Микола без дружини жив уже чотирнадцять років. Слаба була його Ніна, дуже слаба.
Він доглядав її… Доглядав, але дружини не стало.
Незважаючи на те, що у них було двоє дітей, син Іван і дочка Ліза, Микола сам доглядав дружину.
Син – Іван розійшовся з жінкою три роки тому, дочка у них доросла, навчалася в інституті, і була на боці матері.
Іван був чудовим електриком, працював у автосервісі і знав, що з його навичками він не пропаде.
Розійшлися з дружиною та й гаразд, він і не жалкував, останнім часом вони і так жили, як сусіди.
Дочка Ліза заміжня давно і жила зі своїм чоловіком Олегом у місті. До батька приїжджали нечасто, дітей своїх не було.
Миколі шістдесят вісім і все ніби було добре, у нього в селі свій будинок, великий город. Працював не покладаючи рук.
Насадить картоплі, моркви, кукурудзи, гороху, буряків, та ще й у нього яблуні і груші, а потім збирає врожай і роздає.
Син бере у нього овочі, дочка із зятем приїжджають на машині, завантажуються на повну. Собі залишає у льоху на зиму, а решту роздає знайомим і ще у дитбудинок у місто відвозить. У нього навіть домовленість була з директоркою дитбудинку, і вона щоосені виділяла йому машину. І грошей Микола ніколи не брав.
Син із дочкою сварилися:
– Ну, хто в наш час все роздає безкоштовно? Краще б нам грошей дав, вони в нас не зайві, якщо тобі не треба.
А батько лише посміхався у сиві вуса і хитав головою, дивлячись на своїх дорослих дітей.
І раптом заслаб Микола. Серце, добре сусід якраз до нього зайшов, вони часом грали в шахи у дворі. Сусід швидко зорієнтувався і викликав швидку й свою дружину покликав.
Син, приїхавши до нього в лікарню, знову бурчав:
– Говорили ж тобі не пий кави, і не гаруй на своєму городі.
Діло йшло вже до виписки, лікар говорив із дочкою, та приїхала напередодні до батька.
– Поки одного його залишати не треба, він ще не здоровий, слабкий. І бажано, щоб не перевантажувався. Навантаження йому нідочого. Хоч би перший місяць живіть із ним. Серце є серце. Треба тепер берегтися.
Ліза кивала головою цілком погоджуючись із лікарем, а думала зовсім про інше.
– Треба подзвонити Іванові, хай забере батька, він там майже поряд живе.
Вийшовши з лікарні, Ліза набрала брата і розповіла про розмову з лікарем, той вислухав і обурився.
– Лізо, ну куди я його візьму? У мою двокімнатну квартирку, в якій ремонт хочу робити. Я вже домовився з бригадою і призначив термін. Я з ними ледве домовився. Ти ж знаєш двокімнатні квартири в старих будинках. Зараз однокімнатні більші по метражу будують. А мій будинок найперший у селі й ремонту не було. Бабуся наша жила без ремонту, і я вже скільки живу. Треба ж колись починати ремонт. Забери його до себе в місто, у вас велика квартира.
– А куди мені тата?! Мій Олег любить тишу, має важку роботу, він так втомлюється у своєму інституті зі студентами. Зараз знаєш яка молодь із претензіями, та ще й їхні батьки… Олег весь на нервах повертається додому, хочеться йому відпочити, а тут наш тато. Ти його знаєш, він любить поговорити. Ні, мій Олег цього не витримає. Завтра його виписують, а все ж таки це наш рідний батько, треба щось робити, Іванку. Ну чого мовчиш?
– А що сказати, а я куди з батьком? Я ж говорю у мене ремонт планується через два дні.
Ліза трохи помовчала, потім сказала:
– Іванку, давай так зробимо – завтра ми з Олегом заберемо його з лікарні, привеземо до тебе. Ну, не в місто ж його везти? Поговоримо з батьком спокійно і запропонуємо йому доглядальницю. А що? Наймемо хорошу жінку і нехай вона його доглядає, поки він не зміцніє. А ми з Олегом грошей дамо на доглядальницю, оплачувати будемо. А там дивися, він погодиться і житиме спокійно у своєму будинку. Тим більше, ти живеш неподалік і буде в тебе все під контролем.
– А якщо він не захоче доглядальницю? Але одному після лікарні складно. Він звик один уже стільки років без мами. І навіть не одружився, хоч і міг би.
