– Це що, макарони із сосисками?!
Дмитро глянув на плиту, а потім перевів погляд на свою дружину.
– Так. Дмитре, я з роботи повернулася пів години тому, Мишка ж із садка ще забирала. Я просто не мала часу щось складне приготувати.
– Могла б і звечора зробити… Я жодного разу не чув, щоб хтось із мужиків мені сказав, що харчується ось цим…
Він махнув рукою у бік плити. У всіх дружини, як дружини, із борщами та іншими атрибутами щасливого життя, а йому так не пощастило.
– І коли б я готувала? – Запитала Інна. – Може, коли Мишка купала? Або коли його спати вкладала? Хоча ні, знаю, коли б ви всі лягли, а я до ночі біля плити стояла, щоб зранку бути повністю виснаженою! Любий, ти забув, я теж працюю! І, крім цього, відводжу і забираю Мишка з садка, намагаюся розгребти той безлад, який ви залишаєте, так ще щось не подобається!
– Працює вона, – пирхнув Дмитро. – Та ти на своїй роботі копійки отримуєш!
– Ой, вибачте, я забула, що в мене чоловік олігарх! – хмикнула Інна. – І ці мої копійки – крапля у морі.
– Так і є! Особисто я та наша сім’я цих грошей не бачить. Ти все зароблене на свої жіночі штучки витрачаєш!
– Та що ти не кажеш? – засміялася Інна. – Ти й справді так думаєш?
– Ну а як? За квартиру я плачу, на їжу тобі гроші даю, що там тобі лишається?
Інна була не з тих, кого можна збентежити. Вона й сама могла ввести в сум’яття будь–кого. І чудово знала, що її чоловік неправий у всіх аспектах.
З тих грошей, які вона отримувала, Інна вкрай мало витрачала на себе. Вона також купувала продукти, бо її чоловік наївно думав, що п’ятнадцять тисяч вистачає на місяць на сім’ю. Також вона платила за садок Мишка і купувала йому все необхідне. Ще щось примудрялося відкласти.
Так, отримувала вона менше за чоловіка, але її внесок був неоціненний. Чого не можна сказати про вклад Дмитра в їх спільний побут. По дому він практично нічого не робив, готувати не вмів (або просто не хотів), із сином максимум міг погуляти у вихідний, і то вважав, що він герой, що робить це.
І Інна вирішила його провчити.
– Добре. Значить, ти – здобувач, а я – погана господиня.
Дмитро лише знизав плечима. Добре, що не наважився це вголос сказати.
– Тоді зробимо так: мені моя робота заважає займатися домом і готувати тобі смачні борщі. Тому, я звільнюсь. Зате ти будеш приходити у прибрану квартиру і до смачного столу. Як тобі такий варіант?
Було видно, що Дмитро трохи занервував. Але намагався не показувати вигляду.
– Ну, звучить непогано.
– Але ж ти розумієш, що тепер фінансове забезпечення буде повністю на тобі? Хоча, ти вважаєш, що й так повністю нас утримуєш.
– Ну так… – Ще менш впевнено сказав він.
– Гаразд. Завтра подам заяву. Якщо що, ти не бійся, я нахабніти не стану. Чеки тобі віддаватиму, щоб ти не думав, що я твої гроші на себе витрачаю. А те, що мені зараз виплатять, відкладу на свої жіночі штучки. Для початку вистачить.
Звичайно, Інна розуміла, що це змагання її ненаглядний програє. І не збиралася залазити в боргову яму, аби втерти носа своєму чоловікові.
Тому вона не стала звільнятися. Їй на роботі заборгували відпустку, ось вона і взяла її на місяць. А якщо за цей місяць Дмитро нічого не зрозуміє, вона щось вигадає.
Хоча, раптом його грошей справді вистачатиме? Тоді вона справді звільниться. Не сказати, що Інна дуже любила свою роботу, швидше за все, це просто була необхідність.
За кілька днів Інна сказала, що все зроблено. І навіть два тижні не змусили відпрацьовувати.
Коли наступного вечора Дмитро повернувся додому, то ахнув від побаченого.
Він ще зі сходової клітки відчув запах котлеток і пюре!
Вечеря була і справді дуже смачна. Ще Інна зварила обіцяний борщ, прибрала у шафі, і тепер футболки лежали акуратною купкою. А також дім сяяв чистотою.
– Не дарма ти пішла з роботи, – з повним ротом сказав чоловік. – Мені таке життя подобається.
Інна лише посміхнулася. Він ще не розумів, у що вплутався.
Через два дні Інна сказала чоловікові, що зимові черевики сина стали йому малі.
– Наступного тижня вже заморозки, тож треба нові купувати.
– Звісно! – погодився Дмитро. – Скільки грошей треба? пʼятсот вистачить?
