– Ну куди ти його повезеш, Карино?! – вигукнула Ганна Василівна.
– Ви мені вибачте, будь ласка, але мені жити далі треба! – відповіла Карина.
– Так і живи, дівчинко, Стасик тут до чого?
– Він же ж мій син, – сказала Карина. – Він з матір’ю має бути!
– Карино, ти ж не одна на квартиру йдеш, – Ганна Василівна схилила голову набік. – Ти ж до чоловіка йдеш!
– Я й кажу, що жити треба далі!
– А якщо з цим не вживешся? – запитала Ганна Василівна. – Ось як із попереднім. Стасику зайві переживання!
– Не можу я його з вами залишити? – усміхнулася Карина.
– Чому? Ми з ним чудово ладнаємо! – Ганна Василівна посміхнулася у відповідь. – Я вже на пенсії.
А з онуком і я й сама більше проживу! Зі справами й турботами старіти ніколи!
– Ганно Василівно, я привозитиму його! Чесно! – запевнила Карина. – Але дитині краще жити з матір’ю!
– І її новим чоловіком? – запитала літня жінка.
– Ну, так! Він же ж мене кохає!
– Карино, минулий теж тебе любив! І до Стасика нормально ставився. А ось розбіглися через два місяці!
– Так, не через дитину ж! – заперечила Карина.
– А ти, візьми, здогадайся через що! – сказала Ганна Василівна. – А не було б з тобою Стасика, дивишся, і вжилися б!
– Валерій не такий! – сказала Карина. – І він зовсім не проти моєї дитини!
– Це вони всі так кажуть, – відмахнулася жінка. – Але я тобі так скажу: мужики, вони і своїх дітей не завжди люблять, а вже чужих…
Сто проти одного, він хлопчика терпітиме, а любити – ні!
А діти ж усе відчувають! Можеш повірити моєму життєвому досвіду!
– Ганно Василівно, я все це розумію, – Карина опустила очі. – Але я не можу залишити Стасика з вами.
– Господи, та чому?! – вигукнула літня жінка.
– Та тому, що він вам нерідний!
Ганна Василівна аж присіла від почутого.
Карина чекала галасу, сварки, звинувачень. Але Ганна Василівна тихо сказала:
– По крові – ні, а до душі, так рідніше за нього в мене нікого не залишилося!
Світла пам’ять його батькові, сину моєму, Дмитрику! – Ганна Василівна витерла самотню сльозинку у куточку ока.
– То ви знали?! – Карина від подиву округлила очі.
– Звісно! – кивнула Ганна Василівна. – Дмитро ж був усиновленим. Я тому й говорю, що мужики чужих дітей зі скрипом приймають!
Чоловік мій Дмитра тоді так до кінця і не прийняв. А на усиновлення погодився тільки заради мене.
Цю новину треба було переварити, але Карина після хвилинного мовчання сказала:
– Ганно Василівно, знову ж таки вибачте мені, але я Стасика не від Дмитра народила. Тож він, як би, вам зовсім чужий!
– А від кого народила, пам’ятаєш? – з усмішкою запитала жінка похилого віку.
– Ну-у, – сказала Карина.
– Значить, мій це онук! – підвела підсумок Ганна Василівна.
– У тому то й річ, що не ваш! – заперечила Карина.
– А ти доведи! – сказала Ганна Василівна. – Я пригадую, який ти спосіб життя вела! Свідків знайду серед сусідів, що ти так само й гуляєш!
І опіку попрошу, щоб тебе в правах обмежили! А потім онуку опікункою стану!
Історія Ганни Василівни оригінальною не була.
У двадцять років вона дізналася, що не матиме дітей. Єдиними варіантами, щоб стати матір’ю, були або чоловік з дитиною, або усиновлення.
Та ось тільки любила вона вже одного хлопця. І любила так, що інших чоловіків навіть не помічала. І він її любив більше за життя…
Одружилися вони з великого кохання. А тільки потім Ганна зізналася, що матір’ю їй стати не судилося.
Петро тільки плечима знизав:
– Так, значить, так! Я ж кохаю тебе!
І це питання на кілька років забулося.
– Петрику, а давай дитинку всиновимо! – запропонувала вона. – Три роки вже разом!
– Складно, – відповів Петро. – Плітки підуть. А якщо дитині скажуть сусіди, що звідки вона з’явилася?