– Іванку, ніколи роздумувати, завтра виписують, давай так і зробимо! Я сьогодні ж зателефоную однокласниці, вона має знайому жінку, яка може погодитися доглядати батька.
– Ну, добре везіть, завтра і вирішимо все…
…Микола жив неподалік сина, і тому Іван бував часто в батька, ніж дочка. З дружиною розлучені, дружина пішла до іншого, вірніше це Іван пішов у стару квартиру бабусі.
Квартира йому дісталася від бабусі давно в старому будинку на краю села, ремонту там не було з того часу, як бабусі дали цю квартиру.
Її все влаштовувало, шпалери, дерев’яна фарбована підлога.
Так і жила, доки її не стало. Але Іван домовився і через пару днів мав почати ремонт. Тільки от батько підвів із тим його серцем…
Ліза як вийшла заміж за свого викладача, так у місті залишилася. Олег був старший за неї років на п’ятнадцять. Дітей вони не мали. Лізі спочатку хотілося народити дитину, але чоловікові це було не потрібно, не любив він шуму і занепокоєння, метушні, і до дітей зовсім не мав симпатії. Тому й власні діти йому не були потрібні.
Якщо так розібратися, то чоловік Олег непоганий, але зі своїми вибриками. Все життя викладав в інституті, робота неспокійна, студенти з кожним роком ставали все більш самостійними, розумними та зухвалими, батьки теж. Одним словом, Олегу потрібна вдома тиша, він її цінував найбільше у світі…
…Ліза змолоду повністю погоджувалася у всьому з чоловіком, тому жодних подружок та гулянок.
Тільки на свого Олега вона буквально звикла молитися і згодом зрозуміла, що її Олег – це ідеал у житті. Справді, гості та гуркіт музики, метушня та брудний посуд їй теж не подобалися. Кіно можна вдома з чоловіком подивитися, у гості з порожніми руками незручно ходити, треба щось купувати, не понесеш же будь-що, по магазинах треба бігати.
А краще вдома спокійно посидіти, почитати, подивитись телевізор. Та й дітей їй уже не хотілося.
Ліза звикла до усталеного способу життя і кардинально щось змінювати їй не хотілося. А тато…
З татом одна метушня та морока, ще й характер у нього не дуже, все йому не так. Приїжджали до батька раніше часто, особливо спочатку, коли не стало мами.
Але вона бачила, що батько не любив приїздів дочки із зятем. Тому що зять вічно був незадоволений і втомлений.
Микола бачив, що не до вподоби йому цей сільський побут. З небажанням брався за допомогу, копати картоплю, зібрати яблука й груші. Бурчав:
– Навіщо стільки садити, кому це треба? Легше в місті все купити, а тут тільки машину ганяємо в село й назад, витрачаємо бензин, час витрачаємо.
На що тесть йому заперечував, вони ніколи не мали спільних точок дотику в поглядах на життя:
– Це тут час витрачати?! На свіжому повітрі?! Сидите там у своїй квартирі! У мене тут простір, краса.
Потім завантажували Олег з Лізою свою машину під зав’язку і виїжджали, і всю зиму очей не показували. А Микола без них теж не сумував.
З лікарні дочку з чоловіком батька повезли прямісінько до Івана. Коли він побачив, що привезли його до будинку сина, то почав обурюватись:
– А я думаю, чого це Іванко за мною не приїхав, а ви мене до нього відправляєте! Я ж тут поряд живу, везіть мене додому!
– Тату, ми зараз в Іванка про все переговоримо, – сказала Ліза і допомогла батькові вийти з машини.
Вони піднялися на другий поверх до Івана. Той уже й двері відчинив, з вікна бачив, як вони під’їхали.
– Привіт, тату, заходь.
Микола мовчав, здогадуючись, що його діти щось задумали. Коли всі посідали на диван, Ліза заговорила:
– Ну от тату, вирішили ми з Іванком найняти для тебе доглядальницю. У нього тут ремонт через день починається, а ми тебе не можемо до себе в місто везти, слабий ти ще. Та й не поїдеш ти до нас, я знаю. Доглядальницю ми з Олегом оплачувати будемо. Як ти на це дивишся?
– Ви що з зовсім, чи що?! Я що зовсім немічний?! – обурювався Микола.
