Ганна сиділа біля вікна і дивилася, як довгоочікуваний дощ вмиває втомлені від літньої виснажливої спеки дерева, кущі та трави.
Дощ був нудний. Перші його краплі впали ще вчора ввечері. Усю ніч дощ з невеликими перервами морошив. А зараз уранці застукав із новою силою.
З’явився й вітер. Його пориви крутили краплі дощу, які невпевнено стукали по склу.
Ганні не хотілося навіть рухатись. Вона натягла на плечі плед, що трохи сповз, і продовжувала дивитися, як посилювався дощ.
Загриміло. Вдалині майнула блискавка.
Але й це не змусило Ганну поворухнутися.
Різкий дзвінок на телефоні змусив її прокинутися. Ганна повернула голову. Вона нікого не хотіла бачити й чути. Звук припинився.
– Мене немає… Втомилася… Нікого не хочу бачити і чути. Знаю наперед усе, що говоритимуть. Мені не потрібні чиїсь співчуття й жалість.
Не я перша і не я остання, у кого подруга дитинства, з якою їла з однієї тарілки, з якою ділилася всіма таємницями, відвела за тиждень до весілля мого нареченого. Переживу. Кажуть, час лікує.
Ось на моє щастя й дощ прийшов. Він сховає мої сльози.
Потім вигляне сонце й висушить краплі на обличчі. З’явиться веселка, даруючи мені посмішку та надію на краще. Хіба на чоловіках зійшовся світ клином? Ні! Я трохи відпочину, потім подумаю, що робити далі.
Не дарма бабуся казала, що ранок вечора мудріший. Їй було видніше, дев’яностолітній життєвий досвід… Як шкода, що її нема. Вона б швидко придумала, як забрати мій сум.
З цими думками Ганна вимкнула телефон, обійняла свого іграшкового ведмедика, краще закуталася в плед і під пісню дощу задрімала.
– Все буде до-бре!
Прокинулася Ганна від того, що хтось гучно стукав у двері і водночас натискав на дзвінок.
Вона неохоче встала і босоніж пішла до дверей. Мимохідь глянувши в дзеркало вона ахнула.
– Хто це? Ну і вигляд! Іду! Які нетерплячі! Не дають людині спокійно провести медовий місяць наодинці.
Ганна відчинила двері. На порозі стояв чоловік із нижнього поверху.
– Вибачте, мені потрібно до вас на балкон! – раптом вигукнув він.
Не дочекавшись відповіді, чоловік посунув Ганну вбік і побіг на балкон.
Ганна застигла від несподіванки, не розуміючи, що це таке робиться.
Чоловік відчинив вікно і по пожежних сходах став спускатися вниз.
Ганна нічого не розуміла…
Вона стояла, безглуздо кліпаючи заспаними очима.
Чоловік зник так само швидко, як і з’явився.
Дівчина знизала плечима, зачинила двері і побрела на кухню. Годинник показував шосту вечора.
– Оце сплю… А дощ усе йде. А я чекала сонечка та яскравої веселки. Все зіпсував сусід. І навіщо йому знадобилося добиратися до квартири через мій балкон?
Але голова не хотіла думати. Лише ковток кави привів до тями, а сирена швидкої, що під’їжджає до будинку, змусила скинути з плечей плед, швидко натягнути джинси, майку, стрибнути прямо без шкарпеток у кросівки і кинутися вниз.
– Просто так швидка не приїжджає! Раптом потрібна моя допомога!
Двері квартири, в які поспішала Ганна, були відчинені. Молодий чоловік, який розбудив її, сидів на підлозі і тримав руку бабусі, що лежала на підлозі.
– Я приїхав, а вона не відчиняє. Слухавку не бере. Я через балкон сусідський спустився, а тут…
Голос його тремтів. Лікарі, які прибули на швидкій, відсунули його убік.
– Вийдіть. Ви нам заважаєте.
Ганна позадкувала назад у коридор, вийшов і молодик. Він якось наче вибачаючись дивився на неї.
– Ви мені вибачте, що потурбував вас. Тут таке…
– Ну, що ви. Я все розумію. Живемо у цьому мурашнику, навіть сусідів не знаємо.
