Василь жив в багатоповерхівці з матір’ю. Обидвоє вже були немолоді. Матері йшов вісімдесят перший рік. Самому Василеві було п’ятдесят. Дивно склалася доля. Третій в родині син, улюбленець матері, він став найвідповідальнішим з братів.
Сусідки так і говорили:
-Петрівна двох старших синів для дружин народжувала, а третього – для себе.
Старші сини давно роз’їхалися по інших містах, одружилися, народилися діти. Рідко вони з’являлися у матері. Знали, що тут все надійно: Василь біля мами. І їсти приготує, і допоможе, якщо що.
А Василь, і правда, був добряк. До того ж дуже любив матір. Ось і вийшло так, що не створив він своєї сім’ї вчасно, не зміг залишити маму саму. І залишився холостяком. Обдарований музично, в молодості він багато вчився. Знаходив захоплення в музиці, годинами грав, удосконалювався. Працював в музичній школі.
Але мати завжди була для нього на першому місці. В їхній квартирі було чисто і затишно. Спочатку господарювала мати, а незабаром став і готувати, і мити, і прати сам Василь. Жінка вже була старенька і трималася за сина, як за соломинку.
Її слова “Синочку, не залишай тільки мене” так і звучали Василеві. Ніколи він не дорікнув братів, що ті не приділяють уваги матері. Там були сім’ї, діти. Куди вже…
Мрія про сім’ю з роками у Василя ставала все примарнішою. Та й він ніколи не вважав себе красенем. Зайва скромність не давали йому можливості наважитися познайомитися з якоюсь хорошою жінкою.
Зрештою, Василь полишив навіть і мріяти про свою щасливу долю і любов. З роками він переконав себе, що йому добре і одному, точніше, разом з мамою свій вік доживати. На запитання про сім’ю так і відповідав:
-Пізно вже. Всьому свій термін і вік… Я вже старий холостяк.
І невдоволено відвертався, щоб не продовжувати розмову на цю тему.
Але одна подія раптом перевернуло всі його вагання. На їхньому сходовому майданчику сусіди продали квартиру, виїхавши в інше місто. Незабаром приїхала і нова сусідка – Катерина, років 40-ка, і стала обживатися.
Жінка зробила ремонт в квартирі і навіть в коридорі. Вона власноруч побілила стелі, пофарбувала стіни і відмила кахельну затерту підлогу на сходовому майданчику щіткою з милом, до білого, чим викликала повне захоплення Василевої мами.
Але на цьому справа не закінчилася. Катерина перед Великоднем вимила віконце коридору і розставила там квіти в горщиках, дбайливо постеливши на підвіконня різнокольорову клейонку.
Здавалося, що новенька сусідка, починаючи нове життя на новому місці, хотіла змінити на краще все навколо. Вона прибирала в коридорі щотижня, не дивлячись на чергу. Віталася Катя з усіма привітно, називаючи сусідів по імені і по батькові, питаючись про їхнє самопочуття. У під’їзді жили майже одні пенсіонери.
Скоро весь під’їзд, немов домовившись, почав називати Катю “наша Катруся”, а дізнавшись, що вона працює медсестрою, всі перейнялися до неї великою повагою.
-Так, – говорила Катя. – Я все життя медсестра. Не стала йти в лікарі. Мамі ні на що було мене вчити. Ось так і залишилася працювати сестричкою. Назавжди. І не шкодую.
Одного разу мати Василя заслабла і попросила Катю подивитися, що до чого, щось призначити. Та не відмовила, причому грошей не взяла, сказавши, що з близьких і рідних грошей не бере. А сусіди – найближчі люди.
Старенька, витираючи сльози, дарувала їй шоколадки, а якщо та не брала, то пригощала на кухні домашнім печивом.
Коли Василя нет було вдома, старенька зі сльозами розповідала, що син її ніколи не був одружений, яка він чудова людина, явно натякаючи Каті на шлюб. Катя давно була розлучена, мала дорослу доньку, яка вчилася в інституті в області.