– Тату, мені лікар сказав, щоб ми тебе без нагляду не залишали, от і буде за тобою нагляд. З доглядальницею я все вирішила, так що поїдемо зараз до тебе і все буде нормально, вона скоро підійде, я з нею домовилася, її звуть Віра Василівна.
Батько розумів, що не зможе заперечити дітям і мовчки погодився, аби вони відвезли його додому. Поки приїхали, допомогли батькові зайти в будинок, у цей час прийшла Віра Василівна, жінка років п’ятдесяти семи, бадьора й миловидна.
– Доброго дня, Миколо, – сказала вона співучим і приємним голосом.
– Доброго, – буркнув той у відповідь.
Поки Ліза з нею розмовляла на кухні, чоловіки мовчки сиділи в кімнаті, потім дочка допомогла розібрати речі батька, які були з ним у лікарні, закинула у пральну машину і повідомила:
– Ну от, тату, залишаю тебе з Вірою Василівною, я знаю, спільну мову ви знайдете, а ми поїхали з Олегом додому. Дзвоніть, якщо що, – звернулася вона до доглядальниці.
До вечора Микола відправив доглядальницю додому і сказав, щоб вона більше не приходила, він з усім впорається сам, тільки попросив її телефон.
– Ну добре, Миколо, дзвоніть, якщо що, я прибіжу, живу я неподалік.
Наступного дня прийшов Іван і побачивши, що батько один спитав:
– А де твоя доглядальниця?
– Додому вчора відправив, а що?
– Навіщо відправив, як ти там один?!
– Нормально. Навіщо мені прислали молоду жінку?!
– Ну їй п’ятдесят сім.
– Для мене вона молода. Мені просто соромно, щоб вона мене обслуговувала, я можу все сам. Я що не можу в туалет добратися, чи приготувати щось? Все можу, просто роблю поки що все повільно, не поспішаючи, а так все нормально. І не такий я вже старий всього шістдесят вісім. Ось доживеш до мого віку, зрозумієш, що це ще не старість.
Дуже хочете з мене зробити немічного старого! Не вийде у вас із Лізою! Здоровий я, от прийду до тями трохи після лікарні… Ну ти заходь, якщо що, сину. Давай, у мене все гаразд.
Іван, вийшовши від батька, відразу набрав сестру:
– Слухай, Лізо, батько відправив доглядальницю додому, каже не потрібна вона йому. Сам усе робитиме. Ну сперечатися я з ним не став. Ще й насварився до нас з тобою. Тож сестра, нам ще довго з ним доведеться поратися.
– Ну й нехай сидить один, а що ми можемо, ну відвідувай його частіше, ти там поряд, – сказала сестра. – Бажаю тобі Іванку терпіння.
…Через півтора місяці у Миколи був день народження. Дочка зателефонувала йому:
– Тату, ми з Олегом приїдемо і привітаємо тебе, чекай на нас.
– Ну, як хочете, – буркнув батько.
Іван відвідував батька, іноді приносив продукти і дивувався, як у нього чисто в хаті й на подвір’ї, все приготовлено, випрано, продукти в холодильнику є.
На день народження приїхали з міста дочка з чоловіком і тут же прийшов Іван, зустрілися біля хвіртки, мабуть, зідзвонилися, всі разом зайшли в хату й ахнули від побаченого!
Стіл гарно накритий, у середині ваза з хризантемами, все гарно сервіроване і пахне курочкою з духовки та ще й пиріг на столі.
– Привіт тату, ну нічого собі, як ти нас зустрічаєш?! Це як тобі все вдалося? А я тут салат зробила…
Тут дочка побачила Віру Василівну, яка вийшла з кімнати у гарній сукні.
– Ого, все зрозуміло! А ми переживали!
Іван теж здивувався, ніколи він не бачив Віру Василівну у батька в хаті.
– А ви думали, що я пропаду? Ось, це моя Вірочка, скоро ми з нею одружимося, – бадьоро й щасливо сказав Микола. – Вам, звісно, дякую, що познайомили мене з нею, і це мій вибір. Так, Віро? – спитав він жінку, яка щасливо посміхалася, й кивнула йому головою.
– Ну й чудово, тату! Вітаємо вас, і нам з Іваном буде легше, коли Віра Василівна буде поруч! А стіл – це щось! – сказала Ліза і радісно посміхнулася…