За кілька хвилин стареньку відвезла швидка допоога. Була надія, що все обійдеться.
– Вибачте, я теж поїду у лікарню. Не можу залишити її.
Ганна й сама не розуміла, чому вона це сказала.
– А можна з вами?
Молодик кивнув. Ганна швидко побігла вниз. Дощ приголомшив знову. Вони сіли у машину і поїхали до лікарні. У машині було тихо. Кожен боявся порушити мовчання. Двірники на шибках не встигали скидати потоки дощу. Довелося зупинитись. Тишу порушив молодик.
– Мене Андрій звуть. А вас Ганна. Мені Люда розповідала про вас. Вона моя двоюрідна бабуся, єдина рідна людина, яка залишилася у мене на білому світі.
Я у відрядженнях часто, але кілька разів на день їй дзвоню, турбуюся. Вісімдесят років це не жарт.
А вона вранці відповіла, як завжди, що все нормально. Але вже по голосу я зрозумів, що бабуся нездужає.
А в обід мовчанка. А я не маю жодного номера сусідів. Ви маєте рацію, живемо як у мурашнику.
Але мені здається навіть мурахи всі один про одного знають і допомагають одна одній.
А ми люди стали іншими. Так Люда моя каже.
Я одразу стрибнув у машину і поїхав додому. Але через дощ затори були на дорогах. Хоч і недалеко було, їхав дві години.
Приїхав, а двері ніхто не відчиняє.
Ключем відкрити не можу, Люда іноді ще на клямку закривається. Скільки разів я просив її цього не робити! А ні!
Ось я й кинувся до вас. Дякую, що пустили. На вас була остання надія.
Ганна мовчала. Вона розуміла, що Андрію треба виговоритись.
Дощ різко перестав. Хмари зникли, і визирнуло сонце. Спочатку невпевнено його промені пробігли по калюжах і мокрій дорозі, а потім воно засвітило в нову силу.
Ганна сказала:
– Все буде добре, ось побачите. Навіть природа подає нам сигнал.
– Сподіваюся. Поїхали?
Вони вирушили в дорогу, а за п’ятнадцять хвилин були на місці. До бабусі їх не пустили, але лікар, який вийшов звідти, обнадіяв:
– Вчасно швидку викликали. Ще б хвилин двадцять і наша допомога вже не знадобилася б. Видужає ваша бабуся. Вже питала, чи їв Андрій.
Андрій з полегшенням видихнув.
– Турботлива моя. Все прагне нагодувати як маленького.
– Бабусі вони такі. Моя така ж була,– тихо відповіла Ганна.
Санітарка збиралася мити підлогу, тож попросила вийти.
– Ви краще додому їдьте. Сумку їй зберіть. Відпочиньте. Дзвонитимете, розпитуватимете про її здоров’я. Все одно вас не пустять. Лікар же ж сказав, що вчасно привезли, прийшла до тями. Значить усе буде добре.
Андрій та Ганна спустилися вниз. Сонце світило яскраво, хоч і йшло до заходу. Раптом над деревами лікарняного парку з’явилася яскрава веселка.
– А ось іще один знак, що все буде гаразд.
Молоді люди посміхнулися. Веселка давала надію на краще.
…Минув тиждень, Ганна бачила Андрія тільки у вікно, він із сумками поспішав до лікарні.
Старенькі на лавці біля під’їзду розпитували його про самопочуття Людмили Іванівни, потім шепотілися, що все обійшлося і який дбайливий Андрій.
Після цього випадку Ганна якось легко забула про нареченого, який втік, і зі співчуваючими їй жартувала:
– Що не робиться, все на краще. Не дуже я й засмутилася. Кращий знайдеться кавалер, як говорила моя бабуся.
Одного вечора у двері до Ганни тихо постукали. У дверях з’явився Андрій.
– Вибачте, що зник. Після лікарні довелося доглядати Люду. Зараз їй набагато краще. І лікарі за тиждень обіцяють її виписати додому. А в мене, як на зло, незаплановане відрядження. Мені й звернутися нема до кого крім вас.
– Не треба перепрошувати, я все розумію. І допоможу вам, якщо потрібно. Все одно відпустка.
