора йти на свої харчі.
Марина вступила. Жила в гуртожитку у сусідньому місті і Микола кожні два тижні їздив до неї в гості, привозив гроші й продукти. Вони довго гуляли містом і багато розмовляли.
Лариса ж ніби забула про дочку, коли та переїхала. Вона була рада, нарешті залишитися з чоловіком одна, без цієї непосидючої Марини, якій завжди все було треба.
А потім щось між Ларисою та Миколою сталося, якась сварка, і вони розлучилися. Вони просто взяли і в одну мить вирішили.
Марина якраз закінчила навчання і влаштувалася на роботу. Там же, у цьому місті почала жити у орендованій квартирі.
Спочатку вона дуже хвилювалася, чи не зміниться в її стосунках з вітчимом щось після розлучення?
Але даремно вона турбувалася. Не змінилося. Він також знаходив час для неї, щоб поговорити, вислухати, дати пораду.
А матері було, як і раніше, ніколи. Вона мала своє життя і її взагалі не цікавила дочка. Втім, як і рідного батька Марини.
Після розлучення батьків вона його не бачила. Хоча мати казала, що аліменти він справно платив. Щоправда, крихітні. Мабуть навмисне влаштовувався туди, де сіра зарплата.
…Через кілька років Марина вдало вийшла заміж. Народила дочку.
Раз на місяць Марина їздить у сусіднє місто до вітчима. Допомагає йому, купує продукти, прибирає. Часто приїжджає з дочкою, і вони весело проводять час.
Микола зазвичай відмовляється і від допомоги відмовляється, проте Марина їздить до нього не за цим. Її прямо тягне до нього як магнітом.
– Тут я відпочиваю душею, – усміхаючись, казала вона і обіймала вітчима. – А до матері просто не хочу їхати. Не хочу і все. Не можу пересилити себе.
А Лариса, дізнавшись про те, що дочка часто відвідує Миколу, довго бурчала і висловлювала по телефону Марині свої невдоволення:
– Все йому, йому! Немов він тобі ближчий за матір! А я? Я не молодшаю, мені теж допомога потрібна. І що ж? Тобі все ніколи. Знову все йому! Він тобі навіть не рідний!
– Мамо я… Приїду. Ну, наступного тижня, або через два, я постараюся, – виправдовувалася Марина, але відчувала, що не поїде і знову відкладе візит.
Їй було незручно перед батьком, який, до речі, навіть не розумів причин такої поведінки дочки, але вона нічого не могла з собою вдіяти. – Бувай, мамо. Мені пора…
Розмову хотілося якнайшвидше закінчити. Вона обтяжувала і викликала в Марини почуття провини…
…– Мамо! Мені дідусь дзвонив! – забігла задоволена донька з телефоном в руці. – Сказав, що купив собі цуценя, запрошує нас на вихідні в гості подивитися на нього. Поїдемо, га?! Ну будь ласка!
Донька зворушливо складала долоні і Марина згадувала себе.
Саме так вона просила матір провести з нею ну хоча б трошки часу – погратися, чи почитати.
Але мати завжди знаходила причину не робити цього. А вітчим грався. Й читав. І слухав.
І тому вони поїдуть до нього на вихідні разом із чоловіком і дочкою, а візит до мами знову доведеться відкласти. Потім, як-небудь…