Тетяна Георгіївна з шумом зайшла в квартиру з повними сумками у руках і навмисне бадьоро вигукнула:
– Віро! Все, вирішила все твоя мама! Святкуємо!
В коридор вийшла Віра, донька Тетяни, доросла, незаміжня. Допомагаючи зняти пальто та приймаючи сумку з продуктами, вона стурбовано запитала:
— Мамо, що сталося? Що означає – вирішила? Ти в інституті з кимось посварилася, чи що?
– Віро, все означає все! Звільнилася з роботи твоя мама остаточно та безповоротно! Тепер я законна пенсіонерка. Буду вдома сидіти, шкарпетки онукам в’язатиму.
— Ма-а-ма, які шкарпетки? У тебе й онуків немає.
— Ось бачиш, — сумно озвалася Тетяна, — у мене навіть онуків нема! Ну нічого, поїду у село, город копатиму і банки на зиму закручуватиму.
Віра здивовано дивилася на маму:
— Який город, які банки, у тебе ж лекції, програму пишеш. І Віктор Петрович хвалить, ніхто краще за тебе семінари не проводить.
— Віро, навіть не згадуй про цього негідника.
За вечерею Тетяна Георгіївна розповіла дочці, що сьогодні сталася сварка із завідувачем кафедри. Він привів на факультет якогось молодого викладача і віддав йому майже всі її години. Тетяна обурено намагалася з’ясувати, за що така немилість, але завкафедрою відповів, що треба дати дорогу молоді.
— Тож, Таня, доведеться тобі поступитися своїми годинами Василеві Олеговичу… — Віктор Петрович багатозначно замовк, — так, так, ти все правильно зрозуміла… — йшлося про сина декана.
— Але ти не переймайся, — поспішно сказав він, побачивши, що Тетяна Георгіївна обурилася і вже хотіла щось казати. — Ми частину практики наступного року вирішили тобі залишити. Тим більше, що ти пишеш програму, от і пиши. Їдь на дачу, відпочинь, а з семінарами потім розберемося.
Так Тетяна Георгіївна пішла. На виході з інституту її наздогнала Людмила Семенівна, давня приятелька та за сумісництвом колега:
— Таню, ти засмутилася? Я тобі так співчуваю, який негідник цей Віктор! — заголосила вона, намагаючись зобразити обурення.
— Людо, не розігруй спектакль, добре? І не закочуй очі. Можна подумати, що ти нічого не знала. Напевно, Віктор поділився з тобою в першу чергу. А ти мені не сказала, подруга називається!
– Таня, чесно нічого не знала! Я зараз із Віктором майже не спілкуюся.
— Що, пішло кохання? — всі на кафедрі знали, що Віктор Петрович та Людмила Семенівна крутять шури-мури. Людмила була незаміжня, дуже хотіла вийти заміж, але Віктор не піддавався. — Гаразд, Людо, не ображайся. Це я розгнівалася. А взагалі, добре, що так вийшло! Давно хотіла піти на пенсію та пожити для себе.
– Ти нас не забувай, заходь на кафедру. Тим більше незабаром ювілей у Віктора. До речі, гроші на подарунок здала?
— Здала!
***
У суботу Віра відвезла Тетяну Георгіївну на дачу. Вона все ще намагалася відмовити матір, але та була непохитна.
– Ні, Віро! Мені зараз треба побути наодинці. Приведу до ладу думки, відпочину, посаджу зелень та огірки. Будеш до мене приїжджати і свіжий салат їсти! Машину стару спробую завести, щоб у магазин їздити по продукти! Ремонт на дачі зроблю! У крайньому разі попрошу Олександра. Пам’ятаєш його, ви дитинстві часто з ним грали? Їдь додому, будемо на зв’язку!
Віра поїхала, а Тетяна пройшлася досить занедбаним садом, оглянула з усіх боків невеликий будиночок. Він вимагав фарбування, але все було непогано. Дача дісталася їй у спадок від матері.
За парканом з’явився сусід, Олександр. Вона знала його з дитинства. Батька Олександра не стало, мати почала нездужати і перестала їздити в село. Господарював на дачі тепер їхній син.
— Тітко Таня, це ви? Я чую, хтось шарудить, думав, може, заліз хто?
— Сашко, привіт! Ось приїхала лад навести, пожити тут трохи. А ти як?
– Ну і правильно! Пора вже за садом доглядати, он як все заросло! А я ось, навпаки, продаю дім. Мама не може приїжджати. Наталя моя взагалі землю не любе. Загалом дача нікому не потрібна, вирішив продати. А що, будинок у мене хороший і покупець знайшовся. Чоловік один хоче будинок в селі купити та пожити тут із сімейством. Може, з ними теж потоваришуйте, як з моїми!