– Якщо вам не важко, відвідайте Люду без мене. Їй зараз не можна хвилюватися. Мій від’їзд її дуже засмутить. А за тиждень я повернуся. А Люду обіцяють виписати трохи раніше. Та й квіти у квартирі треба поливати, вона їх так любить.
– Андрію, ви не турбуйтеся, їдьте спокійно. Я із задоволенням навідаю Людмилу Іванівну.
Ганна тепер двічі на день бігала до лікарні. Бабусі ставало все краще. За тиждень Ганна привезла її додому.
Людмила Іванівна, переступивши поріг квартири, прошепотіла:
– Ну ось я і вдома. Не думала, що сюди й повернуся.
Вона повільно пройшлася кімнатами, поговорила зі своїми квітами.
– Ви Ганнусю, справжнє диво. Останнім часом мої квіти ніяк не хотіли цвісти, а завдяки вашому догляду так мене порадували. Думаю, що й прибирали ви, адже Андрій цілими днями зі мною в лікарні був. Ось додала я вам усім клопоту. Час би вже й піти, але в мене жодна важлива справа ще не зроблена.
– І яка ж така важлива справа у вас?
– Ну, по-перше, я не встигла Андрієві показати місце, де мене ховати. Там, де я раніше хотіла, передумала. Там темно й сиро. Я інше місце придивилася. А по-друге, треба мені Андрія віддати у добрі руки. Тридцять доходить, а він і не одружений. Хотілося б, звісно, й онучиків побачити, але це навряд. Вік, розумієш, голубонько?
Ганна посміхнулася. Бабуся була дуже мила. Очі сяяли добротою.
Наступного дня приїхав Андрій. На честь одужання Ганнусю запросили на пиріг.
– Вже вибачте, голубонько, спробуйте моє творіння. Ох, скинути б кілька років, я б вам ого-го стіл накрила.
– Людо, пирога достатньо. Він вийшов просто дивовижним.
– Не перебільшуй, Андрію. Підгорів трохи.
– Від цього його смак анітрохи не погіршився.
Через деякий час бабуся вирушила спати.
– Старість – не радість. А ви посидіть, поговоріть. А я піду спати. Лікар сказав дотримуватися режиму. Слухатимуся, щоб усі свої справи встигнути переробити.
Бабуся підморгнула Ганні і пішла до своєї кімнати.
Тепер Ганна стала частою гостею у будинку сусідів. Андрій часто їздив і доглядати за Людмилою Іванівною доводилося їй. Ганні це було не важко. Бабуся була дуже доброзичливою і нагадувала дівчині її рідну бабусю. Тепер Ганна й Людмила Іванівна вечори часто проводили разом.
Так пролетів рік. Настало нове літо. І тут Людмила Іванівна попросилася на батьківщину.
– Ви мене відвезіть у село. Будинок матері Андрія пустує. Я там на свіжому повітрі побуду, бо тут хіба погуляєш з третього поверху. А там усе своє, рідне.
Пустити одну у село Люду Андрій не наважився. На допомогу знову прийшла Ганна.
– Ви потерпіть ще кілька тижнів, у мене буде відпустка. Я вам компанію складу. Давно не була у селі. Моя бабуся давно в місто перебралася ближче до нас, а сільську хату продала. Та зараз уже й села її вже немає.
– Я потерплю, зачекаю. А потім у дорогу і вирушимо. Добре, Андрійку.
– Чудово. А я до вас на вихідні приїжджатиму.
Так і вирішили.
За тиждень Андрій відвіз Ганну та Люду у село. За будинком доглядав сусід.
– Де ж ти, Людочко пропадала. Я в те літо тебе так і не дочекався.
– Льоню, я б із задоволенням приїхала, але здоров’я підвело. А зараз полегшало. Дякую, що доглядав хату, навіть траву скосив.
– Чекав тебе. Номер Андрія загубив, а то б давно подзвонив попитати про тебе.
– Ну ось і я. Зустрічай. А це Ганнуся, моя сусідка. Ми з нею дуже подружилися. Хоч між нами понад п’ятдесят років різниці, але вона не цурається проводити час із цією старою, – пожартувала Людмила Іванівна.
