Тетяна вийшла з магазину і пішла додому з пакетами продуктів у руках.
– Візьми, доню, тобі це стане в нагоді, бери швидше! – раптом сказала їй якась старенька.
Тетяна навіть не одразу й зрозуміла, що бабуся звертається саме до неї.
Вечірнє сонце висвітлило її згорблену фігурку.
Стара куртка. Кольорова хустка, з-під якої вибилися сиві пасма волосся.
Вони золотилися в останніх вечірніх променях сонця. А вицвілі очі дивилися тепло і по-доброму.
– Візьми від щирого серця, тобі дитинко він неодмінно знадобиться, – бабуся відкрила сухенький кулачок і на її долоні щось блиснуло.
– Ні, ні, що ви, я не можу, не візьму, це, напевно, дуже дорогий подарунок, дякую, мені це не треба! – ахнула Тетяна.
Вона ніколи від чужих нічого не брала, з дитинства привчена. А в цієї бабусі в долоні тьмяним золотом майнуло щось схоже на медальйон.
Дивно навіть, що вона його Тетяні хоче віддати.
– Дорогий, але не для кожного… Ну як знаєш, дитинко, як знаєш, – Тетяна помітила, як старенька вся знітилася, ніби поменшала.
Наче вона не виконала щось важливе, не змогла. Очі її згасли, хоча щойно в них сяяло щось невисловлене, що вона не могла чи просто боялася і не хотіла сказати?
– Може вона голодна? Он яка худенька і одягнена бідно, у неї напевно зовсім немає грошей. Побачила, як я пиріжки купувала, і хотіла попросити. Хоча про що я думаю, яке взагалі мені діло до якоїсь чужої старенької? – думала Тетяна.
Але спокійно дивитися, як та повернулася, згорбилася ще більше і пішла, хитаючись від старості та безсилля, не озираючись, Тетяна не змогла.
– Зачекайте, бабусю, не йдіть! – гукнула вона, намагаючись зупинити стареньку.
Мабуть бабуся хотіла обміняти цей медальйончик, що блиснув у її руці на їжу?
Вона наздогнала жінку, на ходу діставши ще теплий пакетик з пиріжками.
– Бабусю, ви пригощайтеся просто так, а мені нічого не треба!
– Дякую, дитинко! – бабуся з якимось трепетом взяла худорлявою рукою один пиріжок.
У її руках він здавався прямо величезним! І стала їсти з невимовною насолодою!
Тетяна стояла як зачарована, тримаючи в руках відкритий пакет, пропонуючи взяти ще.
Але старенька явно наїлася і одним.
– Дякую, дитинко, я й справді сьогодні нічого не їла, ти добра дівчинка. Недарма мені був знак, щоб я саме тобі цей медальйон передала.
Бабуся швидко поклала в руку Тетяні медальйон, прикривши своєю рукою її пальці.
І Тетяна навіть не встигла нічого сказати, як в останніх променях сонця ця дивна старенька ніби розчинилася.
А може, просто Тетяна, розкривши долоню, так довго здивовано розглядала медальйон, що старенька встигла піти?
Тетяна глянула, що написано на медальйоні й очі округлила від несподіванки!
На простенькому мідному медальйоні було написане її ім’я – Тетяна…
…Вдома Тетяна розповіла мамі про дивну зустріч і про такий незвичайний збіг – про медальйон з її ім’ям.
– А знаєш, кажуть такі співпадіння не випадкові. Ти казала, що старенька була така, наче від неї йшло якесь сяйво?
– Так, мамо, і що?
– Думаю подарунок з рук такої доброї людини може принести лише щастя. Раптом і справді наше життя зміниться на краще? Так хочеться в це вірити! – усміхнулася мама Тані. – Бо ж має колись у нашому житті хоч щось на краще змінитися?
Тетяна кивнула мамі, хоча сама вже майже в цьому зневірилися. Жили вони дуже скромно, а якщо раптом їм і вдавалося трохи більше заробити, то одразу раптом з’являлися термінові та непередбачені витрати.
І на них ішло навіть більше, аніж вдалося заробити!
Та й із особистим життям ані у мами, ані у Тані не складалося. Мама їй так і говорила:
– Видно у нас це на роду написано, у нас всі жінки виховують своїх дітей одні. Або чоловіки кидають, або не стане чоловіка раптово. Або взагалі заміж не можуть вийти.
Ось моя тітка, бабусина сестра, сина без чоловіка народила. А яка ж красуня була і розумниця. І хазяйська, і працьовита і добра, а ось заміж її так ніхто й не покликав.
Здавалося б у такої дівчини все мало б скластися чудово, але так і прожила одна без чоловіка…
…Засинаючи, Тетяна згадувала, як їй бабуся в дитинстві розповідала казку.