Інна засміялася. Звісно, Дмитро ніколи не знав, скільки вона витрачає на взуття синові.
– Що-о, тисяча?
– Бери вище, любий. Гарні черевики коштують дві-три тисячі. Якщо пощастить. Звичайно, може, ми щось на розпродажі візьмемо, але я сумніваюся, що перед сезоном буде знижка.
– Та навіщо такі дорогі? Він же ж все одно з них виросте! – обурився чоловік.
– Щоб потім не віддавати шалені гроші ортопеду. Повір, я знаю, що говорю. А якщо не віриш, можемо сходити до лікаря, він скаже, які устілки йому потрібні. Тільки за прийом також треба буде заплатити.
– Та чому ж не вірю, – пробубонів Дмитро, – я просто не знав.
Він надіслав гроші, а Інна посміхнулася. Насправді, вона знала, що розпродаж іде, і саме ту модель, що Мишку підходить, можна буде дешевше взяти. Але так буде не завжди, нехай Дмитро звикає до цін.
Ще через тиждень Інна підійшла до чоловіка і сказала, що гроші на їжу закінчилися.
– Як так? Раніше завжди вистачало!
– Ну, по–перше, не вистачало, я завжди додавала. А по–друге, це ж ти хочеш вечерю з трьох страв, звичайно, я більше зараз витрачаю. В принципі, я можу менше готувати.
– Не треба, – буркнув він. – Скільки?
Інна назвала суму, стримуючи посмішку. Так, любий…
Потім треба було вести Мишка до лікаря. Потім оплатити інтернет. Потім за садок. А наприкінці місяця Інна сказала, що на кредитну картку треба закинути грошей. Вони з неї купили нову пральну машинку, коли їхня різко зламалася. І Дмитро взагалі про це забув, а Інна і не нагадувала, сама платила весь цей час.
– У мене гроші скінчилися, – буркнув він. – Зараз нема.
– І що мені робити? – Запитала Інна. – Ми ще й комуналку не всю оплатили, ти сказав, що з авансу доплатимо. І платіж за кредиткою я не можу прострочити. І, до речі, у мене чоботи порвалися, треба було б у ремонт здати. Я розумію, що в тебе на нові грошей немає, але ходити мені в чомусь треба.
І Дмитро розумів, що не докопатися. Інна йому всі чеки давала, хоч він і казав, що не треба. Щоправда, все одно їх вивчив.
Не було там нічого такого, щоб вона не купувала до цього. Все, як завжди. Та ось тільки Дмитро не здогадувався, що Інна так багато платила сама.
Час минав, жінці скоро треба було повертатись на роботу. Але вона все так само не говорили нічого Дмитру, нехай сам прийде до цієї думки. А якщо вже не прийде, то вона якось викрутиться.
Але Дмитро здався за три дні до закінчення відпустки.
– Я визнаю, тих грошей, які я заробляю, нам не вистачає. Даремно ти звільнилася.
– Ну, як же ж даремно? – Запитала Інна. – Ти щовечора так радієш смачній вечері. Та й у мене часу тепер багато, я всю квартиру розгребла. Куди вже кілька років руки не доходили. Так що ні, не дарма. Мені подобається вдома. Щоправда, тобі, мабуть, доведеться другу роботу підшукати, а то й справді не вистачає грошей. Але ж ти здобувач, ти нас утримуєш…
– Ну, вибач! Я був не правий!
Сказано це було крізь зуби, але Інна постаралася не зважати на таку дрібницю.
– І що ми робитимемо? – Запитала вона.
– Може, тобі дозволять повернутись?
– Припустимо. А що ми робитимемо зі смачними вечерями та чистою квартирою? Мені часто не вистачає часу, я не можу розірватися. А допомоги у мене немає.
– Я допомагатиму, – зітхнувши, сказав Дмитро. – І ніколи не обурюватимуся, якщо на вечерю будуть напівфабрикати. Я все розумію.
– Ну і чудово, – посміхнулася Інна. – Але, врахуй, я зловила тебе на слові. Якщо хоч раз почую претензію у свій бік я, присягаюся, сяду вдома, і мені все одно, де ти візьмеш гроші!
– Ну а зараз, як з роботою бути?
– Та ніяк, – знизала вона плечима, – я через три дні виходжу. Я у відпустці.
– Ох ти ж… – почав чоловік, але Інна його зупинила.
– Тільки спробуй щось сказати. І моя відпустка стане безстроковою. І доки я на тебе не розізлилася, я, так вже й бути, все оплачу, що треба.
Дмитро закрив рота і пішов. А то не стримається, і скаже пару слів дружині.
А вона ж принципова, ще й справді звільниться. А як зрозумів Дмитро, бути єдиним здобувачем у сім’ї зовсім невигідно.
І так, він сумуватиме за смачними вечерями, але по грошах, якщо вже чесно зізнатися, він сумує більше…