Тетяна щодня їздила на роботу електричкою. Звикла в ній спати або читати, не звертаючи уваги на шум розмов і спеку.
Потім ще хвилин двадцять на метро.
Не така вже й довга дорога. Додому вона приїжджала пізно ввечері, перекидалася парою слів з мамою і лягала спати. І так день за днем…
…Був звичайний понеділок. Тетяна вийшла з вагона електрички і спустилася в метро.
Довготелесий хлопець, пробігаючи повз, неприємно зачепив її плечем і помчав далі. Звичайна справа…
Тетяна не любила метро. Повітря в ньому здавалося щільним, пересушеним, із запахом шпал і пилу. Хотілося скоріше вийти надвір.
-Наступна станція… – оголосив голос у динаміці вагона метро, і Тетяна пробралася ближче до дверей.
Хтось увесь час напирав ззаду, підштовхував Тетяну. Вона озирнулася, але зустріла лише байдужі стурбовані обличчя.
Тетяна, нарешті, вибралася з метро і вдихнула на повні груди.
У коридорах офісу гримали двері, пахло кавою. Всі поспішали розійтися по своїх кабінетах, зайняти робочі місця, увімкнути комп’ютер і розпочати довгий, схожий на всі інші, звичайний робочий день.
Не встигла Тетяна сісти за стіл, як до неї підійшла Світлана.
-Привіт, Тетянко! Ми тут збираємо на подарунок Марії Петрівні… Так що з тебе двісті гривень!
-Ну звісно! – посміхнулась Тетяна.
Вона полізла у сумочку й очам своїм не повірила.
Тетяна полізла у сумочку й ахнула! Гаманця вона не знайшла. Вона висипала вміст сумочки на стіл. Може, вдома забула? Ні, вона ж діставала проїзний, коли сідала в електричку.
Тетяна застигла. Вона згадала, як хлопець зачепив її за плече, як у метро хтось підштовхував її в ззаду. У тисняві той хтось міг відкрити сумочку.
-Вибач, у мене гаманець зник. До завтра почекаєш? – Тетяна безпорадно подивилася на Світлану.
-Гаразд. Сама дам за тебе. Потім віддаси.
-Дякую, – Тетяна слабо посміхнулася, а сама все думала про гроші.
Хотіла після роботи зайти в магазин і обрати подарунок для подруги.
Завтра у неї день народження. У гаманці була картка, проїзний, готівка із заначки на подарунок. На картці залишалося мало грошей, але все одно шкода. Тетяна складала речі у сумочку і думала, що день почався погано, одним словом – понеділок. Яких ще неприємностей чекати?
-Чого така засмучена? – до її столу підійшов Микола.
-Гаманець у метро зник. Із сумочки витягли. Слухай, позич на зворотну дорогу. Завтра поверну.
-Добре, – Микола посміхнувся. – Але в мене умова.
Тетяна напружилася.
Та не переживай. Зроби мені послугу. Просто до мене батьки сьогодні приїжджають. Вони чекають не дочекаються, коли я познайомлю їх зі своєю дівчиною.
Та не хмурся. Просто зіграєш роль моєї дівчини. Ти за всіма параметрами підходиш.
-За якими такими параметрами? – здивувалася Тетяна.
-Ну ти симпатична, фарбуєшся в міру, скромна… Далі перераховувати?
-А тобі, виходить, такі не подобаються? – запитала ображено Тетяна.
Микола розгублено глянув на неї.
-Та годі тобі, не переживай. Я зрозуміла. І чи надовго розрахований цей захід? Мені треба на електричку встигнути.
-Годинку посидимо в мене, повечеряємо, і я відвезу тебе на вокзал.
Тетяна замислилась.
-А може, попросиш ще когось? Світлану, наприклад, або Марійку. Вони якраз на твій смак, – запропонувала вона.
Микола зиркнув на дівчат.
-Так як? Виручиш? – Микола благаюче дивився на Тетяну.
-Гаразд. Даси ще грошей на подарунок подрузі? У неї день народження завтра. Я поверну з зарплати.
-Та без проблем. Після роботи заїдемо, купимо. Тетяно, дякую!
Микола відійшов від її столу.
Цілий день усі щось вимагали від Тетяни, додзвонитися нікуди вона не могла. Вона дратувалася, нервувалася, все з рук валилося. До кінця робочого дня вона мало не плакала.
Нарешті, невдалий день добіг до кінця. Знову гримали двері в коридорі, працівники офісу поспішали до виходу.
Микола, як і обіцяв, з’їздив з Тетяною у торговий центр по подарунок для подруги. Вона обрала теплий шарф і рукавички. Скоро зима.
