– Ти чого суп недосолила? – невдоволено підібгавши губи, запитала Алла Вікторівна невістку. – Несмачне ж!
– Тому що я люблю, коли їжа недосолена, – намагаючись спокійно говорити, відповіла Оля. – До того ж цей суп їсть і Даринка, а їй солоне не потрібно. Вона ще маленька.
– Але цей суп їсть і Сергійко, і йому явно несмачно буде! Дбати про чоловіка треба!
Оля зробила глибокий вдих. На щастя, вони не живуть зі свекрухою, і в гості вона до них навідується нечасто. Але щоразу для Олі це випробування.
Алла Вікторівна пхала свій ніс у всі сфери життя Олі та свого сина. Ох так, внучці теж діставалося. На щастя, та ще була маленька і не вміла втомлюватися від настирливої бабусі.
І варто було мамі з’явитися на порозі, як Сергійко одразу перетворювався на маленького синочка, який ледь-ледь уживається зі своєю злюкою-дружиною. І це Олю теж дуже дратувало.
Вона намагалася говорити з чоловіком, щоб він не потурав своїй матері і хоч іноді захищав свою дружину перед свекрухою. Але той лише відмахувався, пояснюючи поведінку своєї мами простою турботою про них.
– Якщо Сергію буде потрібно, він досолить суп, – твердо сказала невістка.
– Ох, погана з тебе господиня, Олю. Для дитини потрібно готувати окремо, а чоловікові треба насолоджуватися їжею.
Олі так і хотілося сказати, що ось нехай вона й готує, і всі його примхи виконує. А Оля йому не мама, а дружина, і чоловік, повинен зважати й на її думку.
Але сперечатися було собі дорожче, тож Оля й терпіла.
Коли свекруха нарешті поїхала, Оля знову виказала своєму чоловікові, що той поводиться неправильно. Він щось буркнув у відповідь, але навіть не намагався допомогти дружині.
Взагалі, Оля того дня задумалася, чому вона досі одружена?
З дитиною Сергій не допомагає, щиро вважаючи, що це турбота матері. По господарству від нього користі теж нуль, він навіть не знає, як виглядає пилосос та посудомийна машина. Можна було б подумати, що він добре заробляє, так би мовити, виконує роль здобувача.
Але й тут промах.
Поки Оля була в декреті, вони ледь-ледь кінці з кінцями зводили. Добре, що мама Олі грошей підкидала іноді, та й свекруха, якою б сварливою не була, все ж таки, приходячи в гості, завжди приносила і для дитини смаколики, і одяг, і щось для сім’ї.
Оля вийшла на роботу, і стало легше. Щоправда, і Сергій розслабився.
Раніше він хоча б намагався знайти гідну роботу з гарною оплатою, то тепер навіть не поривався щось змінювати.
Проте запити у нього були не малі. То він із зарплати купить дорогі стейки, щоб поїсти, як у ресторані. То на останні гроші піцу замовить. А було й таке, що дитині на підгузки грошей немає, зате Сергійко в шкарпетках за купу грошей ходить. Мовляв, вони довше носитимуться.
Напевно, Оля ще пам’ятала те світле почуття, яке було між нею та Сергієм, коли вони тільки-но зустрілися.
Тоді він, мабуть, намагався бути кращим. Чогось прагнув, був романтичним, доглядав Олю. А як тільки досяг свого, то і весь свій запал розгубив.
Оля думала, що у всіх так. Що з часом почуття остигають, і залишається побут. Але її подруга щаслива з чоловіком, незважаючи на те, що вони десять років разом. Можна було б подумати, що вона трохи прикрашає все, але Оля й сама бачила, які між ними стосунки. У них із Сергієм такого й близько не було.
Олі довелося зізнатися самій собі, що вона не має більше почуттів до Сергія. Точніше, є – роздратування. І їй здавалося, що з його боку те саме.
А ще вона розуміла, що їй з дитиною без постійної присутності чоловіка буде набагато легше. Вона пам’ятала, як Сергій на три дні поїхав із друзями на риболовлю, і в Олі, нвче, відпустка почалася. Що вона, що Даринка були невибагливі в їжі, і спокійно могли кілька днів їсти одне й те саме.
А ще не було розкиданих речей, вічної гори посуду й брудних чашок по всьому домі.
Оля кілька тижнів виношувала цю думку. А якось, повернувшись із роботи разом із донькою, яку забрала дорогою з дитячого садка, Оля застала Сергія на дивані пінним в руці.
Поруч валялися його шкарпетки, кухонний стіл весь був у крихтах, а він насамперед не побіг цілувати їх із Даринкою, а спитав, що в них буде на вечерю.
І тоді Оля зрозуміла, що досить. Пора із цим закінчувати.
Сергій не хотів розлучатися. Вони навіть на якийсь час взяли паузу, щоб спробувати пожити окремо, і тоді Оля переконалася, що щаслива без чоловіка.
Свекруха теж додавала нервів, кажучи своїй невістці, що вона не знайде собі кращого чоловіка, аніж її синочок. Але Оля проявила всю твердість характеру, і незабаром вони з чоловіком розлучилися.
Перший час Сергій досить часто приїжджав, але потім йому, мабуть, стало ліньки, і приїзди тата до доньки скоротилися до одного разу на місяць.
Свекруха теж заїжджала, і щоразу виказувала Олі.
– І навіщо? У наш час ніхто не розлучався! Навіть якщо чоловік гульбанив. А Сергій позитивний у всіх відношеннях.