– Так, Сашко, засмутив ти мене. Я сподівалася на твою допомогу! Доведеться інших шукачів помічників.
— Не проблема, можна навіть із міста когось найняти. Ну, добре, тітка Таня, піду вже.
Тетяна увійшла до будинку та відчула, як емоції йдуть на другий план. Зінаїда Василівна, мама Тетяни, була великою майстриною в облаштуванні будинку. Особливо затишною була кухня. Серветки, вишиті картини, гарний посуд надавали неповторного шарму.
«Пофарбую вікна та освіжу стіну біля мийки, — господарським поглядом окинула кухню Тетяна, — виберу щось сучасніше. І штори, мабуть, нові треба. Жити можна!”
«І взагалі, Вікторе, не дуже й хотілося залишатися! — продовжила вона уявну суперечку із завкафедрою.».
Але образа не відпускала її, і що гріха таїти, на дачу вона поїхала, щоб дочка не бачила її переживань. Усі найкращі роки Тетяна присвятила роботі, захистила кандидатську, написала купу статей, студентам подобалися її лекції. Навіть заздрість колег довелося випробувати! Все пережила, і ось фінал! Загалом все погано! І чоловіка не нажила, і дочка того дивись випорхне з гнізда.
***
Через кілька днів, освоївшись у селі, Тетяна завела свою ластівку — стареньку машину, яка дісталася їй від матері, і вирушила до найближчого містечка. Правда, страховку не встигла придбати… та може пронесе! Містечко всього за три кілометри. У господарському магазині закупила все необхідне для ремонту та заїхала за продуктами.
Стоянка біля магазину була заповнена машинами, але вона скрізь пролізе. Вона швидко проскочила перед джипом на місце, що звільнилося, і вже заглушила мотор, як раптом щось підштовхнув машину вперед.
– Ну ось, моя перша сільська пригода! Хто це мене так? Зараз я його покажу!
Вона вибралася з машини і побачила, що це зробив той самий джип, у якого вона забрала паркувальне місце. З нього виліз чоловік із сивою шевелюрою, підтягнутий і стрункий для своїх років. Він почав оглядати свою машину, а Тетяна свою. Все було не так серйозно, але все ж.
– Не дарма кажуть, жінка за кермом…, — роздратовано сказав чоловік, але помітивши, що Тетяна чує його, зменшив тон, — як же ви так?
— Я такий самий водій, як і ви! Я, між іншим, п’ятнадцять років за кермом. Чоловік, якщо ви хотіли образити самотню жінку, то досягли мети! Це ж ви винні?
— Я? Це ви так настирливо паркувалися, що я не встиг зреагувати.
— Ви мали пропустити жінку вперед.
– На дорозі не розбираються хто за кермом. Гаразд, так і бути, я готовий заплатити.
— Заплатити, а хто ремонтуватиме?
Зовсім поряд працював автосервіс, чоловік запропонував Тетяні проїхати туди та оплатити ремонтні роботи. Але перед майстернею вишикувалася черга з машин. Тут Тетяна не витримали, і вона залилас сльозами, крізь сльози бурмочучи, за що їй такі нещастя. Чоловік збентежено дивився на неї і намагався втішити. Мабуть, він захвилювався від такої жіночої реакції на незначну, на його думку, подію. А Тетяна плакала, розмазуючи по обличчю сльози.
— Жінко, ну що ж ви так переживаєте. Все виправимо! Ось моя візитівка, дайте свій номер телефону, і я вам зателефоную, коли домовлюсь про ремонт.
Вона глянула на візитку: «Володимир Олександрович, начальник охорони…». Обдурить, напевно! Так їй і треба! Одним нещастям більше, одним менше, байдуже. Тетяна продиктувала свій телефон і похмуро поїхала додому.
Пригода дуже похитнула її з колії, сльози лилися річкою. Вона зателефонувала дочці і довго з обуренням розповідала про нахабного типа.
— Мамо, тебе не можна залишити одну, ти обов’язково вляпаєшся в якусь історію! Хочеш, я зателефоную і поговорю з ним?
– Віро, я сама впораюся, не треба за мене вирішувати проблеми. Між іншим, цей тип — симпатичний чоловік… мого віку, чомусь багатозначно додала Тетяна.
— О, мамо, у тебе, здається, намічається роман? Дивись, не закохайся!