-Нічого, що я не дуже підходяще одягнена? – запитала Тетяна по дорозі на зустріч з батьками.
-Те що треба. Не хвилюйся, – весело відповів задоволений Микола.
За столом Тетяна сиділа, як на голках. Батьки Миколи, добрі люди, з села, розглядали її, ставили питання. Їй ніяково було їх обманювати.
Микола допомагав вийти зі скрутних положень.
Нарешті вечеря добігла кінця. Батьки довго прощалися, запрошували Тетяну в гості. Вона у відповідь усміхалася, кивала, і нетерпляче смикала Миколу за руку.
-А весілля краще гуляти у серпні, коли фрукти та овочі достигнуть. Можна шашлики зробити на природі. У нас є чудове місце для цього за домом. Вам сподобається, Тетянко, – говорила мати Микола.
Тетяна докірливо подивилася на Миколу. У що він її втягнув? Але він підморгнув, мовляв, викрутимось, не переживай. І тут же сказав, що рано говорити про це, до серпня ще майже цілий рік.
Коли вони приїхали на вокзал, електричка вже поїхала.
-Ну ось, тепер доведеться чекати наступної. Не всі тут зупиняються, – засмутилася Тетяна.
-Нічого, сідай у машину, довезу додому, – рішуче сказав Микола.
Тетяна не стала відмовлятися. Подумала, що понеділок ще не закінчився, хто зна що може статися.
Вдома на Тетяну чекав сюрприз. Мама зустріла її у коридорі і пошепки розповіла, що до неї приїхала її подруга з сином із іншого міста.
-Поживуть у нас кілька днів. Нічого?
-Гаразд, мамо. Я втомилася, вечеряти не буду. День важкий був. Піду, ляжу.
Тетяна поцілувала матір в щоку і пішла у свою кімнату.
З кухні долинали приглушені голоси подруг. Тетяна так втомилася, що швидко заснула. Вночі вона часто прокидалася. Їй здавалося, що на неї хтось дивиться.
Коли вранці вона вийшла з ванної, то зустрілася в дверях зі якимось чоловіком. Тетяна від несподіванки скрикнула.
-Федю, ти чого тут? – примовляла його мати, відводячи сина в кімнату.
-Налякав він тебе? Слабий він бідненький з дитинства… Ну, ходімо снідати, – сказала мати.
Здавалося, вся квартира пропахла якимось солодкуватим запахом, що йшов від того нещасного чоловіка. Тетяна не стала снідати. Швидко зібралася на роботу.
-Вони надовго до нас? – запитала вона маму, яка вийшла провести її в коридор.
З кімнати долинало нерозбірливе бурмотіння сина маминої подруги та її ласкаві вмовляння.
-Вибач. Але ж не можу я виставити їх, – виправдовувалася мама.
Таня йшла на вокзал, думаючи, що сьогодні вівторок, а отже, всі нещастя залишилися позаду, у вчорашньому дні. Може, залишитись ночувати в Маринки після дня народження? Додому не хотілося повертатися.
Сьогодні на роботі все ладналося, легко до всіх додзвонювалася з першого разу. У перерві до неї в їдальні підсів Микола.
-Чудово виглядаєш, – зробив він їй комплімент.
-На день народження до подруги піду одразу після роботи.
Тетяна уважно подивилася на Миколу.
-Складеш мені компанію? Бо мене теж всі дістали питаннями про особисте життя.
-Із задоволенням, – пожвавішав Микола.
Подрузі подарунок дуже сподобався. І Микола також. Марина жестом показала Тетяні своє схвалення, коли він відвернувся.
-Таню, мої батьки… Вони на повному серйозі про весілля говорили. Вони подумали, що ми з тобою… Одним словом, ти сподобалася їм! І мені… А я нічого про тебе не знаю, – раптом сказав Микола, коли вони пішли танцювати.
-Але ж ми не любимо один одного… – Тетяна знизала плечима.
-Це можна виправити. Ти мені подобаєшся. Батьки поїхали, може…
Тетяна згадала обличчя того чоловіка вдома, стійкий солодкуватий запах від нього в квартирі… Вона посміхнулася Миколі.
…Так почався їхній роман. А в серпні вони відгуляли весілля, як і хотіли батьки Миколи. Тепер ні він, ні вона й уявити не могли, як би все склалося, якби не той гаманець того злощасного понеділка, не приїзд подруги до мами Тетяни в гості зі слабим сином, не зустріч із батьками Миколи…
Напевно, понеділки для того й існують, щоб у решту днів у людей все вдало складалося в житті.
-Ну що, готова до сюрпризів? – сміючись, запитував Микола щоразу в неділю ввечері.
Вони вважали понеділки щасливими, тому що з понеділка й почалося їхнє кохання…