– У тому то й річ, Алло Вікторівно, що покластися я на нього не можу. Він ненадійний і лінивий. І я від цього втомилася.
– Скажеш, теж! – фиркала вона. – Сергій – мужик! Усі вони такі!
– А от і не всі, – не погоджувалась Оля.
Звичайно, вона з радістю не спілкувалася б зі свекрухою, але та й справді любила внучку. Та й допомагала своїй невістці, хоч і бурчала постійно. То з садка Даринку забере, то погуляти з нею сходить, то суп приготує, доки Оля зайнята.
Від татуся особливого толку не було, а батьки Олі були далеко.
Та й колишня свекруха бурчала за звичкою, і Оля вже напам’ять знала, що вона скаже.
Тому й особливої уваги не звертала.
А тут, як грім серед ясного неба, пролунав дзвінок від колишнього чоловіка. Оля взяла слухавку і аж сіла від почутого.
– Мама дуже заслабла. З ногою там в неї… Гіпс наклали. Складне щось, не знаю, що й робити, – сказав він, подзвонивши вже пізно ввечері.
Оля зібрала Даринку і поїхала до лікарні. Як не крути, та не чужа ж людина.
І як би Оля не ставилася до колишньої свекрухи, все ж таки, побачивши її слабою, їй стало її шкода. Та й вигляд у неї був зляканий, не дай Боже, ще з серцем щось буде.
Оля казала, що все буде гаразд. Але Алла Вікторівна тільки плакала, не сподіваючись, що вона зможе видужати.
Поки жінка була у лікарні, все було гаразд. Сергій відвідував свою маму, хоча Олі здавалося, що навіть вона була в неї частіше.
Але коли Аллу Вікторівну виписали додому, улюблений синочок раптом різко зрозумів усі перспективи догляду за лежачою матірʼю, і одразу сказав їй, що йому це не під силу. І нехай мама наймає собі доглядальницю.
– Звідки ж у мене такі гроші, Сергію?! – ахнула вона. – Може, ти наймеш?
– А в мене теж грошей нема, я ж аліменти плачу! Знаєш, як багато йде грошей?
Алла Вікторівна проплакала всю ніч. Очевидно, доведеться їй якось самій пристосовуватися. Може, їй соціального працівника дадуть?
А на ранок зателефонувала колишня невістка.
– Ну, як ви? Вдома, мабуть, краще?
Алла Вікторівна не хотіла їй говорити про те, що сказав їй син, але не витримала.
Оля приїхала того ж вечора. Таку сварку влаштувала Сергію. Але він не вгавав.
– Як я за власною матір’ю доглядатиму?! Їй же ж там всі процедури треба робити! Я так не зможу!
– Значить, найми доглядальницю.
– Ага, а аліменти я як платитиму? Я не мільйони заробляю!
– Знаєш, що, – сказала Оля. – Сподіваюся, що ти відчуєш колись, як це бути на місці своєї матері. І повір мені, я нізащо не дозволю нашій дочці доглядати тебе.
Алла Вікторівна слухала все з кімнати, і її серце було не на місці. Звичайно, вона в душі знала, що її син не ідеальний, але не очікувала, що він покине її у скрутну хвилину. І вже точно вона ніяк не очікувала, що колишня невістка, яка свого часу добряче від неї натерпілася, почне її захищати.
Оля оплатила доглядальницю, а ще й курс масажу. Так, довелося заощаджувати. Але вона не могла просто так залишити колишню свекруху, хоч у них і були деякі розбіжності. Єдине, що оплачував Сергій, то це всілякі дрібні покупки. Серветки там і таке інше. І то, бо Оля насварилася.
Алла Вікторівна все ж таки змогла ходити. Так, з паличкою, але вона самостійно. Спочатку по квартирі, і доглядальниця більше не знадобилася. А потім і на вулицю почала виходити.
Оля приїжджала кілька разів на тиждень. Допомагала колишній свекрусі помитися, прибирала і готувала їжу. Сергій до того моменту знайшов собі жінку, і тут же ж з радістю втік до неї.
Якось, коли Оля вкотре приїхала, свекруха завела розмову:
– Якби не ти, мене б, мабуть, уже не стало.
– Не говоріть нісенітниці, – відповіла колишня невістка. – Впоралися б.
– Ні, не впоралася б. І син мій би мені не допоміг… Я тепер розумію, що правильно ти зробила, що розлучилася з ним. Знайдеш собі гарного чоловіка…
Оля посміхнулася. Дуже несподівано було чути таке від колишньої свекрухи.
– І мені ти пробач, – сказала вона зі сльозами на очах. – Недолуга я стара, що з мене взяти… Правду кажуть, що друзі пізнаються в біді. Та й діти також. Тож ти для мене ближче, аніж моя власна дитина. І у виховання Даринки я більше лізти не буду. Бачу, що вихователь із мене так собі. У тебе явно вийде краще…
– Дякую, Алло Вікторівно, – сказала Оля. – І я на вас не ображаюся. І знаю, що Даринку ви дуже любите.
Того вечора сталося маленьке диво.
Дві жінки, які раніше не любили одна одну, пили чай з цукерками на кухні і мило розмовляли про все на світі.
Можливо, це була тільки хвилинна слабкість, а може Алла Вікторівна і справді проаналізувала своє життя.
Бо ж коли ти стаєш слабким і вразливим, багато що можна переосмислити…