Будинок був дуже охайний. Батько Андрія був майстром на всі руки. У хаті було затишно. Ганна швидко впоралася з прибиранням, поки Людмила Іванівна розповідала новини сусідові діду Льоні.
Село було не дуже велике, але був магазин і раз на тиждень з районної лікарні приїжджав лікар. Працювала і автокрамниця. Корінних жителів залишилося небагато, інші були дачниками. Але місця там були надзвичайно красивими, тому багато хто з дачників збудував хороші сучасні будинки і приїжджав до села навіть узимку, а деякі перебралися і на постійне місце проживання. Велике місто було всього за тридцять кілометрів, так що життя на природі в оточенні дерев людям було до вподоби.
Погода стояла чудова. Будинок, де оселилися Людмила Іванівна та Ганна, був наприкінці села. Ліс починався одразу за будинком. Шумних сусідів, окрім діда Леоніда, не було. Тиша і благодать. Співають птахів. Спека серед дерев так не відчувалася, як у місті, тож Людмила Іванівна багато часу проводила у прогулянках. Ганна її супроводжувала. Балагур сусід не давав нудьгувати.
Місяць пролетів непомітно, і Ганні треба було повертатися до міста. Але Людмила Іванівна не хотіла їхати. Їй тут було дуже добре. І як її не вмовляла Ганна, вона вирішила залишитися до осені. Сусід обіцяв доглянути її. Купивши продукти і давши настанови сусідові, дзвонити в будь-який час, Ганна поїхала.
Андрій за місяць був лише двічі. Відрядження та завал на роботі не давали побути у рідних місцях. Але Люда була під надійним наглядом, і це його заспокоювало.
Дзвінок від діда Леоніда пролунав о шостій ранку.
– Ганнусю, вибач, що розбудив. До Андрія не додзвонився… Лихо у нас… Людочку відвезла швидка…
Ганна скочила.
– Як?! Все ж так було добре? Вона жодного разу не поскаржилася на здоров’я.
– Ввечері сиділи на лавці. Вона раніше аніж зазвичай зазбиралася додому. Я й не міг подумати, що їй недобре. А години о третій ночі визирнув у вікно, а в неї світло у вікні. Тут я й занепокоївся. Ноги в капці та й до неї. Двері відчинені, наче чекала. На столі пігулки. Сама на дивані сидить, біла вся.
– Недобре? –кажу їй.
А вона тільки кивнула і крізь силу посміхнулася. Швидку викликати не хотіла, я сам викликав. Приїхали за годину. І відвезли мою Люду. Звеліла вас не турбувати, а якщо щось трапиться, то передати листа до Андрія. Мене швидка не взяла, сказали, що не родич. А який я чужий? Люда найрідніша мені людина, кохання моє перше…
Голос старого тремтів. Видно було, що він переживає, і Людмилі Іванівні дуже недобре.
– Я до лікарні поїду, потім до вас. Заспокойтеся, дядьку Леоніде,– сказала Ганна.
Ганна почала збиратися, але таксі викликати не встигла, її зупинив дзвінок від Андрія.
– Ганна, мені зателефонували з лікарні… Моєї Люди… моєї Люди більше немає. Не стало дорогою прямо в машині швидкої. Я виїжджаю…
Ганна так і залишилася стояти з телефоном в руках. Прокинулася від звуку кватирки, різко закритої поривом вітру. Налетів дощ. Гілка дерева, що росла під вікном, торкалася вікна. Гримів грім, блищала блискавка. Краплі дощу стікали по шибці.
Ганна плакала. Сльози самі лилися з очей. Вона згадала свої почуття, коли була в такій ситуації зі своєю бабусею. Сум стискав серце. Те саме переживає зараз і Андрій. І їй треба бути поряд, щоби підтримати його.
На поминках було з десяток сусідів. Ішов дрібний дощ. Тільки коли тру ну почали опускати в землю, визирнуло сонце.
Місце, яке сама собі обрала Людмила Іванівна було на пагорбі. Лише кілька деревинок притіняли це місце. Поруч була могилка сестри, матері Андрія.
Увечері, після поминок, Андрій та Ганна залишилися одні у хаті. Дід Леонід пішов останнім, залишивши на столі листа для Андрія.