Як один поганий чоловік хотів змусити одну дівчину вийти за нього заміж.
І подарунками заманював її, і добрим показувався. І чужі добрі вчинки Василь собі приписував.
Але вона не погоджувалася, бо любила іншого – простого хлопця із сусіднього села. І імʼя цього хлопця було Микола, а цю дівчину – Тетяна.
Але потім сталося з Тетяною щось дивне. Прокинулася вона одного разу – і не пам’ятає, кого вона кохає. Не пам’ятає, що це за чоловік і як його звуть.
І раптом хтось постукав у двері. Вона підійшла, відчинила, а там… Стоїть Василь і дивиться на неї так тепло, а потім обійняв її палко так, ніби вона його наречена.
– Ну що, кохана, доброго ранку, днями ж весілля у нас, Тетяно!
І Тетяні здалося – та ось він, її суджений Василько. І що це з нею було, що вона про Василька свого мало не забула.
На цьому місці маленька Тетянка завжди піднімала голову з подушки і дуже дивувалася.
– Бабусю, та як же ж так? Як же ж вона могла свого коханого забути, хіба так буває? А чому Микола не прийшов і не відвіз цю Таню далеко-далеко від поганого Василя?
Бабуся сумно посміхалася і говорила:
– Так зник тоді Микола. Шукали його, у лісі шукали – думали заблукав. Потім думали, може, він в річці зник? А потім чутки пішли, що хтось його бачив, як він поїхав, начебто дав йому Василь грошей, щоб його й духу там не було.
А на Тетяну кажуть, зробив той Василь сильний приворот, до бабці якоїсь ходив, що в чорному будинку на горі жила. Такий сильний приворот зробив, що не тільки все життя їй попсував. А й душу її забрав, щоб і там бути з нею разом.
Ось який лиходій цей Василь виявився! І тепер увесь рід цієї бідної Тетяни поневіряється, за душу її бореться і щастя не бачить!
– Прямо як у нас, так бабусю? – розпитувала її Тетяна.
– Спи внучко, це просто така казка страшна, дарма я тобі її розповіла, – відповідала їй бабуся.
А в самої сльози на очах були, ніби то й не казка, а правда була. Але напевно маленькій Тані це так здалося, адже в житті не буває ніяких приворотів, це все казки!
Це вночі Тані чомусь наснилася та сама бабуся. Вона запалювала свічки і все навколо осяяло сяйво. Потім вона до Тані повернулася і так усміхнулася, ніби вони давно знайомі.
– Ну що, дитино, ти майже здогадалася, що не казку, а правду тобі бабуся розповідала про прабабцю твою Тетяну.
Медальйон у неї дивом зберігся з ім’ям Тетяна, від темних сил обергає він. Зняв з неї його тоді Василь, і загубився він у нього.
А потім знайшовся, а ти вдягни його, допоможи душу своєї прабабусі визволити. Тоді й твоя доля зміниться…
…Прокинулася Тетяна з чудовим настроєм. Сонце світило у вікно і радість наповнювала її серце, ніби чекало на неї тепер щось дуже гарне.
Вона згадала про сон, який був продовженням дитячої казки.
Ну треба ж, насниться таке!
На тумбочці біля її ліжка виблискував подарований їй медальйон, ну прямо як золотий, та ще й ім’я її на ньому написане!
І Тані дуже захотілося його вдягнути. Вона знайшла ланцюжок, підвісила медальйон, надягла, в дзеркало глянула – ну як же ж їй пасує!
І з цього дня їхнє життя з мамою стало зовсім іншим.
Те, що раніше не вдавалося жодними зусиллями, раптом почало легко виходити!
Наче чиєюсь невидимою рукою їм з мамою тут же прийшов неймовірний успіх.
Мама раптом випадково зустріла своє перше кохання – Олега.
Вони за якимось безглуздим збігом обставин розлучилися багато років тому. І як виявилось, так і не знайшли свої другі половинки.
Тому що половинками були один для одного вони самі – Олег і Юлія, мама Тані.
Тетяна дивилася в щасливі мамині очі й раділа.
А невдовзі й сама Тетяна познайомилася з хлопцем. Його імʼя було Микола, як у бабусиній казці!
І він такий добрий, такий хороший…
Тані здавалося, що тільки зараз вона почала жити. І немає в неї більше невпевненості і смутку. І відчуття, ніби все навколо не для неї, ніби весь світ повернувся спиною до неї. Тепер усе в Тані добре, ніби спала з очей пелена і все, що вона задумала, виходить.
Може й справді нарешті душа тієї Тетяни, прабабусі її, звільнилася від чорного привороту і знайшла спокій?
Напевно, це так, ну а як інакше?!
Адже тепер у Тані і її мами в житті все просто чудово!