-Така душевна, чуйна жінка і одна, – бідкалася мати Василеві. – Я, забрала щастя у свого сина. Катрусю, Бог мене не пробачить. Через мене Василько без сім’ї і дітей залишився. Хороший син. Він і чоловіком чудовим буде, придивися, будь ласка…
Катя ніяковіла, кивала, майже обіцяючи, і йшла додому. Однак, бабуся вела розмови з двох сторін.
-Щастя ж яке тобі трапилося. Ти мене все життя не міг залишити, а тут – квартири поруч! Через стіну така чеснота живе. Що ж ти лінуєшся? І ходити нікуди не треба. Рахуй, разом всі живемо. В різних тільки кімнатах.
Василь бентежився, віднікувався своїм віком, зовнішністю, звичками холостяка. Але все частіше замислювався над словами матері і при зустрічі з Катею все довше затримував на ній погляд. Скоро вона йому і снитися почала. Він немов помолодів за останній час. Став ретельніше дивитися за собою, купив новий одеколон.
Одного разу Катя не витримала, і перша йому при зустрічі в коридорі сказала:
-Василю, мама там ваша все про нас дбає. Давайте ми вже її пробачимо. І не будемо, як діти бентежитися при зустрічі. Вона – мати, все зрозуміло. Добра жінка. Не приймайте близько до серця і серйозно її слова.
-Так? – Василь чомусь вперше не зніяковів, а зовсім засмутився, що миттєво позначилося на його обличчі. Він нахилив голову, немов учень з поганою оцінкою. – Ну, так… Куди вже мені… Я давно не мрію про сім’ю, що вже…
-Стривайте, – промовила Катя, не в силах бачити засмученого сусіда. – Не кажіть так. Та що ви. Я не хотіла образити Вас, їй Богу. – Вона машинально взяла за руку чоловіка.
-Щось ви погано виглядаєте. Проходьте на кухню. Присядьте.
Василь покірно пройшов до сусідки на кухню і сів на табурет. Всі його мрії про Катрусю зникли в момент, і він подумки картав себе за хлоп’яцтво і дурні фантазії.
-Ось води попийте. І йдіть додому. Краще прилягти. Не треба хвилюватися.
-Можна я тут ляжу? На п’ятнадцять хвилин, не більше. – Мені дійсно поганенько. Мати не повинна бачити, не можна її турбувати. А то і їй стане погано.
Василь приліг на дивані в кімнаті.
-Добре звичайно. Вперше з Вами таке? Треба б заспокоїтися.
-Не повірите, Катю – вперше зі мною таке… За п’ятдесят років – вперше. А Ви практично мені відразу відмовили… Навіть не подумавши анітрохи, навіть не давши жодного шансу. А тепер ось, виявляється, ще й це. Кому я потрібен…
-Що ви таке кажете? Василь… Ви прекрасний син, чоловік…
-Мама розповіла?
-Ну, мама не мама, а я людей теж бачу. Просто сама не люблю нав’язуватися. Ви мене зрозумійте. І ніякої ви не слабий. А навіть навпаки, симпатичний і талановитий…
-Катю, мені вже краще.
Катя підійшла до Василя і присіла поруч на край дивана.
-Ви, здається, вже жартуєте. Ідіть до дому. Все буде добре. І не сваріть маму, вона дуже любить Вас.
-Спасибі. Про всяк випадок, якщо щось станеться, то знайте, що я люблю вас. Нікому не говорив таких слів. А так хочеться сказати, нарешті… Вибачте мене. Спасибі за допомогу. Вибачте…
Василь пішов, а Катя залишилася сидіти на дивані.
-Що ж це таке? – думала вона. – Що тепер робити?
На наступний день Катя почула дзвінок у двері і отримала від Василя в подарунок букет квітів.
-Це вам, – посміхнувся Василь. – Там, в букеті два квитки в кіно.
Катя засміялася і погодилася на побачення. Такою стала для них ця весна. Немов двадцятирічні, вони ходили в кіно і парк, разом робили покупки в торговому центрі, гуляли по набережній.
Влітку зіграли вдома скромне весілля. Катя була вагітною. Чи треба говорити, що мати Василя була на сьомому небі від щастя. Напевно, щасливіше за сина і невістку.
Сміючись, і одночасно витираючи сльози, вона говорила:
-Виявляється, я природжена сваха… Кого б ще одружити?