– А ви будинок не кидайте… Людочко так хотіла, щоб він жив…
Витерши сльозу, старий помчав додому. Потім довго сидів на лавці.
Ганна розуміла, що Андрію треба побути одному, тож Ганна вийшла на вулицю. Це так важко втрачати близьких.
Сільський будинок знову спорожнів. Андрій та Ганна поїхали. У всіх свої справи, робота. Міський ритм життя не дає спокою, постійно у русі.
Ганна Андрія не бачила, мабуть він був у відрядженні. Лише коли пройшло сорок днів, Ганна взяла відпустку і вирушила до села. На її подив Андрій був там. Недоглянутий, оброслий.
– А я думала, ти на роботі.
– Ні. Взяв відпустку. Не можу працювати… Туга якась бере мене зсередини. Ти не думай, я не гульбаню, просто усамітнення захотілося. Подумати про життя.
– Сьогодні сорок днів. Люді не сподобалося б, що ти в такому вигляді…
– Так, точно. Зараз приведу себе до ладу. І до Люди. Підеш зі мноюй?
– Для цього і приїхала.
Побувавши на могилці, вони повернулися в хату. Дід Льоня сидів на лавці?
– У Люди були?
– Так.
– А я борщу зеленого наварив. Ходімо помʼянемо.
– А я її пиріг спекла. Як вона мене навчила, – промовила Ганна.
Після обіду Ганна зазбиралася додому.
– Там Люда тобі записку залишила, на комоді лежить.
Ганна взяла в руки листок з дрібним тремтячим почерком:
«Доброго дня, Ганнусю! Я така рада, що життя мені дало можливість з тобою познайомитися. Ти, як сонечко, зайшла в моє життя і скрасила останні мої дні. Бог мені діток не дав. А якби у мене була б дочка, то вона була б схожою на тебе.
Знаю, що Андрію ти дуже подобаєшся. Ти його не відштовхуй. Він добрий. Просто дуже сором’язливий. Та й гіркий урок у його житті був. Помилився раз. Але ж ти в нас інша. Тебе теж життя не пошкодувало. Ви будете гарною парою. Любіть і бережіть один одного.
Ваша Люда.»
На зворотному шляху Ганна мовчала. Андрій теж довго не міг сказати жодного слова. Нарешті наважився.
– Ганно, ти листа прочитала?
– Так. І так мені сумно стало. Вона була такою чудовою…
– Мені теж Люда листа залишила, на пʼять сторінок… Навіть рецепт свого фірмового пирога написала. А тобі?
– Мені ні. Сватала тільки. Неспокійна душа…
– Ти згодна?
– З чим?
– Не кидати мене в горі і в радості, прожити багато років, народити трьох дітей і не залишати сільський будинок?
– Треба подумати…
Машина різко зупинилася. Андрій зляканими очима дивився на Ганну.
– Значить ти відмовиш в останньому проханні своїй сусідці і кинеш мене у скрутну хвилину мого життя?!
Ганна від несподіванки та погляду зляканих ненавмисне очей засміялася?
– Ти не жартуєш?
– Які жарти! Треба виконати останнє бажання моєї Люди. І якщо чесно, вона має рацію. Я закохався в тебе давно, того дня, коли ти стала винаймати квартиру в нашому будинку. Але… Боявся. А потім у тебе наречений з’явився.
– Був, та загув. Тільки його й бачили.
– Ось бачиш. Я точно не втечу. Хто ж ще знає рецепт пирога Люди. Тільки ти. Тому я сьогодні передаю тобі на довічне зберігання моє серце і руку. Згодна?
– Ти… Не жартуєш?
– Аніскільки! Погоджуйся. Не розбивай моє серце. Інакше я кину роботу, поїду в село, буду з дідом Леонідом погулювати і стану виглядати неохайно.
Ганна почервоніла.
– Я подумаю.
– Добре. До хати лишилося хвилин двадцять. Подумай!
Ганна з Андрієм стали жити разом. Вони й справді виявилися гарною парою. Розписалися.
Медовий місяць пройшов у селі. Того дня, коли вони туди приїхали, налетів дрібний дощ, а потім з’явилася на небі яскрава веселка.
Дід Леонід був дуже радий:
– Життя продовжується…