Колись весело було у селах, молодь ходила на дискотеки, і навіть у сусідні села. Тоді не було інтернету, тож і веселилися, танцювали, жартували, і життя було іншим.
Марійка вийшла заміж по коханню за Ігоря із сусіднього села. Якось приїхав він на своєму старенькому мотоциклі до них у село на дискотеку і побачивши Марійку закохався. Дівчина ніжна і скромна, це він бачив по її червоних щоках, коли до неї підходив.
– Сашко, а ця Марійка зустрічається з кимось із вашого села? – запитав Ігор у знайомого хлопця.
– Ні, не зустрічається, але подобається багатьом. А ти що, закохався? – спитав, усміхаючись Сашко.
– Гарна дівчинка, – поглядаючи на Марійку, сказав він і вирішив не втрачати моменту.
Кохання прийшло, стало не до сну
Музика гриміла, а Ігор підійшов до Марійці, і взяв її за руку, запросив танцювати. Цілий вечір не відходив він від дівчини, відчував, що не тільки вона йому подобається, а й він їй теж.
З клубу вони вийшли пізно, вже світив яскравий місяць.
– Марійко, я на мотоциклі, давай я тебе покатаю, – запропонував він, – а якщо боїшся, то можемо просто прогулятися.
– Краще прогулятись.
Вони йшли під місяцем, тримаючись за руки, і нікого, крім них, не було щасливіше. Марійка закохалася з першого погляду. Вона ще й не зустрічалася з хлопцями, бачила, що подобається деяким, але в самої було вільне серце.
Того вечора Ігор провів Марійку, потім вони ще довго стояли біля будинку, нарешті розпрощалися і Марійка побігла додому. Потім вона чула, як повз будинок проїхавши на мотоциклі Ігор, поїхав у своє село, яке знаходилося за п’ять кілометрів.
– Так от виявляється, яке кохання, – думала Марійка, коли лягала спати.
Сон до неї не йшов, хвилювала її ця зустріч, дуже сподобався їй Ігор. Симпатичний, підтягнутий, темноволосий, але сині очі.
– Ніколи нічого подібного не відчувала, – думала вона, – навіть коли Борис подобався у дев’ятому класі, але потім це швидко минулося.
Йшов час, Ігор часто приїжджав у село, а одного разу сказав:
– А давай я тебе заберу? І ми одружимося?
– Навіщо? – Здивувалася вона. – Я й так згодна за тебе вийти.
– Ну тоді чекай на сватів, – весело сказав Ігор, обіймаючи кохану.
Незабаром він приїхав з батьками просити її руки.
Ігор був красенем, тож Марійка закохалася. Хоч мати її й попереджала:
– Доню, дуже гарного хлопця ти вибрала. Красиві мужики, вони самі собі на думці.
– Мамо, ми любимо один одного, і все у нас буде добре.
– Дай Бог, – сумно відповіла мати, дивлячись на майбутнього зятя, який теж не зводив очей зі своєю коханою.
Жили молоді у селі в Ігоря. Але молодь прагнула до міста, тож через три роки вирішили Ігор з Марійкою теж поїхати із села. У них був маленький син.
– Їдьте, – підтримувала свекруха. – За хлопцем поки що подивлюся. Мишко вже своїми ніжками тупає, все легше. А що тут робити вам у селі? Там заводи й фабрика, робота є, обживетеся, я навіть рада буду. Потім Мишка заберете.
Так і вирішили, поїхали у місто, де життя було зовсім інше. Навколо люди, молоді багато, скрізь потрібні робочі руки. Тому Ігор швидко влаштувався на завод, а Марійка на фабрику.
– Марійко, уявляєш, мені кімнату в гуртожитку дають! У нас з тобою буде своє окреме житло! – радісно сказав чоловік.
– Ой, невже, Ігорю! Я дуже рада! Привеземо Мишка, йому скоро три роки, влаштуємо в дитсадок. Дуже я сумую за синочком.
– Так, я теж скучив за сином.
Ішов час. Мишко вже ходив у садок, причому із задоволенням, батьки працювали.
– Ігорю, мені здається, у нас буде ще дитина, – сказала якось чоловікові Марійка.
– Я радий, де один, там і другий! – зрадів Ігор.
Другого сина Ігорчика вони вже привезли у свою квартиру, яку отримав Ігор від заводу. Згодом купили меблі. Марійка була зайнята дітьми, чоловік працював. Дружина повністю довіряла чоловікові, а той скористався її довірою. Сварок у них ніколи не було, загалом Марійка була вся в турботах про дітей, і чоловіка. Жили спокійно.