– Скажеш також! Ти мене знаєш, закохатися я могла років десять тому. А тепер мені ніхто не потрібний, є справи важливіші.
– Та які у тебе справи, сиди на дачі! — Ну ось навіть дочка списала її.
— Людмила Семенівна дзвонила, сказала, не може з тобою зв’язатися.
— Ага, ось і про мене згадали, що не можуть без мене! — зі зловтіхою подумала Тетяна. — Я телефон вимкнула, щоб Віктор Петрович мене не знайшов. Нехай позлиться, програма йому потрібна.
***
За кілька днів зателефонував Володимир, він домовився про ремонт машини. «Дивись, не обдурив! Він починає мені подобатися. — упіймала вона себе на думці. – Піти губи, чи що, нафарбувати?
Поки ремонтували машину, вони розговорилися. Виявилося, що Володимир Олександрович нещодавно придбав будинок у селі, що планує переселитися на постійне проживання. Насамкінець вони розпрощалися, як добрі знайомі.
– Тепер самотня жінка не ображається на мене? У гості на чай не напрошуюсь, розумію, що не удостоївся такої честі.
– Їдьте з Богом, Володимире Олександровичу! Нема чого в мене в гостях робити, мені не до вас зараз.
— Ну, бувайте.
— Бувайте! — услід джипу, що помчав, кинула Тетяна.
Але в душі ворухнувся сумнів. «Чоловік-то чесний. Може, треба було з ним потоваришувати? Але кому потрібна якась дружба у нашому віці?»
***
…Ранкова кава особливо приємна на веранді, залитій сонцем, під щебетання птахів, весняний аромат квітів та інші принади дачі. Тетяна розмріялася про жіноче: — От би зараз пити каву з коханим! І може, ну її, цю роботу? Тільки одна маленька проблемка, де взяти цього коханого? В молодості не знайшла собі пару, а зараз — тим більше не знайдеш.
Тетяна згадала події останнього місяця і зажурилася. «І коханого немає, і роботи нема. Може Віктор віддячив за те, що колись відкинула його залицяння? Чи правда, вирішили пенсіонерів позбавлятися…
Райдужний настрій зіпсувався.
Невеселі думки перервав якийсь звук через паркан. Бузок пристойно розрісся уздовж сусідського паркану, загороджуючи огляд.
Тетяна підійшла ближче, до паркану, побачила, якого чоловіка на сусідньому подвір’ї і застигла: це був її новий знайомий власною персоною.
— Тетяно Георгіївно! Володимире Олександровичу! — вигукнули вони хором. — Ми що, сусіди?
— Що ви тут робите?
– Я ваш новий сусід, купив цей будинок. Тож, Тетяно Георгіївно, не сваритимемося. Краще запросіть на чашку кави, тим більше ви мені обіцяли, — миролюбно промовив чоловік.
— Нічого я вам не обіцяла, не вигадуйте, але на каву запрошую.
За кілька хвилин вони вже сиділи на веранді будиночку Тетяни і весело згадували про нещодавню подію . А наступний тиждень взагалі провели по-добросусідськи: обрізали кущі біля паркану, пили чай, говорили про життя. Володимир Олександрович був тим самим чоловіком, який купив будиночок у Сашка.
Він розповів, що багато років прожив у місті, там поховав дружину. Дочка теж вийшла заміж. Попрацював начальником служби охорони, але нещодавно йому запропонували піти на пенсію. Бажають набрати молодих співробітників.
— Тепер будемо з вами, Тетяно, помідори вирощувати та чаї по-сусідськи розпивати.
— Сподіваюся, наше сусідство буде приємним, – усміхнулася жінка.
***
Через декілька тижнів у гості до Тетяни приїхала Людмила Семенівна, Тетяна одразу зрозуміла: її прислав Віктор Петрович, все дізнатися.
— Таня, не ображайся! Віктор вже сам не радий, що взяв цього Василя Олеговича. Він нічого не знає, зі студентами контакт налагодити не може. На кафедрі подейкують, що тебе треба терміново повернути на роботу. І програму вже треба складати!
“Ага, без мене ви нічого не можете”, – радісно подумала Тетяна. А вголос сказала:
— Передай Віктору Петровичу моє великий привіт і величезну подяку…! Без нього не трапився б найкращий поворот у моєму житті! Так, скоро заїду до інституту… щоб звільнитися! Заміж я виходжу, Люда, ось так!
Залишивши подругу сидіти з відкритим ротом, Тетяна підійшла до паркану і голосно гукнула:
– Любий! Заводь машину, поїдемо в місто за продуктами, заразом і Людмилу Семенівну відвеземо!