– А ми переїдемо! – Ганна пригорнулася до чоловіка. – Ти ж сам хотів у велике місто! От і поїдемо! Усиновимо й поїдемо! Далеко-далеко! А на новому місці з’явимося і всім скажемо, що наше це дитинка! Рідна!
– Ганнусю, так у дитини можуть від його батьків бути риси характеру не дуже, – сказав Петро. – Тоді як будемо справлятися?
– А у великому місті і медицина хороша! – сказала Ганна.
Петро хотів сказати, що грошей не вистачатиме, але бачачи запал і надію в очах дружини, зрозумів, що вона зробить стільки скільки буде треба!
– Ясно, – кивнув він. – Давай документи збирати.
Як і передбачалося, вони всиновили однорічного хлопчика, переїхали у велике місто далеко від рідного селища, купили квартиру, влаштувалися на роботу. І пішло життя своєю чергою.
Усі проблеми, якими Петро відмовляв Ганну, ніяк не проявлялися.
Дмитрик ріс здоровою, красивою й розумною дитиною. І виріс у коханні й турботі в прекрасного чоловіка.
І ось тут Ганні Василівні з чоловіком довелося хидьнути лиха…
– Дмитрику, ця дівчина нам не підходить! – заявила Ганна Василівна після знайомства з потенційною невісткою.
– Мамо, Карина гарна! – відстоював свій вибір той.
– А її батьки? Вони ж гульвіси!
– Так вона з ними з шістнадцяти років не живе!
– Знову питання! А де вона живе?
– Мамо, вона з дівчатами квартиру винаймають! Вона як у коледж вчитися пішла, то вони й орендують на чотирьох! Вірні подружки!
– Знаю я, які вони подружки! – пробурчала Ганна Василівна. – І чим вони займаються без батьківського нагляду!
– Мамо, чому ти думаєш, що вони там щось погане роблять? – посміхнувся Дмитро.
– А ти на себе приміряй! – сказала Ганна Василівна. – Ти, і ще три хлопці, і без контролю! А ще гроші у кишені! Ви там гратимете в шахи? Га, синку?
Діма почервонів.
– Так і про твою Карину чутки ходять, що вона серед них, чи не головна шибайголова!
– А ти чуткам віриш?
– Я нашій сусідці вірю, а в неї донька у магазині працює! А Карина зі своїми подружками там постійно закуповуються! І не молоком з кефірчиком!
– Мамо, це все вже у минулому! Я говорив з Кариною на цю тему! Серйозно говорив! Вона сказала, що хоче бути зразковою дружиною і порядною матір’ю!
А ще хоче бути такою матір’ю, про яку сама у дитинстві мріяла!
– Синку, наговорити вона може чого завгодно! А що з цього правда, тільки час покаже!
– Тобто, ти не дуже й проти моїх з нею стосунків, але ти проти нашого весілля? – вирішив уточнити Дмитро.
– Мені й стосунки ваші не подобаються, але ж ти мене слухати не будеш! А ось на рахунок одруження…
– Мамо, але це ж моє життя!
– Сину, твоє життя буде тоді, коли в тебе буде своя квартира, гарна робота і впевненість у завтрашньому дні. А зараз у тебе є свіжий диплом і стажування!
– Стажування вчора закінчилося, і мене вже взяли в штат, – сказав Дмитро. – Я просто похвалитися не встиг, ти ж одразу говорити почала, що Карина мені не підходить!
– А я повторити можу! Не підходить нам вона! Не вірю, що вона може так різко змінитись! Згодом, але не так, що вчора ще невідомо що робила, а сьогодні янгол з крилами!
– Мамо, ми одружимося, до нас переїдемо, і ти сама переконаєшся! – усміхнувся Дмитро.
– Синку, я не хочу, щоб ти переконався у моїй правоті, коли буде пізно! Тому – ні!
– Мамо, ми вже заяву подали, – сказав Дмитро. – І Карина чекає від мене дитину! Я сьогодні хотів вас не лише познайомити, а й підготувати її переїзд.
– Ох-х… – Ганна Василівна взялася за серце. – Не бережеш ти свою маму! І куди ви так поспішаєте? А пожити?
– От і поживемо!
Карина переїхала. Розпис пройшов без помпезності. А Ганна Василівна всі чутки збирала, щоби вижити невістку чи спровокувати, щоб вона сама пішла.