Старший син Мишко пішов у школу, додалося ще більше турбот Марійці. Ігор з Марійкою обжилися у місті, вже мали багато знайомих. На заводі, де працював Ігор, було багато жінок. Спочатку він придивлявся, але жінки такі були спритні, самі сипали компліменти симпатичному чоловікові, начебто жартома запрошували в гості до себе. Незабаром збагнув Ігор, що в кожному жарті є частка істини. Галина, яка працювала комірчинею якось сказала, посміхаючись:
– Ігорю, а якщо я тебе запрошу на день народження, прийдеш? – Вона ласкаво зазирала йому у вічі.
– А чому ж не прийду? Звичайно, тільки скажи, куди і коли?!
Після цього дня народження і розсмакував усе Ігор. Зрадив дружині один раз, а потім і помчало. Розперезався Ігор.
Зустрічався не лише з Галиною, а й з іншими жінками. Зраджував дружині направо й наліво, а коли Марійка запитала:
– Ігорю, чому ти так пізно приходиш з роботи? Раніше такого не було, – чоловік тут же ж і видав: – Роботи багато, бачиш, я хороший фахівець, і начальство часто просить залишитися.
Якщо людина любить, вона не зрадить
Марійка наївно вірила, але одного разу жінки на фабриці відкрили їй очі.
– Марійко, невже ти не помічаєш, твій чоловік дуже велелюбний. Не те, що на заводі, а й з нашої фабрики зустрічається з жінками.
– Як це? Якщо людина любить, вона ніколи не зрадить, я так думаю, – відповіла вона.
– Як, мовчки! Ну ти й наївна, Марійко.
Увечері була розмова із чоловіком. Марійка була вражена, коли той навіть і не намагався викрутитися.
– Так, бувають у мене інші жінки. Але в цьому винна ти! Вічно зайнята з дітьми. Мало приділяєш мені часу!
– А коли приділяти тобі час, якщо ти й додому приходиш тільки переночувати! – сказала засмучена дружина.
Після цієї розмови обидва замовкли надовго. Потім слово за слово помирилися. Марійка більше не говорила на цю тему, чоловік теж. Діти вже виросли, старший Мишко закінчив школу, вже й молодший теж у старших класах.
Якось Ігор прийшов з роботи і заявив:
– Ну все Марійко, йду я від тебе! Іду до молодої! – і пішов збирати речі.
Марійка звісно оторопіла.
Але це було не новиною для неї. Вона давно підозрювала, що все йде до цього, та й сама вона давно налаштувалась, що не хоче пробачати всі розваги чоловіка на боці. Їй часто про нього говорили, а вона просто мовчала, не брала до уваги. Вона сама б ніколи не зважилася на розлучення, так була вихована, їй здавалося, що розлучення це соромно. Але чоловік сам вирішив, що вона погодилася. Не плакала, не зупиняла. А він, ідучи від неї, сказав:
– Прощавай, я ще о–го–го, тож чекає на мене молоденька Тетянка! Квартира залишається тобі з дітьми, претендувати не буду.
– Добре, що він мене покинув, – пронеслося у Марійки в голові, – сама б я не наважилася.
Усвідомлення і сльози прийшли пізніше. Прикро було, не заслужила вона такого ставлення до себе. Кохала його одного. Але стало ще гірше, коли чоловік почав вимагати свою частку в квартирі. Марійка розуміла, що його налаштувала та інша, адже коли він ішов, то говорив зовсім по–іншому.
Довелося розмовляти з чоловіком.
– Ігорю, я тобі віддам гроші за твою частку, а ти нам даси спокій.
– Звідки в тебе такі гроші, – хитро посміхнувся він, – ну, якщо викупиш мою частку, я згоден.
Тяжко довелося Марійці. Потрібну суму за допомогою матері, рідних, і подруг вона зібрала й віддала Ігорю. Жінка дякувала долі, що так усе закінчилося, і вона звільнилася від невірного чоловіка. Тому що нестерпно було переживати вдома, знаючи, що в цей час він був у іншої жінки.
Марійка часто повторювала:
– Невірний чоловік, як добре, що ти чужий. Прикро, коли тебе обманюють, а ще образа гризе сильніше, коли тобі бреше саме той, кому хочеться вірити найбільше. А Ігор вирішив знехтувати родиною, де його любили. Ну що ж, хай так буде…
Марійка вмовляла себе, і зрештою повірила, що зробила все правильно, спокійно відпустила чоловіка–зрадника. Розуміла, якщо чоловік вирішив піти, його не втримати.
Життя йшло своєю чергою. Марійка звикла до самотності. Сини випурхнули з дому і обоє одружилися. Вони мають свої сім’ї, вже й онуків подарували Марійці.
Якось зустріла Марійка спільну знайому з колишнім чоловіком. Рита була дружиною друга Ігоря.
– Марійко, ти якось посвіжішала, добре виглядаєш, напевно, забула свого колишнього?
– Так, давно заспокоїлася, живу для себе й дітей, уже й онуки в мене є, – весело відповіла вона.
– А ти в курсі, що твого Ігоря молодиця викинула зі своєї квартири?
– Ні. Я взагалі про нього нічого не знаю, – відповіла Марійка.
– Так ось, мені мій чоловік розповів про це. Бумеранг таки існує, ніхто його не скасовував. Живе ще з якоюсь, але це не остання в нього. Так і тягатиметься від однієї до іншої, вільних жінок багато, і всім хочеться щастя. Але такого щастя я особисто не хотіла б.
Після цієї розмови Марійка зловила себе на думці, що їй зовсім не шкода колишнього чоловіка.
– Чого хотів, того й досяг. Нехай живе як хоче.
Минув ще час. Старший син Михайло підтримував стосунки із батьком. Марійка вже вийшла на пенсію. Ігор жив десь у гуртожитку, теж уже постарів, здоров’я почало підводити. Коли пішов чоловік, вона про нього нічого не знала, з дітьми він не спілкувався, а став старшим, сам знайшов Михайла, мабуть одному таки погано було.
Якось Михайло прийшов до матері з батьком.
– Привіт, мамо. Хай тато поживе в тебе. Йому жити ніде, та й слабий він.
– Навіщо? Нехай їде до свого села, не потрібен він мені тут! – вона голосно говорила, Ігор усе чув. – Тим більше, ту квартиру я продала, а це моя, і немає ніякої тут його частки. Я йому нічого не винна.
Вона бачила, що син засмутився, ніколи вона не сварилася з дітьми, і тут пошкодувала.
– Гаразд, це ж їхній батько, нехай буде так, – відповіла вона сама собі.
Але відразу сказала колишньому чоловікові в присутності сина:
– Добре, живи у вільній кімнаті, але з умовою, що платитимеш мені за кімнату, купуватимеш продукти сам і готуватимеш собі теж. Ми з тобою чужі люди і я дозволяю, тільки заради синів.
Ішов час. Так і перезимували, Ігор особливо не набридав Марійці. Якось вона йшла з магазину і її зупинила сусідка Віра.
– Марійко, ти молодець, правильно зробила, що знову прийняла чоловіка. Все ж таки життя одне і пробачати треба.
– Але Віро, ми з ним не зійшлися, а живе він на правах сусіда, і платить мені за проживання. Не пробачила його, не хочу, прийняла тільки тому, що дуже просив син Михайло, – відповіла Марійка.
– Хм, дивно, – здивувалася сусідка. – А Ігор зовсім по–іншому все розповідає.
– Цікаво, і що ж він розповідає?
– Сказав, що хоч ви й розлучилися давно, але ти через багато років розшукала його і просила повернутися. Ну ось він і повернувся заради дітей і онуків.
Марійка аж втратила дар мови.
– Оце так! Це він каже за моєю спиною? Радів би, що на старості років із купою недуг діти його не покинули і син привіз до мене. Молодість пройшла і нікому він тепер не потрібний. Давно настав час жити, підібгавши хвіст, а він ще намагається молодитися!
Вона була обурена до глибини душі.
Відразу набрала Михайла і сказала:
– Приїдь і забирай свого батька…
Цього разу вона твердо наполягла на своєму, коли приїхали обидва сини.
– Навіть не вмовляйте мене. Це ваш батько, от і забирайте, якщо він вам потрібний. Мені набагато спокійніше, коли я одна. Яким він був, таким і лишився.
Спочатку забрав до себе батька Михайло, але за тиждень він попросився до молодшого сина. Там теж дружина Ігоря не особливо привітала свекра, дуже посварилися.
– Якщо не піде твій батько з нашої квартири, я піду до матері! – строго і рішуче сказала вона чоловікові.
Що там у них було, Марійка не була в курсі, але дружина молодшого сина їй сказала про це. Марійка почала переживати, що через Ігоря може зруйнуватися родина Ігоря.
Минув деякий час, Михайло сказав, що влаштував батька в будинок для людей похилого віку.
– Пенсія в нього є, хай живе там! Я глянув, умови там нормальні… Ну будемо з Ігорем іноді його відвідувати! – мабуть, сини теж розчарувалися, коли він у всьому звинувачував Марійку…