І вижила б, тільки лихо сталося. Петро Андрійович, коханий чоловік, пішов працювати і не повернувся. Біля обіду подзвонили та й сказали:
– На хвилинку вийшов з роботи, на лавку сів. А потім просто ліг на бік і все…
Горе забрало всяке бажання боротися з Кариною. Ганна Василівна просто лежала цілими днями, і тільки сльози лилися з її очей.
Карина, вже будучи вагітною, взяла на себе весь клопіт з поминками, а потім і домашнє господарство. Не словом, а ділом довела, що старе життя залишилося позаду. І тепер вона дружина, невістка і майбутня мати.
Але зі ступору Ганну Василівну вивів дитячий галас.
– Внучику мій! Мій маленький! – воркувала вона над Стасиком. – А дідусь не дожив, щоб тебе побачити… Але ти не хвилюйся, бабуся тебе не залишить! Бабуся тебе любить! І любитиме і за себе, і за дідуся!
Усі претензії, які Ганна Василівна висловлювала невістці, було знято. Щоправда, з’явились інші.
– Не сповивай так туго! Суміш остуди! Ковдрочкою вкрий! Простирадла зайвий раз прополощі в машинці!
Дмитро хотів було заступитися за дружину, але Ганна Василівна просто відсунула Карину:
– До чоловіка йди! Ми зі Стасиком самі розберемося!
І тільки Дмитро іноді висовувався з їх з Кариної кімнати і просив:
– Мамо, дай сина потримати! Будь ласка!
– Дружину потримай! – відповіла Ганна Василівна. – І годі нам заважати!
Ганна Василівна повністю займалася онуком, залишивши за Кариною спільне господарство. І перше слово маленького Стасика було: – Баба!
Так минуло п’ять років. А потім…
– Це щось сімейне, – плачучи казала Карина. – Раз, і все!
Дмитро їхав на роботу, серце…
Рік Карина проносила жалобу і прожила з Ганною Василівною, а потім збиралася зʼїжджати.
– Ганно Василівно, ви тільки зла на мене не тримайте!
– Розумію я все, – відповіла жінка похилого віку. – Тільки ти і мене не забувай!
– Звісно!
Жінки обійнялися і Карина із сином поїхали. А за два місяці повернулися.
– Не той це виявився чоловік, – виправдовувалася Карина. – Але ж ви не проти, що ми повернулися?
– Що ти! Це ваш будинок! Та й за Стасиком я дуже скучила!
А ще за пів року Карина знову почала збиратися, але тут уже Ганна Василівна вирішила опиратися…
– Ганно Василівно, ну не ваш це онук! З якого боку не подивися, не ваш! – Карина пустилася в сльози.
– Мій! Мій і більше нічий! Я до нього серцем прикипіла! – наполягала жінка. – Це продовження мого сина!
– Господи, Ганно Василівно, та не він батько! Точно не він!
– Він! – вигукнула Ганна Василівна. – Дмитро на нього чекав! Він його з пологового будинку забирав! Дмитро його виховував, як свого! Любив як свого!
Він знати не знав, що не батько! І не стало його, знаючи, що після себе сина лишає!
– Ганно Василівно… – Карина не мала сил сперечатися.
– А давай у Стасика запитаємо, чи хоче він з тобою їхати до твого Валерія чи ні? – запропонувала Ганна Василівна.
Карина витерла сльози, і жінки зайшли до кімнати хлопчика:
– Стасику, – сказала Карина ласкаво. – У мами з’явився гарний дядько, який хоче, щоб ми з тобою переїхали до нього! Ти хочеш поїхати?
– Ні, – відповів Стасик. – Я хочу залишитися з бабусею! Бабуся зі мною грається, а минулий дядько не грався. І новий не буде! А бабуся мене любить! А минулий дядько не любив! І новий не любитиме!
– Буде! – сказала Карина.
– Ні! Мені дядько Мишко сказав, що я заважатиму! І він мене терпить тільки заради мами!
– Ти у своєму Валерії впевнена? – запитала Ганна Василівна, випровадивши Карину з кімнати хлопчика.
Карина мовчала.
– Я гроші надсилатиму, – нарешті, сказала вона. – Як аліменти …
Гроші приходили щомісяця, а ось сама Карина приїжджати перестала за пів року. Не радий був їй Стасик і не чекав.
А Ганна Василівна прожила ще довго! Навіть правнуків дочекалася. І не стало її щасливою в оточенні найріднішої та найулюбленішої, хоч і не рідної, сім’ї…